На відміну від попереднього сумно нескінченного списку гарних фільмів, які так і не побачили наші очі, «Драйв» включено до нього з причини піратства. Вряди-годи, насправді винні торенти. Маючи приз за режисуру Каннського кінофестивалю, приз Голлівудського кінофестивалю за виконання другорядної жіночої ролі (Кері Малліган), шану тисяч прихильників і прихильниць творчості та зовнішності виконавця головної чоловічої ролі (Райан Гослінг) і статус в мережі однієї з кращих картин цього року, «Драйв» просто зобов’язаний був вийти в наш прокат. Усе зіпсувало викладення фільму в інтернеті, що завадило нашому місцевому дистриб’юторові зважитися на друк принаймні кількох кінокопій, дрібної рекламної кампанії та обмеженого прокату.
Бізнесовий момент переміг і другого українського дистриб’ютора – саме з цього четверга «Драйв» мають випустити на DVD в сусідній з нами країні, а це нівелює сенс релізу в кінотеатрах.
Без сумніву, мережева якість картини може задовольнити інформаційний голод щодо каннського лауреата. Але так само варто визнати дешевизну та естетичну, я б сказав калорійну, невибагливість такого тамування природного позиву до видовища. Адже насиченість «Драйву» цілком відповідає назві – він драйвовий, а драйв в рази збільшується, якщо його подавати у великому розмірі кінотеатрального екрану та з приправою Dolby-звуку. Щоправда, слід зробити важливу ремарку: і звук у фільмі не блокбастерного ґатунку, позаяк без вибухів і рокових ритмів, і динаміка не з екшенів. Бо «Драйв» – це артхаузний бойовик.
Саме так можна схарактеризувати напрям впливу і жанр картини. Визначення «артхаузний» у цьому разі суттєво міняє жанр екшену. Динамізм, властивий бойовику, наявний лише на початку, коли нам показують героя Райана Гослінга, за своїми навичками, правилами і темпераментом доволі схожого на героя «Перевізника» Джейсона Сетема – вправного, розумного і неймовірно холоднокровного водія, що підписується на автомобільну допомогу грабіжникам. Далі динамізм, як швидкість у пішохідній зоні, знижується до межі повільного, наркотично повільного, руху психологічної драми.
Понад те, з часом, а картина повзе 100 хвилин, ритм її стає конвульсивним, сіпаючись експресивними й емоційними вибухами насильства, якими, виявляється, сповнений герой. Власне, герой перетворюється на певну антитезу назві та початковому фільмовому темпу. Він, як в «Американському психопаті» чи у «Вбивці всередині мене», вовк у баранячій кожушині, тихий психопат, невидимий убивця. Хіба що калічить він злочинців, та й то лише через прив’язаність до своєї сусідки та її маленького сина. Можливо, ось цей позитив негативних дій героя і надав фільму такої популярності у глядачів.
Плюс характерний, шокуюче привабливий Гослінг, тихенька і мила мишка Малліган і ця шалена трилерова напруженість, яка, власне, і дає той драйв, що в заголовку і на який очікуєш. Напруженість – це та струна нервів, котра починає із садомазохістським характером бриніти в моментах переслідування поліцейських, розмовах героя з чоловіком сусідки і бандитами. Напруженість «Драйву», гадаю, могла б забезпечити опалення самого кінотеатру, в якому б його показували.
На додачу до неї, а також нашого визначення «артхаузний», є специфічна музика, чи радше музичне тло фільму. Воно кружляє і повільно в’ється у повітрі, мов дим від косяка з марихуаною. Цей чудовий і дуже доречний димок вдув у картину упізнаваний за стилістикою звуку Анджело Бадаламенті. Хоча підтвердження цій певності немає, що створює оригінальну загадку. Прізвище великого американсько-італійського композитора Бадаламенті, приятеля та соратника Девіда Лінча, зазначене у титрах, і віриться у це з першого акорду, а от на всіх інформаційних сайтах з офіційним на чолі, композитором оригінальної музики вказаний Кліф Мартінез.
Якщо б цей Мартінез був би вигаданим чоловіком або чиїмсь псевдонімом, то вийшла б непогана містифікація. Але ж ні: Мартінез, як і Бадаламенті для Лінча, є постійним композитором для Стівена Содерберга, насичуючи його фільми звуками від дебютного «Сексу, брехні та відео». Тож, у чому тут штука? На те загадка і є загадкою, щоби нею залишатися…
Малобюджетний, успішний, (без огляду на «Перевізника») оригінальний «Драйв» вирізняється серед сучасних картин майже всім: жанровою специфікою недоекшена, ім’ям цікавого данського режисера Рефна, великою артхаузною/комерційною дистриб’юторською компанію Film District, що катає нестандартні фільми і заробляє непогані гроші. Але жанр «Драйву» неоднозначний, як і картини Рефна, чия попередня робота «Валгалла. Сага про вікінга», визнана красивою за картинкою, однак аж ніяк не зрозумілою за сенсом.
«Драйв» страждає на приставку «не» на кожному кроці. І коли ми зробили вже не один крок від початку нашої оповіді, не залишається іншого виходу, як визнати його основний недолік: як і «Валгалла», він ні про що. Одначе пустопорожність фільму є певним успіхом в його аналізі: якщо таке кіно з артхаузним фльором вважається одним із кращих, постає серйозне запитання: хто ж ті, які ставлять його на п’єдестал величі? І що вони туди встановлять потому, коли святе місце спорожніє?