Атомний розпад заводів

ut.net.ua
21 Березня 2008, 00:00

Фото:Євген Котенко

Придніпровський хімічний завод за радянських часів був величезним промисловим об’єднанням, орієнтованим на переробку урану, рідкоземельних металів для космічної та авіаційної галузей, виробництво мінеральних добрив. Усі виробничі ланки були взаємопов’язані: від оборонного комплексу до сільського господарства. З розпадом СРСР об’єднання майже відтворило його долю. Сьогодні це 16 окремих підприємств різних форм власності. 

Тиша високих технологій
Біля заводоуправління колишнього виробничого об’єднання «ПХЗ» так тихо, як зараз, ніколи не було. Навіть за часів економічної кризи середини 1990-х. Завод – це завжди звук. Особливо, якщо це наш завод, на якому недоліки у роботі обладнання традиційно виправляли за допомогою кувалди і газового різака. Обов’язково десь має гупати.
 
Жінка у камуфляжі та з пістолетом при боці ретельно перевіряє наші перепустки, уважно оглядає автомобіль. Виявляється, ми не оформили дозвіл провезти «на територію» фотокамеру. Нас затримують. Режим секретності, що завжди приховував справжнє обличчя заводу, досі зберігся. Мабуть, тепер він охороняє секрет тиші, що заполонила заводські корпуси, майдан біля їдальні, покинуту автобусну зупинку. Уявіть, колись всередині надсекретного заводу існував власний автобусний маршрут, настільки величезна його територія.
 
Тільки тут розумієш, що ця тиша навколо не випадкова. Банкрутство – справа не галаслива, його звуки – це оманливий шурхіт паперу або голос судді, який зачитує вирок. Після чого, не виключено, заводська територія знову наповниться грюкотом молотів та ревом газових різаків. Обладнання поріжуть на металобрухт, який буде ціннішим, ніж продукція, яку виробляє або може виробляти завод.
 
Уся ця невтішна картина ніяк не пов’язується з гучними заявами високопосадовців України про плани створити власний ядерно-паливний цикл, який дав би Україні змогу самостійно виробляти паливо для ядерних електростанцій – або повністю за рахунок власних наукових та виробничих та сировинних ресурсів, або ж у кооперації з іншими країнами. Річ у тім, що втілення цього плану не можливе без підприємств, які раніше входили до ВО «ПХЗ».
 
Ядерна міць
За часів СРСР на ВО «ПХЗ» усе було підпорядковане збагаченню уранового концентрату, який використовували для виготовлення ядерних боєголовок. Інші основні підрозділи або виробляли реагенти та обладнання для головного, або утилізували його відходи. Також завод мав власні потужні будівельну та ремонтну бази. Україна відмовилася від атомної зброї, що підтримують і фахівці заводу. Однак вважають помилковою відмову від участі у виробництві ядерного палива для власних АЕС. Тим більше, що якраз на території нашої країни знаходяться найбільші у Європі родовища урану та цирконію – основної сировини для паливних елементів АЕС.
Нині потужності колись єдиного виробничого комплексу ПХЗ розділилися на 9 основних підприємств. Одна з них – держпідприємство «Придніпровський гідрометалургійний завод» (ПГМЗ) – може переробляти і збагачувати рудну сировину, зокрема й уранову. Частину ПГМЗ вже контролює ТОВ «Феррекспо-гідромет», за яким стоїть бізнесмен Костянтин Жеваго. Він же потенційний власник і другої частини заводу. Жеваго начебто хоче отримати контроль над Новокостянтинівським ГЗК, що створюється на базі Східного ГЗК, де планують видобувати уранові руди, первинно збагачувати їх та продавати сировину на експорт. Крім того, бізнесмен зацікавлений у переробці та очищенні марганцевих руд з великим вмістом фосфору.
 
Чи буде він переробляти руду в Дніпродзержинську, чи вивезе обладнання ближче до одного із родовищ, чи просто поріже його на металобрухт – не відомо. На заводі, чомусь, схиляються до останньої версії. Розповідають, що старий трубопровід від заводу до одного з хвостосховищ (звалищ промислових відходів) вже порізали на брухт. Якщо така доля спіткає весь завод, то радіоактивні звалища залишиться лише обнести колючим дротом та залити бетоном. Що коштуватиме не одну сотню мільйонів витрат без жодного зиску. Вирішувати проблему доведеться наступним поколінням українців.
 
Інший ключовий завод – держпідрприємство «Цирконій». Сьогодні всього 10 країн у світі мають технології виробництва металевого цирконію для атомних станцій. І лише 3 країни – США, Франція та Україна – технологію виробництва гафнію. Роблять це на «Цирконії». Точніше, інколи роблять. Більшість працівників виходять на роботу лише тричі на тиждень. Останній раз металевий цирконій виплавляли у 2006 році. Гафній, переважно, роблять на російській сировині, бо своєї не вистачає.
 
Для українських АЕС тут можуть виробити 250 т цирконію, хоча у радянські часи існували плани збільшити потужності до 2000 т щороку. Дніпродзержинський цирконій пройшов випробування на АЕС та у зв’язку із розвалом СРСР великі плани залишилися не реалізованими.
 
Робітники не приховують здивування минулорічною заявою Віктора Ющенка про будівництво з нуля цирконієвого заводу в Сумах, коли такий завод вже існує, має налагоджені виробничі зв’язки, фахівців та технології. Необхідно лише завершити санацію ДП «Цирконій». Зараз борги становлять близько 44 млн грн, з яких 38 млн – борг перед Мінтопенерго. Дивний борг державного підприємства самій державі.
 
