В деяких кабельних мережах досі транслюють російські телеканали (оператори їх не вимикають, посилаючись на попит глядачів так, ніби доти до цього дослухалися). Ну й на довершення, на «Першому» в прямому ефірі – шоу Імператора із приводу приєднання нових земель (жест свободівців стосовно шефа «першої кнопки» огидний, але не тому, що він на те не заслуговує, а тому що це жест на камеру)… Шукаючи історичні аналогії, можна уявити ситуацію, коли в Британії 1940 року після бомбардування Ковентрі в кіосках і надалі вільно продається німецька Völkischer Beobachter, а радіостанція ВВС заради повноти інформаційної картини бере телефоном інтерв’ю в командувача Люфтваффе рейхсмаршала Ґерінґа. Але є все ж таки й позитив: можна безперешкодно дізнатися про плани та мотивацію противника, оцінити його бойовий дух і наміри, скласти уявлення про те, що ж у нього в голові. А там таке!..
Читайте також: Ігри на крові. Як не програти війну
«Хотят ли русские войны?» – запитав 53 роки тому російський поет Євтушенко. Звучало це риторично: звісно ж, не хочуть, а якщо десь і грають м’язами, то це лише така боротьба за мир. Тепер Євґєній Євтушенко мешкає в місті Талса, штат Оклахома, на який того самого далекого 1961 року націлили радянські ракети з Куби, а російський «примус до миру» відбувається не десь там у Закавказзі, а безпосередньо біля кордонів об’єднаної Європи. Тим часом стиль російської преси, яка в 1990-ті вже ніби була вилюдніла, нині знову невловно нагадує газету «Правда» часів холодної війни, а інтонації телеведучих скидаються на ті, що були в диктора Лєвітана, коли він читав заяви урядової агенції ТАРС, – ця естетика є безпомилковим знаком спадкоємності як російської зовнішньої політики, так і суспільної свідомості. Таблоїди РФ слідом за чиновниками розповідають про фашистів, які після підступної кривавої перемоги на Майдані заходилися різати москалів на Харківщині, в Донбасі та в Криму, про 143 тис. біженців, які втікають від них до братньої Росії, про нещасних східняків, які не можуть дочекатися із хлібом-сіллю російського солдата-визволителя, про економічні вигоди від приєднання Криму до матінки-Росії. Про десанти гопників напідпитку з Бєлгорода й Ростова, які автобусами їдуть до обласних центрів Сходу бити пику бандерам і зривати українські прапори, навпаки, не пишуть нічого. Російська «якісна» преса змальовує події подекуди вибірково критично, але то вже десь там углибині, а на перших шпальтах газет, на головних сторінках сайтів усе більш-менш спокійно: закриття Паралімпіади, загублений малайзійський літак, прем’єра другої серії «Німфоманки» фон Трієра. Адекватно поводиться хіба що опозиційна «Новая газета», але вона одна…
Читайте також: Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки
Можна впевнено стверджувати, що ніякого особливого збурення від розпочатої війни громадська думка «братньої» країни не продемонструвала. У перші дні агресії в Москві зібралося на Манежній площі заледве кількасот людей – звісно ж, їх побили. Через тиждень у столиці РФ протестували вже тисяч п’ятдесят. Добрі, щирі, відповідальні росіяни, але їхня кількість не витримує порівняння з натовпом, який минулого вівторка вийшов на Красну площу святкувати «возз’єднання» з маленькою частинкою України, кажуть, там було 120 тис. осіб… На противагу огидним листам підтримки «політики партії та уряду», ініційованим чи то Міністерством культури, чи то Спілкою кінематографістів, з’явилися заяви письменників, правозахисників, кіномитців, науковців, екологів, рок-зірок… Дивно не те, що вони з’явилися, рятуючи саму репутацію відповідального звання російського інтелігента, а те, що в протилежному таборі крім пристосуванців опинилися теж цілком поважні люди, колишні улюбленці, зокрема, й наших читачів і глядачів, постаті, які примудрилися не заплямувати себе за часів СРСР… Навряд чи нещасній Росії після такого вдасться одужати в осяжному майбутньому.
Але слід зазначити, що навіть у виступах протесту йдеться передусім про згубність агресивного курсу для економіки РФ та самої її державності, а також про те, чи готові російські матері посилати на смерть своїх хлопчиків. Питання про українських, яким нестимуть смерть російські, порушують хіба що в другу чергу. Що ж стосується середнього росіянина, то його нова війна взагалі не лякає. Тож виходить, що війну проковтнула за фактом уся Росія – не лише глибинна, футбольно-шансонна, а й ліберальна, «білострічкова». Нормальний росіянин попередніх епох, вихований чи то на Толстому, Нєкрасові, Салтикові-Щєдріні, чи то на Ґалічі, Окуджаві, братах Струґацкіх, мав би жахнутися.
