З анексією Криму Україна втратила всі об’єкти культурної спадщини на півострові, зокрема Національний заповідник «Херсонес Таврійський», який перебуває у списку пам’яток ЮНЕСКО. Як наша держава може його захистити, не маючи ані прямого доступу туди, ані фактичної юрисдикції в Криму?
— Як на мене, Україні сьогодні значно легше вирішувати питання своїх заповідників, зокрема й Херсонеса Таврійського в анексованому Криму, аніж дбати про збереження музеїв та музейних колекцій у зоні АТО. Заповідник «Херсонес Таврійський» створений на базі пам’ятки, яка є об’єктом Всесвітньої спадщини й перебуває під захистом міжнародної спільноти, а не лише нашої держави. Для охорони цього об’єкта вона мала б звернутися до ЮНЕСКО, Комітету Всесвітньої спадщини, викласти проблему: згаданий заповідник перебуває на території, анексованій Росією, і відповідно Київ, котрий узяв на себе раніше зобов’язання стосовно збереження цієї пам’ятки, не може їх виконувати.
Херсонес Таврійський треба додати до Списку об’єктів Всесвітньої спадщини в небезпеці. Свого часу в цьому переліку перебував комплекс буддійських скельних монастирів у долині Баміан в Афганістані, збудованих у перші кілька століть нашої ери, де височіли величезні статуї Будди. Після того як таліби зруйнували ці скульптури, пам’ятка потрапила до Списку об’єктів Всесвітньої спадщини в небезпеці. Тоді світова спільнота об’єдналася під егідою ЮНЕСКО. Постійні моніторингові місії та постійний політичний тиск на «Талібан» допомогли вирішити питання. Понад те, в останні кілька років там відбуваються грандіозні реставраційні роботи. Звичайно, ті фігури Будди цілком відновити не вдалось, але комплекс буддійських монастирів порятували, нині він у стабільному стані. Думаю, Україна мала б зробити те саме, і це був би прецедент. Не буває так, щоб держава сама висувала об’єкти до переліку загрожених. У випадку, про який говоримо, це було б уперше. Власне, в усіх інших ситуаціях не йшлося про анексію однією країною території іншої, як це сталось у Криму. Для України нині то був би найкращий варіант, бо якби з її подачі Херсонес Таврійський опинився у Списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в небезпеці, то вітчизняні фахівці мали б змогу входити до моніторингових груп у спостережних місіях організації. Хай там як, але вона міжурядова, а не якась громадська. Не рахуватися з нею Росія не могла б. Думаю, такий крок був би коректний і з політичного та дипломатичного погляду, і з позиції додаткового захисту для самого Херсонеса.
Читайте також: «Легендарный Севастополь, неприступный для врагов»
А чи не було б спостерігачам із ЮНЕСКО так само складно потрапити до Криму, як до підконтрольного талібам Баміану в Афганістані?
— Не плутаймо моніторингових місій з дотримання прав людини та моніторингових місій ЮНЕСКО, бо це зовсім різні політичні колізії. Росія відмовилася від суду з прав людини, але не відмовляється від міжнародної співпраці в царині Всесвітньої спадщини. 26 об’єктів на території РФ зараховані до списків ЮНЕСКО, має вона і ще 12 кандидатів на такий статус і повинна думати, як вони його здобудуть. Тому не рахуватися з ЮНЕСКО Москва не може.
Крим не є закритою територією. Нещодавно його відвідали французькі сенатори. Це не проблема. Інша річ, що показуватимуть у Херсонесі й рівень відвертості цієї демонстрації. Але то вже справа моніторингової місії. Вона робить запит на представництво Росії в ЮНЕСКО, що необхідно перевірити стан пам’ятки, яку включено до переліку об’єктів у небезпеці. Зараз вони такої підстави не мають. Найближчий моніторинг загрожених пам’яток Всесвітньої спадщини планували приблизно аж на 2017 рік. Україна не порушує питання про те, щоб визнати пам’ятку такою, яка перебуває під загрозою. А коли порушить і дістане схвальну відповідь, матиме й моніторингову місію до заповідника «Херсонес».
