Лосєв Ігор

Доцент НаУКМА

Загроза не зникла. Що зроблено?

Політика
12 Грудня 2016, 10:24

Нині в Україні у зв’язку з доволі млявим перебігом подій на східному фронті відчувається певне самозаспокоєння влади. Спорадичні обстріли без рішучих дій агресора заколисують українську верхівку, послаблюючи її й без того не дуже активні дії. Чомусь на вищих поверхах управління державою сформувалася думка, що найближчим часом зберігатиметься нинішній порядок.

Але хіба хтось із боку ворога давав гарантії щодо дотримання статус-кво? І навіть якби давав, то хіба ставлення Заходу до Будапештського меморандуму, хіба брехня Кремля нічого не навчили?

Усе може в будь-який момент радикально змінитися. І до цього треба бути готовим. Політичні метаморфози в Європі, цілком можлива перемога на виборах у Франції, Нідерландах, Італії проросійських лідерів, перемога Дональда Трампа в США, цілком імовірно, надихнуть Путіна на новий, значно потужніший удар по Україні. І не треба базікати про послаблення Росії, про брак коштів, про недостатню потугу її армії. Треба знати росіян, проживши (не з власної волі) понад 300 років пліч-о-пліч із ними. Заради імперського панування над Україною там підуть на будь-які жертви та самообмеження, продадуть останню сорочку, але сили й засоби для завдання поразки Україні знайдуть. І цим російське суспільство відрізняється від українського, що не завжди готове йти ва-банк. Нинішній світовий хаос, деморалізація традиційних планетарних центрів сили цілком влаштовують кремлівського диктатора, надаючи йому сприятливі можливості для реалізації його планів. Тому ставка Порошенка на іноземних партнерів («Захід нам допоможе»), не виключено, виявиться геть провальною.

За нинішніх умов єдиними справжніми союзниками України можуть бути лише українська армія та український флот (якого практично немає і мало що робиться для його відновлення). Сподіватися варто тільки на власний народ і власну державу.  

Читайте також: Військові на Донбасі: добрі, погані, але свої

Якщо Путін спробує «дотиснути» Україну, він застосовуватиме бойову авіацію. А саме за цими озброєннями наша країна значно поступається агресорові. Наразі в нас лише ведуться розмови про необхідність посилити «повітряний щит».

Крім того, не можна абстрагуватися від імовірних інспірованих агресором внутрішніх збройних заколотів, диверсій і терористичних актів, від провокаційного творення нових «народних республік», коли українським силовим структурам (насамперед СБУ та Національній гвардії) доведеться діяти в непритаманному їм стилі, себто швидко, рішуче та жорстко. Без звернення до «багнистих» українських судів і заможних українських прокурорів. На війні як на війні. Та й від непристойного слова з трьох літер «АТО» доведеться нарешті відмовитися, щоб не дурити власний народ і світову громадськість. Це війна, панове начальники…

Через брак повноцінного парламентського контролю за силовими структурами та оборонною промисловістю громадянське суспільство досі не знає про справжню ситуацію в Укроборонпромі. Доходять лише сумнівні чутки про якісь корупційні скандали, що інколи стають предметом журналістських розслідувань. Що ж до решти й досі не зрозуміло, чи вдалося поставити Укроборонпром на воєнні рейки, чи він, як і раніше, прибутково озброює армії арабських емірів. Взагалі у військовій галузі України відбувається чимало дивного, що не піддається раціональному поясненню. Наприклад, за дефіциту повітряних сил українські гелікоптери чомусь досі виконують якусь місію ООН в африканській країні Ліберії… Яка Ліберія, коли в стані війни в Україні на обліку кожен літальний апарат. Між іншим, під час російської агресії 2008 року проти Грузії грузини негайно повернули з Іраку свою елітну миротворчу бригаду. І жодного нерозуміння таких дій з боку світових структур не було.

Цілком можливий майбутній російський удар по Україні висуває надвисокі вимоги до української системи протитанкової оборони. Звісно, можна ще довго випрошувати в США протитанкові ракети Javelin, але за три роки було реально організувати випуск аналогічної продукції в Україні. Тим більше що ще з радянських часів Україна мала багатющі традиції виготовлення різноманітних протитанкових засобів. Зокрема, у Києві навпроти Києво-Печерської лаври, там, де потім влаштували «Мистецький Арсенал», діяв завод із виробництва ПТУРСів — протитанкових керованих реактивних снарядів. Після здобуття незалежності керівні пацифісти той завод ліквідували.

Читайте також: За що воюють. Як змінилася мотивація бійців на фронті

Але навіть зараз ще лишилися кадри й технології для виготовлення власних високоефективних протитанкових снарядів і ракет. Проте чи опікується цим бодай хтось у вищих ешелонах влади України? Чи простіше їздити до Вашингтона й скиглити перед американськими політиками?
Ми багато чуємо про те, як героїчно Укроборонпром модернізує старі, ще радянські, техніку та озброєння. А де ж нові креативні зразки вітчизняної зброї? Ось, наприклад, Росія почала виробляти кулі, що легко пробивають броню української броньованої техніки. Де українська відповідь? Наші широко розрекламовані панцерники насправді не завжди якісні. Танкові заводи України завантажені на 15–20%, хоча в умовах війни мали б працювати в три зміни.

Дуже непокоїть і кадрова політика у Збройних силах. Вона мало змінилася порівняно з мирним часом. Колись радянський письменник Сєрґєєв-Ценскій у книжці про Кримську війну ХІХ століття написав: «Гармати висувають», себто під час війни кар’єра офіцера має визначатися його реальними бойовими заслугами, вмінням ефективно керувати військовими підрозділами на полі бою. В Україні досі засилля паркетно-бюрократичних генералів ще радянської ментальності, які не відповідають вимогам сучасної війни.

 Водночас штучно блокується кар’єрне зростання талановитих фронтових комбригів і комбатів. Навіть Петро Порошенко якось зронив фразу про бажане запровадження в ЗСУ звання бригадного генерала, що надавалося б перспективним фронтовим офіцерам, які особливо відзначилися в боях. Це сприяло б створенню прогресивного генеральського резерву ЗСУ. Однак те побажання верховного головнокомандувача було повністю проігноровано. А сам верховний, вочевидь, не дуже й наполягав. Тоді як такі нестандартні кадрові рішення були успішно апробовані в інших країнах, приміром у США під час війни між Північчю та Півднем, коли доброволець, простий американець із північних штатів Улісс Ґрант зібрав загін патріотів і почав воювати. Він брав міста південців одне за одним. Ґрант мав суттєву ваду: схильність до спиртних напоїв. Донощики повідомили президентові Аврааму Лінкольну про той факт. Але Лінкольн, який дав Ґранту звання бригадного генерала, знав, що це найуспішніший полководець його армії. Тому він запитав своє оточення: «А чи не відправити решті наших генералів по ящику віскі?». Після війни американці обрали бригадного генерала Ґранта президентом США.

А в нас поки що ситуація в ЗСУ далека від ідеалу. Порошенко скрізь розповідає, що Збройні сили України є найсильнішою армією Європи, але міжнародні експерти дають нашій армії за потугою лише 30-те місце у світі. З цього випливає, що бути найсильнішою в Європі вона за визначенням не може. Проте повинна такою стати, якщо ми (і наша влада) хочемо вижити.

Час ще є, але його обмаль.