«Усе почалося з російського маршу на Крим чи Захід спершу дестабілізував Україну? Росія хоче провести експансію на Захід чи НАТО на Схід?» – це лише два речення з надрукованого російською, англійською та німецькою мовами у впливовому німецькому тижневику Handelsblatt есе його видавця Ґабора Штайнґарта. Есе з’явилося на сайті 8 серпня, і його можна розуміти як своєрідний демарш проти нової жорсткої політики Анґели Меркель та Франка-Вальтера Штайнмайєра. Автор критикує «урядові» ЗМІ, до яких, вочевидь, зараховує всі центральні медіа країни, які, за його словами, поміняли свою позицію з «розсудливої на обурливу», бо вийшли з вимогами чітких дій після падіння літака «Малайзійських авіаліній».
А сам Штайнґарт після зустрічі у 2012 році з тодішнім прем’єром РФ (нинішнім її президентом) в інтерв’ю російському виданню «РБK daily» заявляв, що росіяни не повинні «очікувати більшої демократії за пана Путіна, зате вони можуть розраховувати на покращення свого добробуту». Така позиція поважного німецького журналіста (Штайнґарт – автор кількох серйозних книжок, тривалий час керував бюро журналу Der Spiegel у Берліні) може мати два підґрунтя. Одне з них – справді віра в те, що Росія потребує особливого підходу і розуміння, а також позиція, що НАТО і США завойовують сферу впливу Кремля (Штайнґарт навіть не згадує про певну позицію України чи її мотиви); друге – це гроші та інтереси. Доказів щодо останніх двох пунктів немає. Втім, при доволі об’єктивній позиції більшості медіа ФРН саме крізь призму цих чинників можна проаналізувати німецьке відображення подій в Україні.
Ставлення до подій у нашій державі у гостьових дописах чи колонках німецької преси часто зумовлювалося підходами ще східної політики, започаткованої канцлером Віллі Брандтом та розробленої як концепт публіцистом і політиком Еґоном Баром. Часто на формування позиції впливає Alleinschuld – відчуття провини за дві попередні війни та небажання долучатися до жодного конфлікту. Втім, виходячи саме із цих позицій, зараз найчастіше вдаються до маніпуляцій проросійські політики. Все це відчутно в уже згаданій статті Штайнґарта.
Крім того, основними носіями таких ідей є плеяда старих лівих політиків на чолі з екс-канцлером Ґергардом Шредером. Належить до них і соціаліст Гельмут Шмідт – іще один колишній очільник уряду. Представник правоцентристської партії ХДС Гельмут Коль, так само екс-канцлер, теж критикував підхід німецького уряду до відносин із Росією. Якщо до Шредера в суспільстві та політикумі доволі двояке ставлення через те, що пішов працювати за контрактом Газпрому майже відразу по закінченні каденції канцлера, то на обох його щойно згаданих колег співгромадяни дивляться з великою шаною і повагою. Шмідт до того ж є видавцем газети Die Zeit, що робить його позицію ще більш значущою.
Читайте також: Ярослав Тинченко: «Нам усім необхідна самоцензура в умовах війни»
Terra incognita
Не забуваймо і про те, що Україна до Євромайдану була невідомою країною для більшості німецьких медійників. Серед тих, хто писав про неї з місця подій бодай подеколи до Євромайдану, можна назвати Конрада Шуллера із Frankfurter Allgemeine Zeitung, Ґерхарда Ґнаука з Die Welt та Ульріха Крокеля із Berliner Zeitung. Журналісти-телевізійники доти приїжджали сюди переважно на кілька днів із московських офісів.
Євромайдан і війна підняли попит на статті про нашу державу, відтак про неї стали писати кореспонденти, які перебували в Москві або й узагалі мали тільки ситуативний досвід роботи чи в Україні, чи в Росії. До тих, хто дивився на Україну цілком крізь призму риторики Кремля, наприклад, можна зарахувати й Уве Клуссмана. Останній 10 років працював московським журналістом видання Der Spiegel і з початком кризи в Україні писав про кримських татар як гітлерівських колаборантів, про те, що наші Схід і Захід не мають спільного підґрунтя, і про те, що для Сходу привабливіша РФ, бо там вищі стандарти життя. Попри серйозну критику (наприклад, звернення представниці «Зелених» у німецькому Бундестазі Марілуїзе Бек), його статті друкувати не переставали. Часом проросійського сенсу репортажі та статті з’являлися в іншого журналіста цього видання – Моріца Ґатманна.
