Відколи офіційний Київ однією рукою ретельно готував необхідні документи про асоціацію та зону вільної торгівлі, а другою рукою (ногою?) фактично набивав собі ціну зовсім за іншим азимутом, європейський політикум, не кажучи про громадську думку, перебував у стані легкого отетеріння. Так би мовити, посттравматичний шок не міг не позначитися на подальшому сприйнятті київських подій єврочиновниками в тому сенсі, що «там нікому не можна вірити». А як же ідеали демократії, прагнення народу, спільні цінності? На рівні реальної політики ці міркування відходять на другий план, коли доводиться, по-перше, враховувати реальне співвідношення впливів на континенті й у світі, по-друге, узгоджувати свої позиції в межах таких складних і почасти погано керованих конструкцій, як Європейський Союз, НАТО, Рада Безпеки ООН тощо.
Усе одно, навіть беручи до уваги ці застереження, борці за українську демократію мали підстави розраховувати на трохи більшу якщо не фактичну, то хоча б моральну підтримку. Особливо у світлі того, що з погляду моралі й навіть естетики контраст між силами, які протистояли одна одній на Євромайдані, був разючим і не потребував надмірних зусиль для інтерпретації. До того ж режим Януковича і далі робив усе, щоби випробувати межу терпіння Заходу, починаючи від щоденної безсоромної брехні й закінчуючи відвертою демонстрацією сили, коли чергова спроба розгону Майдану 10 грудня була зроблена практично в присутності верховного комісара ЄС Кетрін Ештон і заступника держсекретаря США Вікторії Нуланд. Не подіяло.
Щоб оцінити нерішучу, половинчасту й, головне, украй неефективну політику об’єднаної Європи та Сполучених Штатів на українському напрямку, варто згадати хроніку останніх трьох тижнів, коли ця політика хоч якось стала помітною.
6 лютого Європарламент ухвалює жорстку резолюцію «Про ситуацію в Україні», у якій, зокрема, вимагає «припинити тортури та ганебне використання беркутівців». Того самого дня в інтернеті з’являється змонтований відеоролик із російськими титрами, де вже згадана Вікторія Нуланд у телефонній розмові з послом США в Україні Джеффрі Пайєттом використовує обсценну лексику стосовно пасивних дій Євросоюзу щодо врегулювання кризи в Україні. Канцлер Німеччини вважає таку оцінку неприйнятною.
7 лютого Віктор Янукович їде до Сочі відкривати Олімпіаду, де під час зустрічі з єврочиновниками просить допомоги в написанні Конституції, «яку потім винесе на всенародне обговорення», водночас звинувачуючи європейців у втручанні у внутрішні українські справи (?).
10 лютого комісар Ради Європи з прав людини Нілс Муйжнієкс заявляє в. о. міністра МВС Захарченкові про неприпустимість побиття кийками протестувальників. Останній погоджується. Рада міністрів ЄС ділиться своїми міркуваннями з Брюсселя: «Поліпшити ситуацію в Україні можуть новий уряд, конституційна реформа і проведення президентських справедливих виборів», але вводити санкції наразі відмовляється. У МЗС дякують і знову погоджуються.
11 лютого Конгрес США ухвалює резолюцію на підтримку Майдану, єврокомісар із питань розширення та європейської політики сусідства Штефан Фюле зустрічається в Києві з лідерами опозиції, а наступного дня, 12 лютого, проводить три годинні переговори з Януковичем. Ідеться про перегляд Конституції, формування нового уряду, а також програму фінансової стабілізації від міжнародних фінансових інститутів. Тим часом Кетрін Ештон веде перемовини у Вашингтоні з виконавчим директором МВФ про фінансову допомогу нашій країні. Вона офіційно заявляє, що Євросоюз розглядає два підходи щодо відносин з Україною: тиск і підтримку. «Ми дуже стурбовані подіями і обмірковуємо всі наші варіанти дій. Я думаю, що вони (українські можновладці) ці наші сигнали добре зрозуміли».
13 лютого «Євросоюз сподівається на якнайшвидший початок роботи незалежної комісії зі сприяння розслідування фактів насильства під час акцій протесту в Києві», – каже Фюле після візиту на Майдан.
15 лютого Держдепартамент США вітає звільнення затриманих під час протестів на Майдані та рішення опозиції покинути адміністративні будівлі.
