Пишучи про те, що хто контролює минуле, той контролює майбутнє, Джордж Орвелл свого часу узагальнював досвід тоталітарних режимів ХХ ст. Підвладних завжди позбавляли права розповідати про власне минуле. І війни за це право велися повсякчас. Вони активізувалися в добу романтизму — згадати хоча б Шевченкові дискусії з російськими істориками. Вони вийшли на яв у часи виникнення Української Народної Республіки: симптоматично, що очільником УНР став найвидатніший національний історик.
А від початку сталінських 1930-х імперські ідеологи знову взялися переглядати українсько-російські взаємини у специфічний спосіб. Саме тоді професія історика стала однією з найнебезпечніших, а на істфаки просто ніхто не хотів вступати. Проте навіть за найскладніших умов не припинявся культурний спротив, рух проти течії. Уже в 1920-ті нарком Микола Скрипник започаткував видання національної енциклопедії. Але розгул радянської цензури залишав простір хіба що для перекладу московських томів радянської (фактично російської) енциклопедії. Ентузіасти просвітницького проекту зникли в гулагівському позасвітті.
За першої ж можливості, у часи відносної лібералізації воєнних років, зреалізовувати скрипниківський задум узявся Микола Бажан. Його одержимість проектом української енциклопедії видається одержимістю збереження занапащеної національної пам’яті. Згоріли музейні зібрання (до прикладу, портретну галерею українських письменників, створену Анатолієм Петрицьким, переважно знищили ще в 1930-ті, коли його герої один за одним ставали «ворогами народу»), перетліли книжки й листи, упали купами брудної цегли давні собори, спаплюжено могили й надгробки. Тож безґрунтянство й незакоріненість, над якими багато рефлексували при початку століття, стають уже не філософськими проблемами, а обставинами існування, неуникненним modus vivendi.
Читайте також: Аристократка, феміністка, діячка Центральної Ради
Футурист і антиквар
Тим, хто знає Миколу Бажана — поета класицистської орієнтації, академіка, успішного провідника культурної політики, що опікувався музеями, виданнями, виставками, — важко уявити його в амплуа безапеляційного руїнника-футуриста. Двадцятилітній Нік Бажан таки справді був надією українських лівих митців, учнем невгамовного Михайля Семенка, апологетом деструкції й звільнення від баласту буржуазної спадщини. Утім, дуже швидко зрадив колег-авангардистів. Та й як могло бути інакше, адже все його дитинство й отроцтво пройшли під знаком археологічних шукань, які не могли не виховати поваги до культурного спадку. Він народився в Кам’янці-Подільському й на все життя запам’ятав його барокові костели й фортечні башти. А в Умані, де ріс і здобував освіту, діти шукали гайдамацькі сліди іноді просто на своїх подвір’ях. Перший запис у трудовій книжці Миколи Бажана — співробітник уманського музею. Уже на схилі життя він опише в поемі «Сіль» цю свою «музейну практику». Навколо горіли панські маєтки, зникали у вогні зібрання живопису, скульптури, книжки й стародруки… І вчитель уманської гімназії зумів випросити в червоноармійців клунок солі — найтвердіша «валюта» тих голодних часів! — і зорганізував експедицію для порятунку шедеврів. Часом за склянку солі вимінювали речі неймовірно високої вартості:
Витягнуті з палаців, вижебрані з комори,
Речі краси неповторної — лінії, форми, узори,
Згорнуті в зжовклі сувої шкіци глузливих фламандців.
А трохи згодом, уже в Києві, цей дивний футурист стає завсідником антикварних крамниць. У спогадах про Юрія Яновського, свого найближчого друга юнацьких літ, Бажан описав мандри під проводом «професора» Василя Кричевського: «Наче на машині часу, провадив нас той, кого Юра називав «Професор», по минувшині стародавнього міста, заводив на Подолі в темні, пропахлі воском і тлінню крамнички антикварів і букіністів, у квартири колекціонерів, де всіма нотами гами бриніли кришталеві келихи, полискувало димчасте гутне скло, сяяв синій, жовтогарячий, темно-зелений, білий фаянс межигірських тарелів і ваз, а на стінах у подряпаних рамах і зовсім без рам висіли темноликі ікони, старшинські «парсуни», рожево-блакитні акварелі ХVІІІ віку». Так футуристи Яновський і Бажан «привчалися цінити досконало зроблені речі». Пристрасть до колекціонування мистецтва зостанеться в Миколи Платоновича на все життя. Відвідини його меморіального музею-квартири на Терещенківській — це як огляд майстерно дібраної музейної експозиції.