На думку Боріса Райтшустера, працівника німецького видання Focus, який уже більш ніж 10 років живе та працює в Москві й від початку війни в Україні викриває безпосередню російську пропаганду та маніпуляції у пресі РФ, ті його земляки-медійники, що перебувають в Україні, на місці подій, виконують роботу на «відмінно». І це справді так. «Проблема у відсутності досвіду в журналістів, які або недовго перебували на місці, або там нові й, скажімо, не володіють чи погано говорять російською», – вважає він. І це питання стосується не лише української тематики, а й розуміння власне Росії. Адже від нерозуміння її режиму з’являється бажання дотримуватися старої позиції, яка все ще тримається стандартів біполярного світу і РФ як супердержави. Усе це й вилилося назовні з початком Євромайдану, політичною кризою, а далі вже безпосередньо війною.
Читайте також: Атака панікою
Важливо й те, що у ФРН велика російська діаспора. За деякими даними, російськомовного населення там близько 5 млн. Зважаючи на давні історичні відносини між Німеччиною та Росією і нинішні бізнес-інтереси, їм вдалося вибудувати дієве лобі. Є безпосередньо фінансовані Москвою інформаційні ресурси, як-от Stimme Russlands (радіо «Голос России»), видання Russland Heute, котре до березня виходило як додаток до видання Sueddeutsche Zeitung, відеоагенція Ruptly. Остання є не так джерелом інформування саме німецькомовного населення про Росію, як компанією, що надає відеоматеріали, зокрема, для російського пропагандистського каналу Russia Today. Попри те, чудова німецька та зв’язки не заважали запрошувати головного редактора Ruptly Івана Родіонова на ефіри до провідних ток-шоу ФРН на початку березня.
Участь у ток-шоу виявилася взагалі болючою темою для України, особливо на початку цієї кризи – в лютому та березні. З позиції Києва там виступали або німецькі зелені, або представники Європарламенту. Як зазначає у своєму дослідженні «Висвітлення кризи в німецьких ток-шоу» Фабіан Буркгардт, українці радше були «екзотикою». Серед тих наших співвітчизників, які часто бували і в Україні, і в Німеччині та взяли участь у таких телепрограмах, можна назвати хіба що журналістку «1+1» Наталію Фібріг та історика Володимира Перепадю, запрошували також музиканта Юрія Гуржія, який уже давно живе у ФРН, та представницю німецьких «піратів», уродженку Києва Маріну Вайсбанд. Така ситуація навіть призвела до того, що посольство України в Берліні звернулося до одного ток-шоу із проханням запросити на ефір тодішнього посла, а нині міністра закордонних справ Павла Клімкіна, оскільки ситуацію в нашій країні висвітлювали однобічно.
Понад те, участь у телепередачах такого роду не завжди мала добрі наслідки. За даними джерел Тижня, безліч листів і повідомлень із погрозами чи неприємного змісту отримують декотрі німецькі журналісти, які займають активну проукраїнську позицію в нинішній ситуації, та учасники ток-шоу.
Зміна курсу
Катастрофа малайзійського літака на Сході України і припущення, що його збили або військові РФ, або терористи з допомогою російської сторони, радикально змінили хід думок німецьких медіа. Варто лише згадати заголовки й заклики видань. «Негайно зупиніть Путіна», – писав доволі стриманий завжди Der Spiegel. «Покажіть силу», – закликав ЄС у своїй статті для Frankfurter Allgemeine Zeitung журналіст Райнгольд Везер. «Брутальні посіпаки Путіна», – характеризував терористів на Сході України журнал Focus.
Читайте також: Фортеця зі скляними стінами
Разом із тим за дев’ять місяців багатьом журналістам, які постійно займалися українською темою, вдалося розібратися бодай частково у місцевій історії та наростити базу контактів, деякі
німецькі телевізійні компанії навіть задумуються про започаткування окремих корпунктів у Києві. Результатом такої якісної роботи можна вважати й останнє опитування, проведене компанією Infratest dimap на замовлення каналу ARD, під час якого 80% німців заявили, що Росія великою мірою відповідальна за ескалацію збройного протистояння на Сході, а 70% вважають, що реакція ЄС у вигляді санкцій є правильною (див. «Роль Німеччини та ЄС у конфлікті в Україні»).
Утім, перевага, яка нарешті з’явилася на українському інформаційному боці, не означає, що можна більше нічого не робити. Літні канікули закінчаться, і німецькі ток-шоу знову повернуться на екрани, тема нашої країни доти нікуди не зникне, тому важливо якісно працювати в інформаційному напрямі. Є вітчизняні науковці, експерти, які розмовляють німецькою і не бояться публічності, активним має бути й новий посол. Тоді український пасьянс не розкладатимуть усі, окрім нас.