Його твори – «Російська красуня», «Страшний суд», «Хороший Сталін», «Енциклопедія російської душі», що перекладені в низці європейських країн і навіть Ірані, дають змогу побачити, що альтернатива нинішній російській політичній та соціальній реальності є. Тиждень спілкувався з російським письменником про сучасну російську опозицію та громадянське суспільство.
У.Т.: Наскільки активною є нинішня російська опозиція? Хто ще в Росії може бути альтернативою її лідерам, таким як Алєксєй Навальний?
– Передусім треба сказати, що сам Путін створив феномен нинішньої російської опозиції. ВВП та його оточення на початку 2000-х років зрозуміли: щоб стабілізувати ситуацію в країні, потрібно бути жорсткішими в політиці, але під столом вирішили запровадити свободу в приватній сфері. Для РФ це було феноменальним рішенням, бо в нас не було свободи приватного життя ані за царського режиму, ані за комуністів, навіть за Боріса Єльцина. Для стабілізації держави привабливість її лідера була конче необхідною. Путін сказав: робіть що хочете в себе за парканом, на своїх дачах чи у квартирах. Це зумовило його привабливість з огляду не на економіку, а на клімат у країні. Але коли людям дати свободу приватного життя, то через 10 років вони починають говорити про соціальні й політичні проблеми, громадянські права.
І всі ті питання, як тісто з каструлі, починають вилізати назовні. Коли це сталося, політичну опозицію вже неможливо було приборкати, тому що йшлося про стан суспільної свідомості. То стан громадянського суспільства, яке сформувалося. Тому Путіну немає жодного сенсу ображатися на опозицію, яку він сам створив.
У грудні минулого року діалог між владою та опозицією був реальним, тоді президентське крісло займав Мєдвєдєв, а Путін ще не мав достатньо важелів влади. Російська опозиція йшла на діалог із владою так само, як польська «Солідарність» із комуністами у 1989 році. Але в нас ситуація відрізнялася: Мєдвєдєв принаймні частково був готовий на це, але не виявив достатньо характеру, щоб рухатися далі, й опозиція також розкололася. Зрештою, як завжди буває
за революційної ситуації, почало перемагати революційне крило, оскільки в нього жорсткіша риторика. Проте головне завоювання грудня, про що я багато кажу, полягає у тому, що в Росії нарешті є суспільство, готове обговорювати свої проблеми. Владімір Путін дуже ображений на те, що його не люблять. Він втратив статус «улюбленого царя», і багато хто не вважає його легітимним. Зрештою, в країні знову перемогла дурість.
У.Т.: Отже, на вашу думку, громадянське суспільство в Росії нарешті можна вважати остаточно сформованим?
– Після подій грудня минулого року можна впевнено сказати, що воно в нас є. До цього можна було вагатися. Російське громадянське суспільство має різні течії: радикальну, помірковану, ліберальну, націоналістичну, комуністичну, неофашистську тощо. До того ж усі вони намагаються знайти між собою точки дотику, власне, спрямованість проти того, що всі називають кривавим режимом.
У.Т.: Влітку у світі активно стежили за судовим процесом над учасницями гурту Pussy Riot, який виступив супроти активного зрощення російської держави та РПЦ. Як ви ставитеся до радикалізації настроїв у російському суспільстві, що підживлюється релігійною темою?
– Сьогодні в Росії активізувалася політична течія, пов’язана з наступом церкви на суспільне життя. РПЦ і далі хоче все більше відігравати консервативну, ба навіть обскурантистську роль. Суспільство почало боронити себе. Я про це написав для Gerald Tribune у своїй статті під назвою «Богородице, Путіна врозуми». Мені здається, що дівчата з Pussy Riot поцілили в найболючіше місце: ВВП, який втратив довіру суспільства, звернувся до релігійної православної ідеології, і вона його може підтримати. Тому зрощення церкви й держави – факт, який ніхто не може спростувати. Путін хоче створити російську ідеологію на ґрунті православ’я, що має додати йому легітимності. Також це дуже вигідно для церкви, яка отримує величезну економічну, фінансову та ідеологічну владу й відповідно змінює сутність свого існування.