А після згубного тайфуну 1930-х років, коли зникли цілі культурні пласти, загинули і збирачі старого, і творці нового мистецтва, треба було дбати не про розрив із традицією, а про хоча б часткове її збереження, не про міжгенераційні розбірки, а про спадкоємність і підхоплення обірваної нитки.
Якщо футурист Нік Бажан певний час переймався тим, щоб звільнити майбутнє від баласту остогидлого минулого, то вже в повоєнні роки він почувається одним із небагатьох зацілілих, хранителем утраченого передання, носієм проскрибованих спогадів. Необхідність збирати каміння єднала тоді зусилля Миколи Бажана й Максима Рильського, Володимира Заболотного й Анатолія Петрицького…
У десяти томах загальним тиражем 550 тисяч примірників
Шістдесятники зводилися на краю культурної пустки. У них, самоуків, не було належних учителів, вони зростали без опіки батьків і наставників. До того ж цензори не здавали своїх позицій, доступ до джерел не надто полегшився. Але зрозуміло, що заборонені книжки читалися тим уважніше й навіть святобливіше. Молоді митці мусили власноруч виробляти для себе класичний канон. Півправда, якою оперувала тоді комуністична ідеологія, дратувала насамперед подвійністю стандартів, облесливою недомовленістю: мовляв, так, траплялися окремі помилки й перегини назагал правильної партійної лінії, так, декого засудили незаконно, але ворогів радянської влади реабілітація не стосується… Не знаючи традиції, молоді поети часом гордилися винаходом велосипеда (якраз на це не раз звертали увагу метри з покоління двадцятих. Згадати хоча б резонансну статтю Максима Рильського «Батьки і діти», в якій демонстрація очевидних збігів, перегуків і наслідувань доводила неуникненність художницької залежності, закоріненості в досвід попередників.)
1958 року нарешті вдалося втілити виношену мрію — починає роботу редакція Української радянської енциклопедії. Заступник голови Ради міністрів УРСР Микола Бажан ще в жовтні 1944-го (тривала війна, нагальні проблеми громадилися невпинно, не вистачало найнеобхіднішого, але цей нетиповий «зампрєдсовнаркома» умів мислити стратегічно!) домігся ухвалення постанови Ради народних комісарів УРСР і ЦК КП (б) У «Про видання Української радянської енциклопедії» в десяти томах загальним тиражем 550 тис. примірників.
Читайте також: Народження і крах «Республіки Крим»
Очільник редакції відразу ставить максималістські завдання: йдеться не лише про українознавство, а й про універсальну енциклопедію, взоровану (неофіційно, звичайно) на найкращі західні зразки. У ситуації фатальної заідеологізованості гуманітаристики, безнадійно низького рівня університетської освіти довідкові, інформативні видання ставали тим певнішим орієнтиром. Урешті, сприймати словосполучення на кшталт «окремі помилки», «недостатнє розуміння», «ворожий ухил», «підпадання під згубний вплив» тощо (схожі докори автори, певні своєї остаточної істини, безбоязно адресували і Шевченкові, і Франкові, і Лесі Українці, усім класикам і світочам — які вже там зайві церегелі, коли марксизм оголошено вінцем і ледь не кінцем світової філософії, коли на постмарксистські теорії накладено найсуворіше табу?) як ритуальні замовляння, як семантично порожні, суто, сказати б, фонетичні вправи тодішні читачі вже добре навчилися. Навіть критика й розвінчання шкідливих ворожих течій чи шкіл за доброї волі автора були легальним способом дати уявлення про західні інтелектуальні шукання.
Головний редактор Микола Бажан вникав у найменші деталі, обговорював прочитані статті з авторами, зустрічався з поліграфістами, вимагаючи високої якості друку (Василь Костенко згадує колоритну сценку, як Микола Платонович допікав на засіданні редколегії співробітникам, котрі до статті «Багратіон» дали портрет Симона Болівара й навпаки: мовляв, не можна ж знати історичних осіб лише за їхніми капелюхами…) Незмінно читав томи набраних дрібним шрифтом гранок. Обстоював «ідеологічно хисткі» речі іноді перед найвищими партійними достойниками. По можливості наголошував на поновленні, а не започаткуванні діяльності УРЕ. Наталя Черниш згадує про лист до тодішнього міністра внутрішніх справ України з проханням передати видавництву матеріали УРЕ 1930–1934 років, необхідні для «практичної діяльності поновленої Головної редакції УРЕ». А доробок попередників був потрібен ще й для пришвидшення роботи. Річ у тім, що зловорожі буржуазні націоналісти, ясно ж, не дрімали й учинили чергову диверсію: 1952 року в Мюнхені було завершено видання систематичної частини «Енциклопедії українознавства». Як це часто бувало в повоєнні часи, публікації закордонних україністів змушували радянські інстанції до паритетних кроків, щоб не давати приводу для звинувачень у недостатньому «розквіті» культури, про який невтомно розповідали добре оплачені пропагандисти. Включення деяких енциклопедичних статей Микола Бажан мусив узгоджувати на рівні секретаря Центрального комітету Компартії України.