Чому РФ дозволяє собі недбальство щодо такої важливої пам’ятки? Воно помітне навіть у призначенні директора заповідника…
— Мені здається, що Росії Херсонес Таврійський як об’єкт Всесвітньої спадщини не потрібен. Це своєрідний клопіт, бо якщо-таки Україна подасть до ЮНЕСКО клопотання про включення цього кримського заповідника до Списку пам’яток Всесвітньої спадщини в небезпеці, то до Севастополя вирушатимуть постійні моніторингові місії. У Крим нині не їздять туристи зі США, Європи — країн, що перебувають, так би мовити, в опозиції до РФ. Туристів з усього світу на півострові немає і найближчим часом не буде. Це анексована територія, юридично її статус не визначений, гості звідусіль не їдуть, то навіщо мати собі зайвий клопіт у вигляді об’єкта Всесвітньої спадщини?
Заповідник Херсонес за часів підпорядкування Україні мав цілу низку землевідведень, але з’ясувати, чи діють вони нині, важко. Із цього приводу є різні неперевірені чутки. Що там робиться, могла б перевірити моніторингова група ЮНЕСКО. Мова про 450 га території в межах Севастополя. Ділянка перебуває в оточенні дачної забудови. На ці площі зазіхають як цивільні, так і різні російські військові. 160 га, так звана 10-та ділянка в Юхариній балці, що належить до згаданих площ, — це колишній танкодром. За часів України його не використовували, передали територію під археологічні дослідження. Кілька античних садиб там розкопано. Говоримо про найкраще збережену, незабудовану частину хори поліса Херсонес Таврійський, завдяки якій об’єкт номіновано до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На цьому майданчику збереглися посадки спеціально для танкових навчань, і немає гарантії, що Росія вирішить лишити цей клапоть землі заповіднику, а не їздити по ньому гусеницями.
Читайте також: Золота колиска
За такою логікою заповідник зведеться до відбудованого у візантійському стилі храму й церковної крамниці, тоді як античне місто можна замостити бруківкою?
— Не думаю, що аж так. Але сам Херсонес подаватимуть у зовсім іншому ключі. Не йтиметься про його світову цінність — античну, дохристиянську спадщину. Хрещення князя Володимира, християнські старожитності, російська військова слава — ось що вийде на передній край. Річ у тім, що на території Херсонеса збереглися військові батареї часів Кримської та Першої світової війн, часів оборони Севастополя. Це може стати комплексною історико-патріотичною пам’яткою, у якій античність відіграватиме тисячну долю.
У Херсонесі Таврійському жили й залишили слід давні греки, римляни та візантійці. Очевидно, такі археологічні пам’ятки ще десь є. У чому ж тоді унікальність цього нашого причорноморського історичного міста?
— Однією із цінних характеристик Херсонеса є те, що від V століття до н. е. до XIV століття н. е. місто розвивалося безперервно. Люди його не покидали, воно мало часи розквіту й занепаду, але не запустіло. Його будівна історія безперервна практично протягом двох тисячоліть. Унікальним є те, що планування вулиць, закладене у ІV–ІІІ століттях до н. е. за так званою системою Гіпподама Мілетського, тисячоліттями не змінювалося. За цей час стала трошки іншою їх ширина, але напрямки й загальне планування кварталів якими були, такими й лишилися.