16 лютого міністр закордонних справ Швейцарії Дідьє Буркгальтер повідомляє: «В ОБСЄ вірять, що звільнена КМДА виведе Україну з глухого кута».
17 лютого канцлер Німеччини Анґела Меркель після зустрічі з Віталієм Кличком та Арсенієм Яценюком, які прибули до Берліна на її запрошення (перший офіційний контакт із опозицією!), заявляє, що не вважає за необхідне вводити персональні санкції щодо українських чиновників задля врегулювання української кризи. А також схвалює рішення офіційного Києва амністувати активістів Євромайдану. Президент Європарламенту Мартін Шульц зазначає, що відразу після врегулювання кризи Європейський Союз буде готовий підписати «Угоду про асоціацію включно з глибокою та всеосяжною зоною вільної торгівлі, щойно буде врегульовано політичну кризу і будуть виконані необхідні умови, узгоджені перед вільнюським самітом Східного партнерства без жодних додаткових умов».
18 лютого надходять повідомлення про нові жертви. Міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр заявляє, що тепер Європа буде змушена переосмислити свою стриманість у справі (персональних) санкцій проти українських чиновників, відповідальних за кровопролиття в Україні.
19 лютого міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський заявляє, що з боку Євросоюзу можуть бути запроваджені «від санкцій на кшталт білоруських із їх обмеженою дією аж до санкцій, схожих на ті, які ми наклали на Кубу, Зімбабве чи Іран, котрі виявилися ефективними».
20 лютого керівники Євросоюзу під час зустрічі в Брюсселі офіційно оголошують про введення візових і фінансових санкцій як проти чиновників Адміністрації Януковича та провладних депутатів, так і проти бізнесменів, які своєю підтримкою режиму зробили можливим «застосування неймовірного насильства». Президент США Барак Обама під час міжнародного саміту в Мексиці вперше висловлюється щодо українського питання, жорстко критикуючи Владіміра Путіна за неповагу до основних свобод людей, підтримку репресій в Україні та Сирії й закликає Київ до перехідного уряду.
21 лютого Янукович та керівники опозиції за участю міністрів Німеччини й Польщі, а також дипломата з Франції підписують Угоду про врегулювання кризи в Україні. Угода передбачає повернення до Конституції в редакції 2004 року та перевибори президента не пізніше ніж у грудні 2014 року. Після цього Радослав Сікорський намагається умовити Майдан прийняти компроміс, а Джеффрі Пайєтт в інтерв’ю телеканалу «1+1» заявляє, що «Україна потребує Віктора Януковича для здійснення політичних змін» і що «Віктор Янукович має вести країну в майбутнє».
22 лютого Янукович, який напередодні втік із Києва, в істерично-ображеному відеозверненні звинувачує іноземних гарантів угоди в зраді, після чого його сліди губляться.
24 лютого голова Комітету із закордонних справ Європарламенту Ельмар Брок повідомляє, що «Євросоюз готовий дати Україні €20 млрд фінансової допомоги на проведення реформ після того, як у Києві з’явиться новий уряд».
25 лютого Радослав Сікорський в інтерв’ю Польському радіо нагадує, що 1994 року після відмови України від ядерної зброї три держави – США, Велика Британія та РФ – підписали так звану Будапештську декларацію, у якій «чітко вказане зобов’язання гарантувати незалежність, непорушність кордонів і відмову від тиску на Україну», маючи на увазі зусилля Росії з дестабілізації та дезінтеграції України. Тим часом видання The New York Times із посиланням на помічників президента Сполучених Штатів пише, що Барак Обама «хотів дочекатися критичного моменту, і він настав, коли американці побачили, що Янукович може віддати наказ військовим атакувати демонстрантів. (…) Вашингтон намагається дистанціюватися і не втручатися в гучні конфлікти на планеті, щоб перемога демократії в інших країнах не бачилася як поширення впливу США»…
Дарма, все одно з Москви із першого до останнього дня протистояння лунали як офіційні, так і нібито незалежні (проте з тотально підконтрольних Кремлю ЗМІ) звинувачення на адресу Заходу взагалі й Вашингтона зокрема в підготовці українських протестів, а також у безпосередній їх фінансовій та організаційній підтримці аж до тренування «бойовиків» на території американського посольства… У цьому сенсі політика Росії виявилася напрочуд передбачуваною, що пояснюється кількома факторами: а) загальна параноя, яка змушує основних дійових осіб зрештою повірити в ними ж самими вигадані нісенітниці; б) геополітичні претензії, згідно з якими Україна – «ісконная тєріторія», законна сфера інтересів, частина «Русского міра» etc.; в) суто людська образа господарів кремлівських кабінетів через те, що ласий шмат, на підкорення якого пішло стільки часу, енергії та чималі гроші, вислизнув із рук в останній момент. Зі свого боку, Москва не шкодує й далі не шкодуватиме коштів на те, щоби якщо не повернути втрачене, то як мінімум послабити непокірного васала, який багато взяв про себе в голову. Це робиться й робитиметься через підтримку підривних сил, сепаратистів і, можливо, кримінальних елементів, оскільки так історично склалося, що названі групи тісно пов’язані між собою. Не слід забувати й російську пропаганду, яка почувається на території нашої країни впевнено й має необмежені можливості донесення руйнівних меседжів, повністю домінуючи в медіа-просторі.
