FRONT: чому це важливо
Через рік у США, в Клівленді (штат Огайо), має відбутися перша трієнале сучасного мистецтва FRONT. Про це активно заговорили вже сьогодні – тому що йдеться, вочевидь, про цікаву й доволі амбітну мистецьку заявку. FRONT має гідних кураторів, організаторів, що знаються на своїй справі, та відрефлексовану сучасну мету. Днями ЗМІ отримали прес-реліз із списком митців-учасників.
Читайте також: Селфі в Лос-Анджелосі, расизм в Амстердамі
Чи так, чи йнак, із деталями та обличчями нової трієнале варто познайомитися, а за її формуванням слідкувати, незважаючи на майбутні масштаби та вагу – бо це й зараз вже приклад того, як твориться мистецька історія, розвиваються арт-осередки в США тощо.
Клівленд – це місто промислового поясу США, знаходиться на Середньому Заході. Питання, яке ставлять собі експерти й журналісти: чому саме Клівленд? (а не Нью-Йорк, Вашингтон тощо). Йдеться про територію із населенням близько 400 тисяч осіб, і цифра ця наразі зменшується. Втім, організатори обрали саме його: місто Іржавого поясу. Термін цей позначає частину Середнього Заходу США, де після початку промислової революції були зосереджені центри важкої промисловості. Клівленд – один з цих центрів. Після 1970-х років, які прийнято називати початком постіндустріальної епохи, такі міста як Клівленд занепали: сотні тисяч мешканців Іржавого поясу втратили в цей час роботу.
Мабуть, одним із найяскравіших образів, що уособлює у масовій свідомості цей історичний феномен, є образ легендарного Детройту, «мертвого міста». Але попри соціально-економічні труднощі, у Детройті діє чудовий Інститут мистецтв, чия колекція сьогодні входить у шістку найкращих у США. До міста повертаються митці, ця територія цікавить молодих урбаністів тощо. Щоправда, власного фестивалю сучасного мистецтва тут немає. У Клівленді – буде.
Ось що каже один з кураторів трієнале, Дженс Гофман (цитату наводить видання artnet News): «Якщо таке місто, як Мюнстер, здатне впоратися із Скульптурним проектом, а Кассель – із Документою, ми також зможемо».
Ініціатор та організатор FRONT’у – Фред Бідвел (Fred Bidwell), виконавчий директор трієнале. Бідвел – філантроп, колекціонер та лідер мистецької спільноти в Огайо. Після 35 років успішної роботи у сфері реклами та маркетингу Фред разом із дружиною Лорою заснували власний фонд – Фундацію Фреда та Лори Рут Бідвел (Fred and Laura Ruth Bidwell Foundation). У 2013 році Фундація відкрила у Клівленді мистецький центр Transformer Station – з одного боку, це локація для відомої колекції сучасної фотографії, яку зібрали Бідвели, з іншого – традиційний майданчик для виставок, які проводить клівлендський Музей мистецтв.
Бідвели запросили до співпраці двох всесвітньо відомих кураторів – Мішель Грабнер (Fred Bidwell) та вже згаданого тут Дженса Гофмана (Jeff Hoffman).
Читайте також: Головні європейські арт-події червня
Грабнер – відома американська художниця. У листопаді 2012 року її обрали однією з трьох кураторів бієнале Вітні. У 2016 році Мішель була кураторкою бієнале у Портленді. Грабнер – професорка художньої академії в Чикаго.
Дженс Гофман – письменник, просвітник, редактор, що працює в Нью-Йорку, Мілані та Детройті. Зокрема, з 2012 року він був заступником директора Єврейського музею у Нью-Йорку, на сьогодні працює там директором виставкових програм. За своє життя Гофман побував куратором більш ніж 15 серйозних виставок по всьому світі, зокрема – 9-ї бієнале в Шанхаї.
Грабнер та Гофман дали першій трієнале FRONT тему «Американське місто». Ось теза від Мішель Грабнер: ««Американське місто» розглядає увесь комплекс трансформацій, які трапилися в останні десятиріччя із містами на кшталт Клівденда – середнього розміру, у центрі країни».
Разом із підготовчим періодом подія триватиме майже рік – з вересня 2017 року до вересня 2018-го. За інформацією прес-релізу, йдеться про мультитематичну програму з 11-ти культурних напрямків, що стосуватимуться не тільки естетичних питань, але й «політичних змін та соціальної нестабільності».
З філософської точки зору трієнале хоче стати викликом «Американському Прагматизмові», що знов набуває сили в країні. З мистецької – за задумом організаторів, FRONT говоритиме скоріше про «практичне використання знання, аніж про знання як інструмент для рефлексій та критики». Організаційно – це будуть музейні виставки, публічні та освітні програми, плюс – мистецька резиденція Madison Residencies, програма, яка стартує вже у вересні цього року й названа на честь Роберта Медісона, першого ліцензованого чорношкірого архітектора в Огайо.
Повна назва заходу – Front International: Cleveland Triennial for Contemporary Art (Міжнародний фронт: Клівлендська трієнале сучасного мистецтва). Дата відкриття – 14 липня 2018 року. Кількість учасників – 55. Кількість майданчиків – 16 (серед них – місцевий Музей сучасного мистецтва та Художній музей міста Акрон, у 56 км від Клівленду). Офіційний сайт виставки – http://frontart.org/
Коли Дженса Гофмана запитали, що він думає про нову трієнале у контексті кассельскої Документи, той відповів: «Я не хочу, щоб нас порівнювали з Документою». І за хвильку додав: «Принаймні поки що».