У світі є кілька прикладів збереження аналогічного первісного міського планування. У Мілеті, звідкіля походить отой будівничий Гіпподам, що вигадав систему прямокутних кварталів, така схема не збереглася, бо у візантійський час його докорінно перебудували. Але не в цьому найголовніша цінність Херсонеса, а в збереженості його хори, завдяки якій він потрапив до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Хора — це сільськогосподарська округа міста, яка розвивалася водночас із ним самим. Нині ми теж маємо своєрідні хори — дачні ділянки містян. В античний час жителі Херсонеса вирощували здебільшого виноград, тому 80–90% цієї території займали виноградники. Хори супроводжують практично будь-який античний поліс, і нині їх досліджено в багатьох місцях Греції, Італії, Малої Азії. Але в багатьох випадках вони використовувались і нині використовуються як сільськогосподарські угіддя або частково потрапили під міську чи сільську забудову, тобто знищені.
Доля Севастополя склалася так, що це місто від моменту свого виникнення у XVIІІ столітті розвивалося як військова база. Тому значні частини античної хори потрапили під полігони, місця дислокації підрозділів або ж були закриті для широкого відвідування. Через це ми отримали прекрасно збережену хору, її археологічний ландшафт, який не можна побачити на жодній іншій пам’ятці світу. Є відомості, що аналогічно добре збережені хори античних міст Північної Африки, але досі вони нормально не досліджені й інформація про них не введена до наукового обігу. Тому ми встигли презентувати те, що збереглось у Херсонесі, як унікальне всесвітнє надбання.
Яким, за вашими оцінками, є стан вітчизняних історико-археологічних та історико-культурних заповідників? У чому їхні найбільші проблеми?
— Суто археологічних заповідників в Україні дуже небагато. Я знаю лише три: це Кам’яна могила на Запоріжжі, Тустань у Львівській області й Ольвія в Миколаївській. Решта — історико-культурні, історико-архітектурні заповідники. Чимало з них має свою археологічну складову, як-от Софія чи Києво-Печерська лавра. Є ще такі заповідники, як «Стародавній Поділ» або «Стародавній Львів», у яких узагалі не існує землевідведення. Адміністрації там є, а от пам’яток, якими вони повинні опікуватися, немає. Історичні заповідники в Україні бувають підпорядковані або Мінкульту, або місцевій владі. В обох випадках є проблеми різного ґатунку. Перші більш захищені і щодо земельних питань, і щодо документації, але менше щодо кадрових. Мінкульт видає масу рішень згори, його не цікавить думка громади фахівців, колективу. Цим він скидається на севастопольського «губернатора» Мєняйла. Заповідники, що перебувають у місцевому підпорядкуванні, наражаються на значно більше проблем із землевідведеннями, охоронними зонами. Дивна річ, але скандальних призначень або звільнень там менше.
Читайте також: Друга окупація насувається
У Донецькій і Луганській областях та зоні АТО державних історичних заповідників немає, але там є велика кількість археологічних пам’яток, які опинилися в зонах активних бойових дій та окупації. Насправді ми не знаємо їхньої долі, бо український Мінкульт не опікується цим питанням.
На початку розмови ви зазначили, що Україні нині легше захистити заповідник «Херсонес» в анексованому Криму, ніж музеї на окупованих територіях Сходу. Порятунок національного надбання в цьому випадку також залишається справою фактично громадською, а не державною?
— Не секрет, що в Донецькому краєзнавчому музеї снарядами зруйновано виставкові зали. Експозицію вдалося зібрати й перевезти в безпечніше місце, а сам культурний заклад продовжує роботу. Але врахуймо, що його директор, як мені відомо, цілком на боці сепаратистів. Тому дізнатися, що там відбувається, важко. Щодо інших донецьких і луганських музеїв, то, за інформацією від колег звідти, пограбувань і мародерства їхніх колекцій не зафіксовано. Контакти з ними відбуваються дуже й дуже обережно. І кримські, і донбаські музейники ділилися б новинами охочіше, якби знали, що просочення невигідної тамтешній владі інформації не обернеться прикрощами. А так ми дістаємо дані, які не можемо перевірити.
