Знімальна група з телебачення у складі журналістки й оператора їде робити сюжет далеко за межі столиці. Дорогою вони підбирають двох лузерів – художника, який мало не загинув від алкоголізму, але був урятований «святою силою», та дівчину, котра, втративши коханого, не може більше спілкуватися й удає глухоніму. В українській провінції, де, за гамбурзьким рахунком, цьому різношерстому квартетові робити немає чого, трапиться чимало пригод. Та найважливіше – завдяки різним зустрічам і випробовуванням уся четвірка позбудеться прилиплих масок і завчених амплуа. Кожен явить справжнє, несподіване обличчя. Долі переплетуться в такий тугий клубок, що розплутати його можна буде хіба напрочуд оригінальним прийомом.
І авторка роману «Дві хвилини правди» Ірен Роздобудько не підведе – у розв’язці вправно розставлено крапки над «і» – так, що книга мимоволі проситься на екран. А що письменниці можуть закинути подібність сюжету, особливо у фінальній частині, до деяких іноземних аналогів (згадати хоча б «Сірчану кислоту» Амелі Нотомб або «Шарф Айседори» Марії Брікєр), так критикам можна відповісти слова ми Мольєра, який на подібний докір відру бав: «Я беру своє добро скрізь, де знаходжу». Зате авторці не позичати легкості письма, ґрунтовної проробки характерів і по-жіночому прискіпливої спостережливості, котра дозволила розкласти партитуру роману на десяток самостійних голосів і при цьому уникнути какофонії. Й окремо про діалоги: нарешті більш-менш життєподібні, що для масукрліту сьогодні велика рідкість.