Бажан і кібернетика
Бралися за цілковито піонерські, безпрецедентні речі. 1973-го вийшла перша в світі енциклопедія кібернетики. Ініціатором її створення став академік Віктор Глушков. Його інститут розвивався дуже динамічно, й видання мало це якнайкраще потвердити. Йшлося про амбітний задум загальнодержавної автоматизованої системи: створили ескіз Єдиної мережі обчислювальних центрів для обробки інформації по всій країні та ухвалення на цій базі обґрунтованих рішень. Це означало впровадження нової моделі керування економікою, аналоги якої запрацювали тоді в усьому західному світі. Але Глушкова просто не зрозуміли чи не схотіли розуміти, злякавшися загрози «успішному» функціонуванню соціалістичного господарства. І незліченні тітки з рахівницями ще дуже довго зоставалися окрасою офісних інтер’єрів, самим своїм існуванням потверджуючи відсутність безробіття й забезпечення конституційного права на працю… Десь через 20 років з’являться персональні комп’ютери, але вітчизняна кібернетика, заручниця недолугої політики, втратить відтоді лідерські позиції.
Видання мало для кібернетиків ще й популяризаторське значення. Микола Бажан добре розумів ризики й складнощі, адже йшлося не просто про переклад здебільшого писаних російською статей, а про вироблення термінології, ґрунтовне наукове й мовне редагування. Однак справа була варта найбільших зусиль, не так уже й часто українська ставала мовою найпередовішої науки. Це головний редактор УРЕ наполіг на тому, щоби першим вийшов український варіант, а російський з’явився ще через рік. Як згадують, Глушкова вдалося переконати лише аргументом, що українською росіяни не читатимуть, а друге видання встигнуть поліпшити й доопрацювати. Резонанс виявився значним, саме словосполучення «перша у світі» десь викликало радісний подив тріумфаторів. Іван Драч навіть присвятив знаменній події вірша: чи не Вчителеве захоплення надихнуло «філолога, кіношника, поета» на цей панегірик «кореляційним функціям і інтегральним схемам». Драч пише про «жагу енциклопедій», виповідає шістдесятницький пієтет перед здобутками науково-технічної революції, він, автор віршів про «синхрофазотрони» й «кібермашини», не приймає тодішньої негації «старожитньої» поезії у світі фізиків-переможців, стверджуючи її долученість до наймодерновіших технічних «див» епохи, ставлячи знак рівності між сенсом складності квітки і комп’ютера. Є в «На дні роси, або Внутрішній діалог з приводу випуску енциклопедії кібернетики» й нагадування про те, що «ущемили гонор» «вельможній Америці»: утім, Америка Америкою, а в підтексті годі не вловити задоволення щодо пріоритетності української енциклопедії над російською.
Читайте також: Три фази комунізму
Миколі Бажану робота в енциклопедії розкривала незрівнянно ширші горизонти, гамувала інтелектуальний голод, оту питомо бажанівську спрагу всепізнання. У 1960–1970-ті академік Микола Амосов очолював в інституті Глушкова відділ біологічної кібернетики, займався проблемами штучного інтелекту. Усі ці дискурсивні поля потужно впливали на творчість автора «Карбів», на лірику останнього його десятиліття. Уже й знесилений хворобами сімдесятитрилітній Бажан писав дружині з лікарні, даючи вказівки про передачу йому для перегляду матеріалів УРЕ, що без енциклопедії йому не обійтися не через зовнішні обставини, «а з внутрішньої потреби». Україна втілювала такий проект першою в Союзі: оте властиве Бажанові вміння представити закордонним гостям культурні набутки своєї Вітчизни виявлялося й тут. До Києва їздили переймати досвід, Микола Платонович охоче ним ділився. Колеги належно оцінювали почуте, вловлювали і сказане, і сховане в підтексті. Як-от видавець білоруської енциклопедії відомий поет Пятрусь Бровка. У спогадах про Бажана поет Яків Хелемський переказав чудовий епізод: «Завершивши всі ділові розмови, Микола Платонович влаштував перед від’їздом Бровки дружній прийом. Наповнив бокали. І господар виголосив: «Усе за БелСЭ!» Петро Устинович у відповідь вигукнув тричі: «УРЕ! УРЕ! УРЕ!» Обидва поети розуміли унікальність ситуації, коли Київ і Мінськ залагоджували свої справи без посередництва Москви, без обтяжливого диктату «старшого брата», тим більше, що тут ішлося про проекти, ініційовані таки ж не метрополією.
