Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

Бур’ян. Чому проросійські виступи стають можливими

Політика
13 Квітня 2017, 09:28

Як можуть люди облаштовувати свій побут за останнім словом ландшафтного дизайну, науки й техніки в погано облаштованій країні? Бог із тими дорогами, їх можна не дуже й помічати, коли мати потужний позашляховик і рухатися містом у режимі «офроад», можна навіть звикнути до цього. Шестиметрові, як у колонії суворого режиму, паркани, дорога сигналізація і добре підготована охорона — ніщо порівняно з «дірявим» (привіт проектові «Стіна»!) кордоном, мережами ворожої агентури та розгалуженою п’ятою колоною. Все це ставить під загрозу існування країни як такої разом із тією «золотою» землею, де розкинулися елітні селища нинішніх владоможців. Не те щоб вони геть не помічали тих загроз, але боротися з ними системно і всерйоз охочих не спостерігається. Це ж бо не масштаб власного приватного обійстя — тут виявляти дива господарювання не обов’язково. Легше відкупитись у широкому розумінні цього слова. От є війна на Донбасі, треба тримати фронт, збільшувати оборонний бюджет — це очевидно, і проігнорувати цю потребу не випадає. Виділили кошти на військо — і ніби відкупилися. Але гібридна війна таких підходів не визнає, ворог починає шукати слабкі місця й успішно їх знаходить. Якщо не у відкритому бою, то далеко в тилу, де про пильність і не чули ніколи.

Читайте також: Мільйони для фальшивих ветеранів

Ось є в Україні ціла низка фейкових ветеранських організацій, що фінансуються з бюджету. Доки активісти не привернули до них уваги, Рада й решта уповноважених органів виділяли їм по кількадесят мільйонів гривень щороку. Нехай, мовляв, сивочолі відставники радянської армії потішаться — дарма що йдеться не про ветеранів Другої світової (яким, треба розуміти, нині за 90 років), а про учасників карального походу на Чехословаччину в ­1968-му й просто військових пенсіонерів, що мають неабиякий сентимент до СРСР, георгіївських стрічок і Сталіна. Ця «славна традиція» і далі кочувала з року в рік, з бюджету в бюджет, якби спонсорування тих одіозних організацій не стало широковідомим. Довелося реагувати, й уповноважені органи зобов’язалися «переглянути критерії фінансування ветеранських організацій». Виходить, що досі ані в Раді, ані в усіх вельми численних контролюючих органах не виникало запитань про те, чому статутну діяльність часто відверто антиукраїнських громад повинна оплачувати держава? Дещо дивно для діячів, які запевняють МВФ та інших донорів у тому, як вони прагнуть зменшувати зайві бюджетні видатки. Звісно, «ветеранські» кошти — крапля в морі, але чому задля їх пошуку потрібні бійки, акції під ВР, щоб проблему врешті помітили?

Ілюзію миру, виявляється, легко зруйнувати й у віддалених від війни регіонах. Ворожа агентура видозмінюється, мімікрує, обирає миролюбну риторику замість відверто проросійської і лишається непоміченою. Для органів влади

Дається взнаки й ціна «компромісних» мерів. Ідеться про Харків та Одесу. Так, наші спецслужби 2015 року провели чималу роботу в цих містах, аби зачистити їх від ворожої агентури, потенційних і фактичних диверсантів. Однак говорити про повну ліквідацію проросійських сил тут передчасно. Бур’ян сепаратизму пробивається дуже швидко. У новині «в Одесі сталися сутички між проросійськими і патріотичними силами» дивує передовсім дата — 10 квітня цього року. Отже, це знову можливо. А якою є відстань від шарпанини під пам’ятником до справжніх вуличних боїв, Куликового Поля 2.0? Попереду 2 травня, 9 травня — чи достатньо зроблено для того, щоб унеможливити черговий шабаш місцевих проросійських сил? Те, що вони замінили червоні полотнища на прапор Одеси, — не таке вже й велике досягнення. Питання ж в іншому: чому досі ті, хто публічно висловлює підтримку агресору й сепаратистам, можуть проводити акції в громадських місцях, чому вони досі не у глибокому підпіллі? Не треба історичних аналогій: достатньо просто уявити собі акцію солідарності з «ІДІЛ» у якій-небудь розвиненій країні Заходу — і все стане на свої місця. У Харкові, де теракти зовсім недалеке минуле, активісти блокують відділення російських банків. Картина банальна, багато де тепер таке трапляється, але тільки тут поліція відкрито стає на бік банкірів і застосовує силу до блокувальників. Символічно. Так само як символічно й те, що найчастіше проросійські акції виринають там, де влада належить учорашнім регіоналам, вимушеним перефарбуватися заради кон’юнктури.

Читайте також: Що топ-політики обіцяють і як за це (не) голосують

Поліція взагалі стає предметом дедалі пильнішої уваги громадськості. Часи селфі минають, і на поверхню випливають речі геть несимпатичні. Взяти хоча б персону Юрія Голубана — командира роти донецької поліції, полковника МВС, якого звинувачують у співпраці із сепаратистами. З’являється дедалі більше фото- і відеоматеріалів, на яких можна побачити особу, схожу на Голубана, поруч із терористами. У самому МВС усе заперечують, але зголосилися на експертизи та перевірки. Можна припустити, що пану полковнику вдасться довести безпідставність обвинувачень проти себе, однак розслідування справ Майдану, таємниці з переатестованими співробітниками, зокрема й із бійцями «Беркута», формують певний скепсис щодо неупередженості внутрішніх розслідувань у МВС. А разом із тим виникає й цілком резонне запитання: чи добре ми знаємо тих, кому доручили охорону громадського порядку в такій нестабільній області, як Донецька?

Читайте також: Вогнища реваншу

Стрілянину й вибухи чути нині далеко від лінії фронту. Десь бандитські розборки, десь підривають черговий «презент», привезений із зони АТО, а десь, як у Балаклії, справжня канонада. Ілюзію миру, виявляється, легко зруйнувати й у віддалених від війни регіонах. Відкупитися від цього почуття небезпеки не виходить. Ворожа агентура видозмінюється, мімікрує, обирає миролюбну риторику замість відверто проросійської і лишається ніби непоміченою. Для органів влади. Світло проливають хіба що активісти на місцях, коли в будь-який спосіб намагаються привернути увагу до чергових витівок кремлівської агентури. А реакція квола, так, немов безпека — це морока тільки для найнебайдужіших громадян. Та хіба тільки безпека? У більшості сфер влада починає працювати (добре, якщо не імітувати роботу) тільки тоді, коли їй про щось гучно нагадають. Ну а коли й нагадають, то наші «хазяйновиті» політики та чиновники воліють прополювати бур’ян лише частково, по верхах. Висмикнути з корінням (вкупі з Опоблоком та його клонами) бракує чи то сили, чи то бажання.