Але ж чому Захід виявився таким недалекоглядним і непередбачливим? Час нам уже усвідомити, що сама по собі Україна з її геостратегічним положенням, ресурсами й людським потенціалом турбує наших сусідів по континенту, не кажучи про США, значно менше, ніж нам було б приємно думати. У геополітичних розрахунках Україна виступає радше як функція від відносин зі складною, небезпечною і погано передбачуваною суперсилою – сучасною РФ. Звідси й мимовільне сприйняття її крізь російську оптику. Оскільки, як щойно згадувалося, власної ядерної зброї країна позбулася (можливо, дякувати Богові), а газотранспортна система втрачає для Європи своє вирішальне значення (альтернативний «Північний потік» плюс диверсифікація джерел постачання), ми сприймаємося ззовні радше як потенційна ділянка проблем зі знаком мінус, найбажаніший режим якої для зовнішнього світу – не відблискувати. Змінити мінус на плюс і перетворити державу на територію сприятливих можливостей, позитивних пропозицій, приємних несподіванок – завдання не іноземців, а самих українців. Запопадливе намагання час від часу брати участь у міжнародних операціях безпеки – надто скромний і недостатньо амбітний внесок у цю справу.
Проте є й додатковий фактор: безпосереднє зацікавлення з боку окремих політиків і цілих груп впливу РФ. Європейська громадська думка якось проковтнула безпрецедентний скандал із колишнім керівником найпотужнішої європейської держави, який після відставки став топ-менеджером іноземної (російської) газової компанії. Судячи з поведінки деяких західних політиків, лаври пана Шредера не дають їм спокою. Зрештою, не все вирішується грошима. Вплив Росії на Європу має давню традицію, чимало інтелектуалів і публічних діячів симпатизують Москві й без залучення безпосередньо меркантильної складової. Україна ані такої традиції, ані таких технологій «м’якої сили» не має.
Утім, було б несправедливим забувати про тих сусідів, які в ці важкі дні проявили себе як вірні й безкорисливі друзі та союзники нашої держави. Чимало дипломатів, урядовців і громадських діячів Польщі, Литви, інших країн Східної та Північної Європи послідовно відстоювали українські інтереси, нагадували своїй громадськості та європейській спільноті загалом, що саме виборює Євромайдан. Можливо, не всі вони вірили в перемогу української революції, але тим цінніші їхні допомога та співчуття.
Нарешті, й це головне, не треба переоцінювати політиків і дипломатів як таких. Специфічний устрій України останніх двадцяти двох, а надто останніх чотирьох років вимагав наявності конкретних знань, які передбачають ретельне збирання та обробку інформації, відстеження ключових постатей, дослідження їхніх інтересів, схем взаємодії, ділових зв’язків тощо. Вочевидь, такі зусилля здавалися західним фахівцям неспівмірними з можливими результатами. Це призвело до того, що дипломатія разом із розвідувальними службами більшості європейських країн та Сполучених Штатів виявилася просто беззбройною перед раптовим і непередбачуваним розвитком подій в Україні. Захід не уявляв, що режим Януковича – картковий будиночок, бо не розумів засад його функціонування, як і засад функціонування альтернативного українського суспільства.
У сучасному світі в кожної країни є два способи змусити себе помічати й поважати: бути загрозою або предметом здивування, захоплення, заздрощів. Нині ми маємо черговий шанс зробити правильний вибір.