Відновити тяглість
За редакцією Бажана виходять кілька солідних мистецтвознавчих досліджень. Після незліченних утрат часів великого терору треба було знов-таки хоча б означити тяглість традиції, зберегти окрушини зацілілих спогадів та вражень сучасників, устигнути зафіксувати те, що збереглося. Водночас із початком роботи УРЕ 1957 року під керівництвом академіка Володимира Заболотного починається збір матеріалів для «Нарисів з історії українського мистецтва». Вони вийшли 1966-го, представивши і багатий фактаж, і непоганий ілюстративний ряд. Після смерті Заболотного саме головна редакція УРЕ береться за видання у 1966–1970 роках шеститомної «Історії українського мистецтва». Микола Бажан формує авторський колектив, наражається на звинувачення в ідеологічних перекрученнях, проте домагається максимально можливої за тих умов фактографічної повноти. Якраз про цей епізод маємо вимовне свідчення поета щодо внутрішнього протиборства двох пристрастей у листі до Ярослава Івашкевича, датованому 30 червня 1965-го: «Починаю велику роботу по виданню шеститомної історії українського мистецтва. Тому у відпустку, видно, не поїду, хоча тільки у відпустці міг би закінчити розпочату поему. А вона вже всередині в мені переношена! Мучить мене. От і терзаюсь протиріччями. І мистецтво видавати треба, і поему кінчати хочеться!» Оце ж і є та згадана в цитованому вище листі непереборна душевна спонука, той самохіть на себе взятий шляхетний культуртрегерський обов’язок, якого не виходить зректися ні за яких обставин. Немало клопотів траплялося із задуманою Шевченківською енциклопедією. Тут утрутилася влада: персональна енциклопедія українського генія видалася проявом націоналізму (такого ще й у Москві не робили, перша іменна Лермонтовська енциклопедія опублікована аж 1981-го!), тож дійшли компромісу зі скромнішою назвою «Шевченківський словник».
Вага мемуарів
Важливою альтернативою сфальшованому історичному наративу могли стати індивідуальні спогади. Для пізнього Миколи Бажана «тяжка робота родива й віднови», повернення забутого й відібраного стала і особистою потребою, і моральним обов’язком. Доконечно було знайти власні витоки, очистити від бруду й фальшу те, що завжди, попри всі коливання політичної кон’юнктури, зоставалося дорогим, осягнути цілісність звивистого й непростого життєвого шляху. («По битих шляхах, по вузьких манівцях // Ішли — не завжди навпростець, // Але те усе, що зібрали в серцях, — // Це сутнє багатство сердець», — підсумовуватиме поет на схилі віку.)
Іноді до одкровень спонукали обставини зовнішні, сама атмосфера часу. Так сталося 23 грудня 1962 року на вечорі Миколи Куліша в столичному Жовтневому палаці. Ювілейний захід організував, попри шалений опір влади, Клуб творчої молоді, що був тоді осередком культурного спротиву. Микола Бажан почувався на сцені незатишно, бо студенти під час його промови почали скандувати його вірш про Сталіна «Людина стоїть в зореноснім Кремлі». І тоді Микола Платонович зважився розповісти, що саме в підвалах цієї споруди енкаведисти катували Миколу Куліша. Це вперше пролунала правда про страшні таємниці підвалів старовинного палацу.
Мемуари були й способом пояснити, покаятися, розповісти про підстави того чи іншого вибору за неймовірно складних, безвихідних обставин, коли всюди клин, і хоч направо підеш, хоч наліво, а найстрашнішого не уникнути. Наприкінці 1960-х починається публікація циклу «Уманські спогади». Це своєрідна культурна історія його покоління. Автор багато розповідає про перебування театральної студії Леся Курбаса в Умані. Це він відкрив юного Бажана й став для нього незаперечним авторитетом. Дуже значущою в задуманому циклі мала стати «Дебора». Поему присвячено пам’яті Дебори Файнштейн. Це прізвище піаністки, з якою Бажан ставив свою першу режисерську роботу в організованій Курбасом студії. Насправді давню колежанку звали Раїсою, а ім’я славетної єврейської пророчиці Дебори символізує непокору, силу духу й опір приреченості. Про Раю Файнштейн Микола думав, стоячи в щойно визволеному від гітлерівців рідному місті над яром, де розстріляли євреїв. Вважав, що подруга юності також стала жертвою. У поемі йдеться про втрату пам’яті, знищення самих носіїв і місць спогаду. Микола Бажан надає потребі зберегти спомин про втрачених чи не сакрального значення.