Читайте також: Як врятувати Україну?
Міхаіл Ходорковскій, колишній олігарх, колишній в’язень, а нині емігрант минулого тижня переконував Майдан і студентів Київської політехніки в існуванні «іншої Росії», яка Путіна ненавидить, а агресії соромиться. Вочевидь, вона є. Навіть у залізобетонному СРСР знайшлося вісім сміливців, які вийшли на демонстрацію під мури Кремля проти окупації Чехословаччини, решта якщо й була, то мовчки обурювалася на кухнях. Тепер ризик не такий, тож сміливців побільшало, але як тоді, так і сьогодні не вони визначають обличчя країни. Його визначають ті фантастичні, недосяжні 71,6% громадян, які, згідно з опитуваннями, схвалюють політику Владіміра Путіна після початку кримської авантюри. І хоча виміри Всеросійського центру дослідження громадської думки (ВЦИОМ), як і колись бездоганного Левада-Центру, останніх кілька років доводиться сприймати з відповідною поправкою, зрозуміло, без термометра, що анексія Криму росіянам подобається.
Говорити про вплив самої лише пропаганди важко. Цікаво дослідити публікації в лояльній пресі стосовно безпосередньо подій на півострові. Репортери, зокрема, знайшли обтічну формулу, як описувати вояків окупаційної армії: «чемні люди з автоматами» (у нас знайшли дотепніший вираз – «зелені чоловічки»). Адже Путін на початку агресії запевнив, що російської армії в Криму немає, самі лише сили самооборони. А оскільки треновані хлопці в одностроях РФ без відзнак із російською штатною зброєю на самооборону якось не схожі, краще послуговуватися евфемізмами. Всі все розуміють і дістають неабияке задоволення. Це специфічний кайф від реалізації спокійної хамської безконтрольної сили, якій нібито нічого протиставити. Росіянам до вподоби почуватися сильними, усвідомлювати, що жоден чурка, піндос і хохол нічого їм за це не зробить. «Наша Раша»…
Читайте також: Каїне, де твій брат Авель?
Якщо офіційні представники жандарма Європи на кшталт Лаврова чи, перепрошую, Чуркіна змушені якось фільтрувати дискурс і через це постійно плутаються в свідченнях, решта навколопутінських артикуляторів не надто соромляться розставляти крапки над «і». Придворний політолог Сєрґєй Марков відверто заявляє: «Росія ладна захищати права російськомовних не лише в Криму, а й скрізь в Україні, де вони порушуються». Ця теза провокує природне запитання: якщо РФ – багатонаціональна держава, то чому вона опікується, власне, лише російськомовними громадянами чужої країни й чому б не поцікавитися утисками чукотської, коряцької чи ітельменської мови, припустімо, в сусідніх Сполучених Штатах? Зрозуміло, що йдеться не лише про параноїдальний страх від розширення НАТО на схід (саме такі дії його неминуче провокують), а й про нестримні претензії на відновлення всього простору колишньої імперії. Про ступінь рішучості на цьому напрямку свідчить вислів іншої цілком офіційної особи – колишнього думського фрика, а нині віце-прем’єра з оборонних питань Дмітрія Роґозіна, який іще до Криму, в грудні, публічно ex cathedra заявив, що його країна готова застосувати ядерну зброю в разі, якщо її притиснуть.
Ну й куди ж без новітнього імператорського фаворита Дмітрія Кісєльова (не проти ночи згадуючи), який навряд чи без відповідних повноважень нагадав би про ядерний потенціал своєї Імперії зла? Зовсім у традиціях держави, про яку хтось колись влучно пожартував: «Війни не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться». Втім, після грузинської кампанії в кремлівському обігу перебуває вдосконалена формула: «примус до миру». Під таким гаслом можна дійти й до Гібралтара, й до Константинополя…
Невже російське суспільство настільки позбавлене імунітету від непристойної імперської хвороби, що самого слова «фашист» достатньо, аби забути рядки свого тепер уже класика й кидатися захищати своїх братів скрізь, де про це не просили? Ні, інша Росія справді є, і українці мають бути вдячні й волонтерам, які стояли на Майдані під триколором, і нечисленним сміливцям, які не побоялися заявити про свою незгоду з головним трендом. Їхній учинок тим більше гідний поваги, бо проти них були не лише й не стільки поліцейські з кийками, скільки прості росіяни, які вмикали режим sancta simplicitas і били єретиків, плювали в них, виривали в них плакати, стихійно й добровільно підтримуючи національного лідера. Ще раз і ще раз: саме вони, на жаль, представляють Росію, забуваючи, що їхня щира, завзята безкомпромісна поведінка найкраще описується ненависним їм словосполученням «звичайний фашизм».