З осені 2023 року один день на тиждень у мене має кодову назву за висловом Сьюзен Зонтаґ — «спостереження за болем інших». Цього дня відбуваються мої заняття в Ноттінгемському університеті. Він знаний давніми традиціями дистанційного навчання ще задовго до ковіду, має кампуси в Об’єднаному Королівстві, Малайзії та Китаї, а віднедавна — ще й спільну магістерську програму «Інтерпретація спадщини» з Українським католицьким університетом.
Британці активно осмислюють свій імперський спадок, а українські студенти докидають їм прикладів про російсько-українські відносини. У минулому семестрі ми слухали курс «Світові літератури: імперії та інші», і наша група розширювала уявлення викладачки-ірландки про те, що згадані у світовій літературі — від Латинської Америки до Японії — вихідці з «Півдня Росії» — це не росіяни.
У цьому семестрі ми слухали курс «Місце, регіон, імперія», який почався із Шерлока Холмса, а далі на дві третини складався з обговорень боротьби темношкірих за права у Великій Британії ХХ століття.
На завершальному занятті ми аналізували фільм «Манґрув» (2020) Стіва Макквіна про судовий процес 1971 року над дев’ятьма темношкірими британцями, яких намагалися засудити лише за те, що вони заснували ресторан у Західному Лондоні. Зрештою, їх виправдали, і суддя визнав упередженість поліції та факти інституціалізованого насильства.
Я тільки встигала фіксувати паралелі з українськими сімдесятими й зрештою подумала, чи не порадити викладачеві фільм «Заборонений» про Василя Стуса.
Головний герой «Манґрува» Даркус Хоу сповнений праведного гніву, коли поліція обшукує на вулиці темношкірого юнака без жодних підстав лише тому, що він «підходив за описом», подібно до кадебістів, які могли з будь-кого зробити «ворога народу». Капрал приїздить з обшуком у їхній ресторан, керований міфом про «темношкірий кримінал» і припущеннями, що там можуть торгувати наркотиками. Даркус Хоу вигукує: «Але ж я сплачую податки, у мене немає проблем із законом, у чому річ?». Коли вони з однодумцями від безвиході мусять скаржитися до поліції про дії поліції, до суду на дії суду без надії на те, що їх почують, український глядач зі знаннями про тоталітарне правосуддя в СРСР і досвідом відвідування сучасних держустанов відчує неабияку емпатію та розуміння. Спостерігаючи за таргетуванням темношкірих як іммігрантів, а не як громадян, мимоволі розмірковуєш про звинувачення нас в українському націоналізмі на власній землі. У сцені фільму, де поліціянти стінкою ідуть на неозброєних темношкірих протестувальників, занурюєшся в зиму 2014-го й чуєш запах диму Майдану.
Ми добре знаємо про поліційну державу СРСР, але не про Британію. Вони тим часом намагаються проговорювати та осмислювати цей досвід і припускають, що так роблять інші нації також. Однак, на жаль, у нашій історії ще не було прецеденту, коли влада після того, як воювала з власними громадянами, визнала б свою провину.