Пам’ятаю, у шкільні роки у Франції я вивчав легенду про шахтаря Олексія Стаханова, який став героєм радянського робочого класу: нібито 1935 року він у 14 разів перевищив свою квоту на видобуток вугілля. Пригадую, як я читав про гордість і досягнення робітників у далекому радянському регіоні. Потрапивши до сучасного Донбасу, я побачив, що гордість і дружнє тепло народу нікуди не поділися. Тим не менше регіон далекий від пропагандистських образів, що запам’яталися мені зі шкільних підручників. Достатньо відійти на кілька кварталів від розкішних магазинів і дорогих ресторанів пишного центру Донецьку, що прозвали «містом Ахметова», і картина стає зовсім похмурою.
В основі занехаяності цього регіону лежить просто таки незбагненний феномен: за оцінками, близько 10% українського обсягу видобутку вугілля, що складає близько 80 млн. тонн, забезпечують нелегальні шахти – так звані копанки. Хто видобуває вугілля? Де воно продається? Хто заробляє на цьому? «Це важко довести. Та всім у нас про це відомо», – ось відповідь, яку я чую найчастіше. Селяни, колишні шахтарі, журналісти, члени профспілок та експерти – усі вказують на місцеву владу, міліцію, представників обласної адміністрації і державних чиновників гірничої промисловості. Їхню причетність і справді важко довести. Однак я особисто бачив десятки самоскидів-вуглевозів, що виїжджали з таких місць, де офіційно не повинно бути жодних шахт. Я бачив великі шахти, які працюють серед білого дня із застосуванням сучасної техніки. Чув історію про Миколу Пономаренка, колишнього голову села Зуївка. Він намагався прикрити сільські копанки, а в результаті був заарештований за звинуваченням у корупції. Кілька місяців він провів за ґратами в очікуванні суду, і зрештою у серпні 2011 року помер у в’язниці за нез’ясованих обставин.
Тож, коли в середині лютого мене з колегами переслідувала машина на виїзді із села Сєверне, ми почали трохи нервувати. Мешканці показали нам деякі копанки – за кількасот метрів від своїх будинків. Коли ми хотіли поставити кілька запитань шахтарям, вони відмовилися спілкуватись й натомість покликали своїх менеджерів, давши зрозуміти, що нам краще вшиватись. По суті жодної небезпеки для нас не було, так само як і жодних протиправних дій. Наші переслідувачі – двоє молодих людей в одній машині і, можливо, ще двоє у другій машині, кілька разів наздоганяли нас і знаками просили зупинитись. Ми не схотіли зупинятись, і зрештою десь на перехресті вони відстали. Наш супровідник, активіст і блоґер Денис Казанський, того ж вечора поширив відповідну новину, і міліція миттю відреагувала: ми мали б зв’язатися з нею, повернутися на шахту разом з міліціонерами і, можливо, домогтися її закриття, якби було доведено, що це незаконна копанка. Словом, ми повинні були належним чином виконати свою журналістську роботу.
Добре поміркувавши, я не так засмучуюся нашою бездіяльністю, як безсилістю журналістських розслідувань у цій справі. «Пам’ятаю, одного разу міліція провела масштабну операцію із закриття копанок перед телекамерами, – розповів мені колишній шахтар Микола. – Вони заарештували шахтарів і заблокували вхід. А за пару днів всі повернулися до роботи, ніби нічого й не сталося». Це не поодинокий випадок. Чи варто було звертатися в міліцію і, ймовірно, наражатися на неприємності? І я, і Денис Казанський вирішили, що не варто.
Зіткнувшись із такою ситуацією, я замислився про свою роль і потенційний вплив як журналіста. Крім того, там, на Донбасі, мене вразили злидні та експлуатація місцевого населення правлячою елітою. Наразі нічого не доведено. Завдяки кільком зустрічам з експертами і журналістами я натрапив на деякі матеріали, що досить чітко свідчили про зв’язок між копанками і компаніями, пов’язаними з Олександром Януковичем, старшим сином президента. Однак, коли я питав про реакцію, яку викликали їхні статті, схеми, фотографії та інші матеріали, щоразу отримував одну й ту саму дивну відповідь: «Ні, (майже) ніякої реакції не було». Це справжнє неподобство.
Кумівство і корупція з’їдають не лише Україну. Пригадую, 2009 року колишній президент Франції Ніколя Саркозі намагався без жодних підстав просунути свого старшого сина Жана на посаду керівника установи, відповідальної за найбільший у Парижі бізнесовий район. Однак активного висвітлення ситуації у ЗМІ і обурення громадськості було достатньо для зняття його кандидатури. Я виробив власну журналістську етику на основі припущення, що моя робота може бути ефективною. Однак без належного функціонування верховенства права і небайдужої аудиторії голоси журналістів, здається, лунають тихіше за пневматичні свердла у донбаських копанках.