Трохи краще почувається держпідприємство «Смоли», яке працює, маючи кількох ще давніх партнерів у країнах СНД. В основному допомагають узбекам робити золото. А найбільше повезло цехам з виробництва міндобрив. Приватний власник об’єднав їх у ЗАТ «Дніпровський завод міндобрив» і є сподівання, що це підприємство стане прибутковим, коли стабілізуються ціни на сировину.
 
Здавалося б, період розпаду виробничого об’єднання завершився. Кожен виживає як може. Однак минулого року сталася зворотна подія – профспілкові організації колишнього ПХЗ знову об’єдналися. За словами Тамари Федоренко, голови об’єднаної профспілки, зараз у них спільний із керівництвом інтерес – зберегти кадри та відновити виробництво в усіх підрозділах.
 

Колись на заводі працювали два академіки та більше десятка кандидатів технічних наук. Перелік працівників, нагороджених державними преміями, орденами та медалями за освоєння новітніх технологій – зайняв би кілька сторінок. Сьогодні внаслідок низьких заробітних плат кваліфіковані молоді спеціалісти та робітники ідуть на інші заводи або в комерцію. Майже половина робітників – пенсійного віку, а серед інженерів таких – 60%. Ще трохи і нікому буде поновити випуск продукції, яку у світі виробляють лише кілька країн.
 Звичайний на вигляд цех містить секрети виготовлення циконію та гафнію
 
[305]
 
Економіка та екологія
Деякі цехові споруди ПХЗ, на яких колись переробляли уран, стоять без вікон. Будівлі та обладнання радіоактивні. Інші вдалося дезактивувати, і на них навіть намагалися налагодити переробку рудного золота. Однак і ця програма, розпочата ще 10 років тому, так і не була реалізована внаслідок чергових змін в уряді.
Від колишнього ПХЗ у спадок Дніпродзержинську та його мешканцям вже залишилося близько 36 млн т уранових відходів з дуже високим рівнем радіоактивності. Фахівці ж пропонують вважати ці відходи техногенним родовищем урану, якого тут, за підрахунками, від 1500 до 5000 т (оціночна вартість запасів урану близько $1,5 млрд за ринковими цінами).
 
Ця радіоактивна купа увесь час намагається рухатися, наче жива істота. Прагне залишити місце свого поховання чи то ґрунтовими водами, чи повітрям, чи втекти у Дніпро. Щоб цього не сталося, створили державне підприємство «Бар’єр» і затвердили державну програму захисту населення від шкідливого іонізуючого випромінювання. Програма розрахована аж до 2014 року, але ледь фінансується. Годі й казати про спроможність утилізувати ці звалища за таких умов. Хоча іноземні інвестори цікавилися такою можливістю.

Радіоактивні відходи планували переробити, щоб зменшити їх небезпечний вплив. Цим мав займатися вже згаданий Придніпровський гідрометалургійний завод. До речі, він постійно фігурує у державних програмах створення власного ЯПЦ. Потенційно на його потужностях можна організувати переробку уранового концентрату: з двоокису урану робити третрафторид урану і, можливо, навіть гексафторид урану. Кожна зі стадій збільшує концентрацію урану-235, а отже, наближає до кінцевого продукту. Потім тільки стадія збагачення, про проблеми якої згадували. Фахівці запевняють, що, навіть продаючи Росії тетрафторид урану, Україна мала б вигіднішу позицію при укладанні угод на постачання ядерно-паливних елементів.[304]

 
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Під наглядом Берії
8 серпня 1947 року Рада Міністрів СРСР видала постанову про будівництво у Дніпродзержинську підприємства «906» з переробки уранової руди. Куратором проекту призначили Лаврентія Берію, а виконання робіт доручили Управлінню виправно-трудових таборів та будівництва №882 МВС СРСР, яке з 1946 року вже відбудовувало тут Азотно-туковий завод (нині ВАТ «Дніпроазот»). 

На новобудову зігнали тисячі засуджених з трьох таборів та депортованих німців-переселенців. Разом із найманими працівниками завод будували 16 000 осіб. Керівництво СРСР вимагало небачених темпів зведення заводу, адже поспішало створити власну ядерну зброю. Засудженим за день відмінної роботи обіцяли зараховувати три дні терміну покарання. Пізніше на заводі довго існувала «хімія», де відбували покарання засуджені у часи Леоніда Брєжнєва.
 
У вересні 1949 року на об’єкті «906» отримали та атестували першу уранову продукцію, вироблену з доменних шлаків сусіднього металургійного заводу (нині ОАО «ДМКД»). У зв’язку із грифом суворої секретності працівникам не повідомляли, з якою небезпечною продукцією та сировиною вони мають справу. На заводі не було дозиметрів та надійних засобів захисту від радіоактивного випромінювання.
 
Для утилізації відходів головного виробництва налагодили випуск неорганічних мінеральних добрив. Радіоактивні відходи звалювали у балки на території підприємства поблизу річок Коноплянка та Дніпро. Секретне підприємство отримало офіційну назву «Завод шлакових добрив». У 1966 році його перейменували на Придніпровський хімічний завод.
 
Наприкінці 1980-х років, з початком роззброєння СРСР на ПХЗ почали згортати уранове виробництво і остаточно припинили у 1994 році. Ще через 3 роки почався розпад ВО «ПХЗ» на окремі підприємства. За 50 років існування заводом керували усього два директори: Михайло Оношкін (з 1948 по 1975 роки) та Юрій Коровін (з 1975 до розпаду об’єднання на окремі підприємства).
 
ЦИФРА ТИЖНЯ

За експертними оцінками Україна щороку купує у Росії ядерне паливо для АЕС на $400–450 млн.

Позначки: