Одна розумна людина зауважила, що за відпочинком в горах чи на селі стоїть банальна, проте актуальна потреба — не бачити інших людей. Або ж бачити їх якомога менше і в невеликій кількості. Насправді це сказав Федір Шандор, завкафедрою туризму Ужгородського національного університету (див. «Сільська цивілізація, як туристичний продукт»). Виснажені енергією міста (акурат великого), люди прагнуть з нього втекти. Причому, не у п’ятизірковий готель чи на море, а у тихе, привітне село. Щоб від цивілізації не було чути й духу. Мій 33-річний знайомий фотограф із Києва, плекає таку мрію близько року: на місяць відправитися в глухе село (це – головна умова) на Закарпатті, Буковині чи Івано-Франківщині, ближче до гір та Бога й подалі від людей.
Як казала ще одна мудра людина, на цей раз Мар’яна Савка, — поетка і письменниця, яка перебралася з файного міста Львова до села на Львівщині, — велике місто робить людину самотньою. У масі люду, автівок, гаму, шуму, магазинів, магазинів, магазинів, магазинів барів, барів, барів, клубів…ти розчиняєшся, як крапля води в океані, змиваючи власну неповторність. Ще трохи, і в столиці «провінціала», «селюка» ми сприйматимемо, як іноземця, настільки він буде несхожий на своїх співвітчизників.
Гірська психотерапія
Розуміючи просту істину, що активний відпочинок в горах та на селі, це, перш за все –хороше соматичне і психічне здоров’я, все більше «городскіх», вилазять зі своїх автівок, одягають наплічник й відправляються у гори. А вчені з Мюнхенського університету Людвіга-Максиміліана довели, що на висоті від 2650 м над рівнем моря,люди із зайвою вагою худнуть навіть без дієти, оскільки у горах пришвидшується обмін речовин. Тому туристи все частіше обирають саме активний відпочинок, а не пасивний пляж. За словамиекспертів, в Україні цьому сприяють помірні ціни та інфраструктура, яка розвивається.
Гори – це психотерапія, розтягнена у часі. «Лікування» починається із залізничного вокзалу, на пероні якого людина залишає свої турботи; продовжується у потязі та, власне, у самих горах. Спілкування з пасажирами і процес трапези під час залізничної подорожі, це — окрема літературна тема. На думку одразу спадає «Таємниця» Юрія Андруховича, де автор описує свої плацкартні поїздки із запахом яєць, риби, шкарпеток, раннім вимиканням світла, храпом та всеношними розмовами пасажирів. Дуже часто – заробітчан. І нікуди ця дійсність не ділася. Плацкарти існують, гастарбейтери теж. І нема на те ради.
Сергій Степчук із Закарпаття, дизайнер та голова районної спілки сприяння сільському туризму, за кордон на заробітки їхати не хоче. Чотири роки тому він переїхав мешкати з Ужгорода в село. «Жити в селі здоровіше», – пояснює причину свого переїзду Степчук. Але й не просто. Закарпатська область – економічно депресивний регіон, що займає перше місце по безробіттю. Втім, на думку Степчука, лише лінивий не здатен заробити на хліб. Окрім праці дизайнера, Степчук розробляє карти та пише путівники по рідному краю. Він добре знає гори й водить туди туристів. До нього приїздять не тільки з України, але й Німеччини, Швейцарії, Білорусії, Росії, Чехії.
Наш туристичний піший маршрут середньої складності починався у селі Збини (Воловецького району) й, власне, там і закінчувався, оскільки у цьому селі ми залишили автівку. Загальна відстань маршруту, – близько 50 км. Напакувавши наплічники спорядженням, одягом та їжею, ми відправилися у село Щербовець, над яким височить гора Пікуй (1408 м) – вододіл між басейнами річок Стрий і Латориця. Туристичний шлях Пікуя маркувала громадська організація «Шипіт», яку очолює Сергій Грига, фанат своєї справи. Пікуй є досить популярною серед туристів та місцевих мешканців. Тут можна зустріти львів’ян, волинян, киян. Звідси ми відправилися до іншого пункту нашої подорожі — полонини Панська Долина – сідловину між горами Острий (1294 м) та Великий Верх (1309 м). Панська Долина – місце таборування туристів, часто – поляків. На полонині залишилися руїни польського притулку-схроніська (польск. shronisko), – будинку для перепочинку туристів, побудованого тут з каменю у 20-30-ті роки минулого сторіччя, яке важжається туристичним ренесансом у цьому регіоні. Біля цих руїн символічно розбили табір п’ятеро польських туристів.
Дерев’яні притулки зводили також на Гуцульщині, але значна частина будівель була зруйнована під час Другої Світової війна та у 90-ті роки. Притулки на Закарпатті будували також в період Чехословацької республіки. Один з них, побудований Клубом чехословацьких туристів, залишився на горі Яворник Великоберезнянського району. Зараз він знаходиться у приватній власності. За гроші там можна переночувати.