А далі сюжет почав розгортатися вже згідно з якимись іншими, не авторськими задумами: поезія й дійсність дивовижно перепліталися, і життя певною мірою коригувало вже закінчений художній текст. За якийсь час Микола Платонович напише листа своїй зацілілій у війну героїні, що вже прочитала поему. Згодом вони зустрінуться, листуватимуться…
А навколо «Дебори» згущувалися хмари. Попри весь Бажанів авторитет і статус погромного 1968-го твір заборонили, дивним чином звинувативши титулованого автора водночас і в злощасному українському буржуазному націоналізмі, й водночас у пропаганді сіоністських ідей. Не більше й не менше…
Мемуарні есеї тих років — переважно розповіді про людей, яким у житті автор особливо завдячував. Так, Василь Еллан-Блакитний урятував петлюрівського офіцера Платона Бажана від неуникних більшовицьких репресій. (Урятував, зауважу, дуже й дуже багатьох, адже як один з очільників партії боротьбистів мав змогу в першій половині двадцятих впливати на події. Його втручання допомогло, до прикладу, уникнути страти засудженому уенерівському воякові Олександру Довженку, організаторові медичної служби українського війська Павлові Губенку, майбутньому всенародному улюбленцю Остапу Вишні). Блискучі спомини залишив Бажан про своїх найближчих друзів юності Сашка Довженка та Юру Яновського. Вони свого часу разом мешкали в знаменитій харківській «комуні на Пушкінській», співробітничали з ВУФКУ, амбітно названим тоді «Голлівудом на березі Чорного моря», мріяли про грандіозні мистецькі звершення, що судилися саме їхньому поколінню. Згодом шляхи розійшлися, були й прикрі конфлікти, й тяжкі образи. У статусі високого урядовця Микола Бажан 1947 року громив із трибуни спілчанського пленуму «націоналістичні помилки» Яновського. Можна лише уявити, що вони обоє мусили тоді переживати… У спогадах автор і віддає данину таланту своїх уже визнаних на тоді колег по цеху, і водночас блискуче передає саму атмосферу епохи, коли їм, двадцятилітнім, здавалося, ніби (за Юрієм Яновським) «світ відчинено, як двері» — і все стало досяжним у зоряну для пореволюційної України мить.
Повсякчасне Бажанове прагнення зоставити спогади про своє покоління диктувалося, мабуть, насамперед його розумінням власної ролі й обов’язку як обов’язку одного з небагатьох уцілілих свідків. Майже не лишили мемуарів ні Максим Рильський, ні Павло Тичина: над ними тяжіли повсякчасні цензурні заборони. Моторошне зникання, відмирання пам’яті Микола Бажан переживав як найжахливішу гуманітарну й культурну катастрофу. Він і енциклопедією так пильно переймався тому, що вбачав у ній протиотруту від безпам’ятства й безґрунтянства. Її творці старалися мовби заново розмітити територію, яку зачистили завойовники, зберегти хоча би контури затопленої Атлантиди, принаймні інвентаризувати відібрану, розкрадену національну спадщину. Саме тоді в нашому гуманітарному дискурсі активно побутувало поняття яничарства. Позбавлення пам’яті перетворювало на істоту без ідентичності й батьківщини.
Бажанова книжка «Думи і спогади» вийшла саме тоді, коли на Заході наростав бум автобіографізму. А невдовзі знову (скористаймося Бажановим же визначенням) почали «здригатися осі планети». І в новій історичній ситуації проблематика пам’яті виявилася надзвичайно актуальною. Батьки почали розповідати дітям те, про що донедавна боялися. З таємних сховків з’явилися старанно заховані рукописи. Публікувалися заборонені цензурою книжки. Бо кожна людина так само потребує спогаду, як і кожна нація.
В одному з Бажанових віршів ішлося про сліпучі екрани спогадів. Нині одним із таких стала для нас Вікіпедія. Вона, звичайно ж, живиться джерелами УРЕ. Увесь той подвижницький рух проти течії таки не був марним. Будівничі здебільшого здатні хоч почасти протистояти руїнникам.