У.Т.: Чи згадане зрощення церкви і влади зрештою не призведе до дестабілізації ситуації в Росії, яка є все ж таки поліетнічною та поліконфесійною державою?
– Це неважливо. У більшовиків було лише 60 тис. людей, але вони перевернули Росію догори дриґом. Є Путін із Кіріллом, двоє людей, і вони можуть зробити те саме одним декретом. Усе це піде в бік Тегерана, фундаменталізму, а потім вони вирішать, що робити з татарами, якутами тощо. Можуть сказати, що татари хороші, але трошки не розуміються на питаннях релігії. Ось і все. Це буде акуратно зроблено. Не татари та інші народи Росії становитимуть для них загрозу, а лібералізм, який вони оголосили реальним ворогом Росії.
У.Т.: Захід відреагував на дії путінського режиму в Росії так званим списком Маґнітского, зробивши низку російських високопосадовців нев’їзними до багатьох країн розвиненої демократії. Наскільки такі кроки є адекватною реакцією на дії нинішньої російської влади з боку демократичного світу?
– Було б дивно, якби влада заплакала і стала на коліна. Росія – величезна країна, у якої є свої важелі впливу і тиску у світі. А тут раптом з’являються ті, хто каже, що не впускатимемо. Те, що частина представників російської влади не зможе поїхати до західних країн, – жорстка реакція. Та ці акції розраховані більше на декларацію нелегітимності або недемократичності режиму, ніж на щось інше. Як на мене, то риторичний хід. Не піде ж Захід на Росію війною через Маґнітского?!
У.Т.: На вас вішають ярлик «русофоба», а РПЦ звинувачує мало не в блюзнірстві супроти російської культури та держави. Як до цього ставитеся?
– Це такий своєрідний риторичний прийом. Хтось вважає, що Росію треба любити так і не інакше. В інтерв’ю для «Літературної газети» я пояснив, у чому полягає моя русофобія. Люди, які намагаються зробити країну кращою, мають, подібно до хірургів, побачити, що в ній погано і що треба лікувати. Якщо хірургів поголовно вважати ворогами пацієнтів, тоді я – русофоб.
У.Т.: Що нині відбувається в опозиційній російській пресі? Як росіяни ставляться до журналістів, котрі в них працюють?
– Здебільшого вони перебувають у ліберальному таборі. Решту або не знають, або не люблять, або в них бракує таланту. У нас немає яскравих журналістів, яких народ обожнював би просто так. Таких, як Парфьонов або Познер, знають, бо вони не приховують своїх опозиційних настроїв. Водночас не можна назвати жодного медійника з путінського табору, якого любить народ. Загалом наша московська і пітерська преса ліберальна наскрізь. Цього літа я був у російській глибинці, у Калінінграді та на Алтаї, і можу сказати, що там також непогано орієнтуються, активно стежать за тим, що відбувається в політиці. Росіяни розумнішають на очах…
У.Т.: Тобто певна надія на те, що нова, непутінська Росія можлива, все ще лишається?
– Так, через кілька десятків років це цілком можливо. Мене приємно здивували події грудня 2011-го. Я не знав, що коли зійду на трибуну на проспекті Сахарова, то побачу перед собою
100 тис. іронічних, веселих людей, схожих на справжніх європейців, а головне – на самих себе. То було фантастично! Усі вони вийшли на вулицю зі смішними й іронічними гаслами. Це дуже серйозний момент оптимізму. Він не минув, просто гра стала довшою, а не гамбітом на три ходи.
Нині в Росії найлегше бути песимістом. Думаю, що політичні зміни в країні відбудуться тільки завдяки зміні поколінь. Діти бандитів уже не бандити тощо. Зрозуміло, що це лише моя гіпотеза і що жодних гарантій цього немає. Для мене найкраща російська революція – еволюція. Це позиція не обережної людини, а такої, яка має чітке уявлення, що революція призведе до конфронтації, внаслідок чого до влади прийдуть найжорсткіші консерватори. Навіщо Росії це потрібно?