Якщо в нинішньої влади на чолі з президентом і є шанс знайти підтримку громадян та повагу в світі, то він залежить від здатності позитивно дивувати – діяти ефективно і в інтересах країни. Інакше – хоч скільки виголошуй заяв, очищуй показово владу від попутників на кшталт молодших Мармазова чи Грача (які нещодавно втратили посади), навіть лови найбільш знахабнілих із них на корупції (як-от Василя Волгу) – люди не повірять. А рейтинги тепер сягають величин, коли перемога на виборах-2012 стає можливою хіба що внаслідок масштабних маніпуляцій і фальсифікацій.
Починати змінюватись завжди легше у сферах, де перетворення природніші або випливають із безпосередніх життєвих потреб. Для української влади такою цариною є зовнішні відносини. Орієнтуючись на ринки країн ЄС для експорту своєї продукції, а також тверезо оцінюючи власні шанси у змаганні з російським капіталом, підтримуваним державою, керівництво країни виявилося несподівано складним партнером для росіян у регіоні. І це один із моментів діяльності нинішньої влади, що викликали сильний позитивний подив.
Вочевидь, спрацював інстинкт самозахисту, і невигідні країні (й водночас українським олігархам) інтеграційні ініціативи на кшталт входження до Митного союзу з Росією і К° чи злиття Нафтогазу з Газпромом спускають на гальмах, обставляють зустрічними пропозиціями (на кшталт загадкової «формули 3 + 1»).
Щоправда, тримаючи оборону на стратегічних напрямках, українська влада може припуститися традиційної помилки, знехтувавши «дрібницями». Так, перспективи передання Газпромові частини газорозподільних мереж та підприємств титанової галузі може змінити баланс інтересів, створивши для російської сторони додаткові умови тиску. Тому, якщо для влади захист економічних національних інтересів – це серйозно, жодні міркування про тимчасову вигоду конкретних осіб не можуть переважати стратегічного мислення.
У цьому зв’язку згадується «одкровення тижня» – «відвертість» голови ради директорів українського виробника двигунів «Мотор Січ» В’ячеслава Богуслаєва стосовно того, що держава «гарантовано» буде в Митному союзі, розмови про «3 + 1», виявляється, – для відводу очей опонентів, а як «деяких» посадять, то й очей не треба буде замилювати. Ось тільки придумають, чим компенсувати 20% бюджету, що їх забезпечують митні збори (які доведеться скасувати, щоб находження з мит передавати у «спільний кошик», тобто Росії). І прикрий осад залишився від того, що товарного кредиту на газ не дали, та й досі платити вимагають. От вручили б його – і «доріжку в Москву» лизали б. Дивно це чути від керівника підприємства, яке чи не найдужче зазнає конкурентного тиску з боку російських виробників.
Важливо інше: кредиту, за який богуслаєви ладні на все, РФ виділити й не може. У самих скрута. Тим більше, що Німеччина не «повелась» на будівництво третьої черги «Північного потоку», не бажаючи «обсаджуватись» новими російськими трубами й фінансувати забаганки Кремля. «Південний потік» таки помре, не народившись: німці інтересу не виявляють, італійцям, які стоять на порозі кризи , не до прожектів, а турки все зволікають із дозволом на будівництво труби своєю територією, витягуючи з Росії максимум поступок.
Нині, як казав класик, склалась «унікальна ситуація»: у всіх криза, всі рахують гроші, у всіх можливості обмежені. І зараз непохитне обстоювання своїх інтересів вчасне як ніколи: говорячи суворо і впевнено, можна домовитися про прийнятні умови. Але для цього необхідні кілька принципових речей. По-перше, перейти від реагування до формування власних ініціатив. Наприклад, ідея «енерготранзитного простору», який дав би змогу об’єднати інтереси країн-транзитерів, залишається актуальною. По-друге, час серйозно задуматись над енергозбереженням. Парадокс: українські можновладці б’ються над здешевленням імпорту газу, а підприємства лише нарощують споживання (за п’ять місяців 2011 року надходження його більш ніж удвічі зросло порівняно з тим самим періодом 2010-го). Зрештою, по-третє, дурниці у внутрішній політиці не повинні послаблювати гри на зовнішній арені. Політичні судові процеси, тиск на бізнес, посилення корупції, порушення свободи слова дають опонентам України аргументацію для стримування її ініціатив і ускладнюють пошук союзників у геополітичній та геоекономічній грі, яка в міру накочення другої хвилі світової кризи ставатиме дедалі жорсткішою.