Documenta 14: критика та курйози
Ну а що стосується самої цьогорічної Документи – вона триває, але її результати її роботи вже підсумовують. Культурними ЗМІ пройшла хвиля критичних матеріалів про масштабну виставку сучасного мистецтва, за роботою якої Тиждень слідкував від самого її відкриття в Афінах та Касселі. Після мистецького й фінансового успіху Документи 2012 року очікування від цьогорічної виставки були високими, але, на думку критиків, новій кураторській команді на чолі з Адамом Шимчиком виправдати їх не вдалося.
Основа претензія до Документи – «позбавлені змісту кураторські твердження», їхня незрозумілість, заплутаність – з одного боку, й занадто очевидні, навіть банальні політичні точки опертя – з іншого.
Критики скрушно зауважили, що цьогорічна виставка:
– Відчужена від глядача, умисне не розважальна; куратори свідомо уникали естетизації об’єктів: за словами Шимчика, вони «більш зацікавлені у текстурі та структурі», аніж у «зовнішньому вигляді» – тобто, не хочуть робити об’єкти «красивими»;
– Схожа на дитячу коробку з іграшками – ніхто й не подумав пояснити глядачам, чи мають якимось чином корелювати усі представлені на виставці автори, мови, простори, носії та контексти (нагадаємо, участь у заході беруть 199 митців, а для того, щоб обійти увесь виставковий простір, радять мати кілька днів, а краще – кілька вікендів поспіль);
– Недбала – деякі критики навіть звертали увагу на те, що частина анотацій до об’єктів підписана кульковою ручкою, де-не-де бракувало навіть імен авторів, а графічний дизайн путівника Документою містив помилки і «вів» кудись не туди.
Читайте також: Бенксі vs Brexit
Що стосується політичного висловлювання, воно, на думку арт-критиків, також виявилося дещо незрозумілим та недостатньо гострим як для сьогодення. З одного боку, гасло «Вчимося в Афін» доволі політизоване (містить алюзії щодо демократії), але насправді не означає нічого конкретного. З іншого боку, найгучніші мистецькі роботи тут торкаються політики й політичного, але в основному концентруються на відчутті історичної провини Німеччини за нацизм, такого собі «німецького гріха» перед людством.
Очевидно, що саме ця тема могла б стати якісною опірною точкою для такої масштабної події у світі мистецтва, – але не стала, причому почасти через фактори, які не залежали від волі кураторів. Зокрема, як стало відомо нещодавно, Адам Шимчик планував здобути у свої руки колекцію Ґурлітта – йдеться про «підпільну» колекцію картин і скульптур, привласнених за часів Гітлера й офіційно віднайдених кілька років тому. На заваді стали юридичні тонкощі – щоправда, завжди можна пофантазувати про те, чи вдалося б кураторам бути зрозумілими й логічними у роботі з цим шаленим масивом культурних шедеврів (колекція налічує близько 1500 об’єктів).
Фантазії фантазіями, але навіть доцільність та мистецьку значущість тих «політизованих» об’єктів, які вдалося втілити на практиці, критики ставлять під сумнів, зокрема, через недостатньо сфокусований політичний «меседж». Так, наприклад, «Книжковий парфенон» Марти Мінухин, інсталяція, яка безперечно стала сенсацією Документи, – йдеться про копію Афінського Парфенону, побудовану із книжок, що потрапляли під заборону цензурою, – на думку критиків, викликала більший резонанс, коли вперше була виконана у Буенос-Айресі в 1983 році. Тоді «парфенон» побудували з книжок, які безпосередньо підпадали під заборону тільки що поваленої в Аргентині хунти. У Касселі ж, мовляв, Мінухин говорила загалом про заборону книжки як такої, й у цій загальності була її помилка.
Втім, навіть негативні відгуки є позитивним піаром заходу, якщо вони з’являються у медіа-просторі в такій кількості, до того ж малоймовірно, що разова помилка цьогорічної кураторської команди вплине на репутацію Документи як однієї з наочікуваніших мистецьких подій наступного п’ятиріччя. Арт-туристи продовжують планувати поїздки до Касселя – Документа триватиме до 17 вересня.
Додамо, що в німецьких ЗМІ почали з’являтися доволі зворушливі матеріали про поліцейських, які цього літа працюють у Касселі для забезпечення порядку на виставці. Так, місцева газета HNA поговорила з головою спеціального поліцейського підрозділу, який опікується Документою. Той згадав випадок із нещодавньої практики. Коли в одній з припаркованих на території виставкового простору машин він побачив двох жінок-азіаток, що саме вдягали на голови балаклави, то у першу чергу подумав: «Чи готують вони пограбування – або ж йдеться про перфоманс?» Виявилося, жінки просто мали намір зробити нестандартне селфі поряд із роботою Марти Мінухин. Є й зворотній процес, наслідок тотальної трансформації простору, просякнутого мистецькими інтервенціями: глядачі підходять до поліцейських і запитують, чи вони справжні, або ж вказують на той чи інший перфоманс і цікавляться, «це мистецтво чи ні?»