Схід та захід
Ночівля в горах це щось на межі з ірраціональним. Оскільки прийшов час відпочинку і йти вже нікуди не треба, можна досхочу милуватися навколишнім пейзажем та спілкуватися з горами. Вони ексклюзивно покажуть тобі своє диво, наприклад, захід сонця. Сонце у горах – дуже велике і тепле, схоже на помаранчевий диск. Він повільно, міліметр за міліметром зникає за обрієм: одночасно у горах темнішає й холоднішає. У цей момент ти стаєш філософом і розумієш, що життя це – схід та захід. Згодом на небі з’являється повний місяць. Якщо сонце схоже на велику теплу паляницею, місяць я б порівняла із великою золотою монетою, від якої віє холодом. Під сяйвом місяця гори здаються темними пагорбами. Але вони не сплять, світло місяця їх оживлює: ти відчуваєш їхнє дихання, їхню казку.
Вранці, з Панської Долини ми відправилися до перевалу Руський Путь, де у часи Першої Світової війни (1914-1915 рр.) російські війська прорвали лінію оборони та перейшли центральний Карпатський вододіл. На честь цієї події на території перевалу, біля туристичної стежки, встановлений великий білий хрест, символічно пофарбований, у чорну риску (наче це – російські берези), заввишки в три метри. Майстри, які монтують подібні пам’ятники, часто не знають, з якою метою це роблять. Якщо їх спитати, можна почути пояснення: «Колись тут проходив зі своєю дружиною Олександр Невський». Добре, що не Македонський. Князь Новгородський, відомий битвами зі шведами та тевтонцями, а не хорватами, аж ніяк не міг воювати в Карпатах. Таке невігластво може дивувати та обурювати, однак незнання своєї історії, риса, притаманна багатьом українцям.
З Руського Путі ми піднялися на вершину гори Листкованя, а звідти спустилися у село Кічерний, що у Воловецькому районі Закарпаття. Тут розташований Свято-Успенський чоловічий монастир. Село досить привабливе, але з поганою, центральною дорогою. Минувши монастир, попрямували ліворуч, і вийшли у село Розтока Воловецького району. На жаль, на цьому маршруті нам не трапилася жодна дерев’яна церква: бойківська чи гуцульська, лемківська. Хоча бойки та лемки тут колись мешкали. Стародавня дерев’яна архітектура, яка може бути українським брендом, поступово трухлявіє і «вмирає» від пожеж.
Свобода і незалежність
У Розтоках дорога виявилася значно кращою, аніж Кічерному, тож пройшовши нею з півкілометра, ми повернули до лісу, щоб підійматися через урочище Багно на гору Остра. Спочатку ми вирішили «брати» Остру іншим шляхом, втім місцева мешканка, яка трапилася на нашому шляху, порадила йти саме через Багно. «Тамка дорога файна, йдіть тудов», – на місцевому діалекті порадила вона. Особисто для мене, мова тутешніх жителів це – етнічна музика, яка вводить у легкий транс та заворожує. Приємний подив викликає також сила духу цих людей. Хоч жінці на вид було років 60, вона не справляла враження старої немічної людини. Наплічник, палиця, гумові чоботи, впевнена хода, – все це говорило про загартовану непростим гірським життям людину. А хто чи не щодня може ходити в гори?
Горяни у горах живуть і працюють, а не відпочивають: збирають гриби, ягоди. Важкий рюкзак на спині жінки вказував на те, що поверталася вона саме з такої праці, – збирання чорниць-яфин. Я тоді подумала, наскільки різняться столичні й сільські пенсіонери. У мегаполісах останні здебільшого проводять час на лавках та в компанії телесеріалів. У селі ж – на землі.
Дійшовши до підніжжя вершини Менчул ми вирішили ставити табір для ночівлі та розклали намет. Щоб приготувати вечерю, запалили ватру. Споглядання за палаючим полум’ям сходе на терапію: ти відчуваєш, як у темний ліс відходить пригнічений настрій і втома.
Наступного дня ми «взяли» гори Менчул (1327 м) та Остру (1405 м). Варто зауважити, що важким для організму є лише перший день походу. Далі організм адаптувався до нових умов й наступні дні походу даються значно легше. Підйом на вершину гори асоціюється в мене з процесом досягнення мети. Ти йдеш угору, — так, це – важко, але мусиш дійти, бо назад дороги немає. Тобто вона є, але це вже пройдена відома дорога.
Коли ми підіймалися на Остру, зустріли місцевих збирачів чорниць та брусниці.Ягоди з гір мають особливий смак, смак, напоєний енергією природних світил та вітру. З Острої ми спустилися в урочище Прилука, а далі, стежкою через урочище Бегари у село Збини до свого авто. Оскільки в селі мобільний зв’язок кращий, ніж у горах, одразу почали приходи есемески з вітанням з Днем незалежності. Тобто спуск з гір та закінчення нашого туристичного походу, припали саме на цю дату. Ми сприйняли це символічно, оскільки незалежність та свобода це не лише політичні поняття, я й внутрішні. А де ще можна краще їх відчувати, як не в горах?