У Мінкульті понад рік тому було створено робочу групу, щоб надати допомогу загроженим музеям у зоні АТО та на прилеглих територіях. Зрозуміло, що на окупованих землях це неможливо. Кажу так, бо входив до її складу. Там напрацьовували низку абсолютно конкретних документів: із якими колекціями є сенс працювати, як провести термінову евакуацію цих артефактів на тимчасове зберігання до Центральної та Західної України, допоки точиться війна. Керівництво українського Мінкульту до цих напрацювань поставилося абсолютно індиферентно. Рішення про те, щоб убезпечити фонди маріупольських музеїв, вивезти їх до Миколаєва чи Дніпропетровська, не було ухвалено. Справді, які саме музеї та зібрання мались на увазі, це закрита інформація, але тамтешні директори і працівники погоджувалися з тим, що принаймні предмети з так званого червоного списку, тобто першої категорії, найдорогоцінніші експонати, потрібно вивезти в безпечніші місця. Міністерство культури України досі не дало на це згоди.
Чим воно аргументує свою інертність у питанні евакуації навіть найцінніших музейних експонатів із прифронтових зон?
— Фразою, що евакуація не на часі. Навпаки, міністр Кириленко дуже довго розповідав про те, що нині потрібно з Національного художнього музею України взяти візантійську ікону Х століття, яку знайшли свого часу в Маріуполі, повернути як чудотворний образ до якогось із місцевих храмів, аби вона допомогла захистити місто від російської агресії. Ця ікона походить із Криму, до Маріуполя її привезли переселенці-греки, а в 1960-х роках її в дуже поганому стані знайшли в церковних запасниках і відреставрували в НХМУ. Хай там як, але це один із найцінніших предметів у колекції музею. Збереглася вона фрагментарно й навіть після реставрації не може бути використана за прямим призначенням. Для такої мети її треба переписати. Поки що такої передачі не сталось, але, думаю, НХМУ відписується від Мінкульту до сьогодні, що зробити це нереально, бо ж ідеться про музейну цінність, яку не можна везти в зону бойових дій чи на лінію фронту.
Нинішнє українське Міністерство культури ставиться до музейних збірок, різних історичних та археологічних пам’яток точнісінько так, як «губернатор» Мєняйло до Херсонеса Таврійського. Для них це об’єкти пропаганди, історико-патріотичної виховної роботи. Те, що це національне надбання, скарби українського народу і світу загалом, їх не цікавить. Міністр Кириленко очолює Раду з питань патріотичного виховання, чітко влившись у свою стихію. Сподіваюся, скоро матимемо нового очільника Мінкульту, бо, якщо змін не буде, Україна зазнаватиме щораз більше матеріальних, моральних та дипломатичних утрат.
——————————–
Тимур Бобровський — український археолог, спелеолог, епіграфіст, пам’яткоохоронець. Кандидат історичних наук. Заслужений працівник культури України. 1995 року здобув науковий ступінь кандидата історичних наук, захистивши дисертацію на тему «Печерні монастирі й печерне чернецтво в історії та культурі середньовічного Києва». У 2003-му очолив відділ археологічної спадщини НДІ пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури України (від 2009 до 2013 року — на посаді заступника директора інституту з наукової роботи). Працюючи в інституті, розробив проекти зон охорони таких пам’яток археології, як «Антична Тира та середньовічний Білгород», «Місто-фортеця Тустань», «Городище античного Херсонеса», був науковим керівником розробки історико-архітектурних планів Керчі та Миргорода. У 2010–2012-му разом із Ларисою Сєдіковою здійснив розробку повного пакета номінаційної документації на пам’ятку «Стародавнє місто Херсонес Таврійський та його хора», за яким у 2013 році цей об’єкт було включено до Списку Всесвітньої спадщини. У 2010 році спільно з Валерієм Науменком розробив подання, за яким об’єкт «Культурний ландшафт «печерних міст» Кримської Готії» було включено до Попереднього списку для внесення об’єктів від України до Списку Всесвітньої спадщини. У 2012 році за видатні особисті здобутки в пам’яткоохоронній сфері Тимурові Бобровському присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України».