Згідно з документом довгострокові операційні витрати (на експлуатацію будівель та споруд, на утримання устаткування тощо) в українській теплоенергетиці становлять $70 на 1 МВт. Це на $10 більше, ніж у Євросоюзі, на $20, ніж у США, й на $30, ніж у Росії (див. «Дорогі кіловати»).
При цьому стан українських ТЕС і близько не відповідає таким витратам. Принаймні з тепловими електростанціями ЄС, Британії, Японії, США, Південної Кореї та Австралії, які в рейтингу набагато вище за Україну, вітчизняні електростанції порівнювати неможливо. Їх розділяє прірва, адже українські ТЕС були побудовані ще за часів СРСР, багатьом із них 50 і більше років, і сьогодні вони переважно потребують серйозної реконструкції. Час від часу новини про такі роботи з’являються в ЗМІ. Наприклад, торік компанія ДТЕК повідомила про реконструкцію першого енергоблоку Криворізької ТЕС на суму 859 млн грн. Однак загальної картини такі епізоди не змінили. І не дивно, оскільки, за підрахунками експертів, тільки щоб довести українські ТЕС до середньоєвропейського рівня, потрібно два-три десятки мільярдів доларів.
Читайте також: Приватна сонячна електростанція: наскільки це вигідно?
«Не можна сказати, що обладнання вітчизняних ТЕС узагалі не оновлюється. Останніми роками ситуація в галузі покращилася. За даними аналітичних звітів, кількість фізично зношеного обладнання дещо зменшилася. Але це крапля в морі. Адже зазвичай ідеться про часткову заміну деталей та агрегатів, а не про комплексну модернізацію, яка вже давно назріла. Тобто кардинально проблеми це не вирішить. Наша вугільна генерація створювалася у 1960–1970-х роках. Логічно було б модернізувати все це господарство ще кілька десятиліть тому. Натомість із нього весь цей час намагалися витиснути максимум. Наприклад, якщо атомну енергетику ще намагалися утримувати в належному стані й навіть створювали нові потужності (побоюючись виникнення аварійних ситуацій), то теплову генерацію успішно забули. У цю галузь не робили жодних капіталовкладень. Їх і не було де взяти, оскільки гору брала політична доцільність збереження низьких тарифів», — коментував ситуацію державному інформаційному агентству «Укрінформ» голова Бюро комплексного аналізу та прогнозів Сергій Дяченко.
Експерт у сфері енергетики Андрій Герус вважає провальні показники українських ТЕС наслідком монополізації та вкрай неефективного управління. «Після української приватизації, де нібито залучали приватні інвестиції, після кількох років управління вугільними електростанціями ефективними менеджерами приватних компаній, після багатомільярдних інвестиційних надбавок на реконструкцію та модернізацію станцій (рішення КМУ 648-р), які включалися до тарифів, ми маємо найнеефективніші у світі вугільні електростанції з найвищими у світі тарифами. І при цьому найбагатшого олігарха, який ними володіє. Ціна електроенергії з вугільних електростанцій у нас на 40% вища, ніж у Європі, й на 75%, ніж у Росії», — зазначив він.
Зрозуміло, що в кінцевому підсумку платять за таку неефективність українські споживачі, адже всі виробничі витрати закладаються в тарифи або покриваються за допомогою дотацій, які знову ж таки з кишені платника податків. А тарифи на електроенергію, між іншим, і далі зростають, і наступного року на громадян чекає чергове підвищення.
Хороший приклад, який наочно ілюструє важке становище в українській теплоенергетиці й може багато розповісти нам про підхід вітчизняних чиновників до вирішення проблеми, — Сєверодонецька ТЕЦ.
Читайте також: Енергетика чисел. Роль статистики в енергетичній політиці та безпеці країни
Уже кілька років поспіль Сєверодонецьк, який за фактом сьогодні є центром Луганської області, не може вчасно почати опалювальний сезон і мерзне до середини листопада. Причина хронічних проблем із опаленням — борги місцевої ТЕЦ, які накопичилися ще за часів Януковича і з року в рік тільки збільшуються. Застаріла ТЕЦ украй неефективна, але при цьому працює не на вугіллі, а на дорогому газі, хоча міститься лише за 10 км від шахти, вугілля з якої могла б спалювати.
Ще в січні 2013-го господарський суд Луганської області порушив справу про банкрутство Сєверодонецької ТЕЦ, загальна сума боргів якої становила на той момент 138,2 млн грн. Після зміни влади її вирішили приватизувати й для цього передали зі сфери управління Міністерства енергетики до Фонду держмайна. Але від того стало тільки гірше. На 1 січня 2016 року борги вже сягали 468,46 млн грн. Тоді як вартість активів ТЕЦ на той момент оцінювалася в 430 млн грн. Тобто борг перевищив вартість самого підприємства. А до кінця 2016-го борг зріс ще удвічі й сягнув 826,76 млн грн.
Незважаючи на ці жахливі фінансові результати, держава була змушена й далі постачати газ на ТЕЦ, інакше 55% мешканців Сєверодонецька просто залишилися б без опалення. І щоразу рішення про постачання палива ухвалювалося зі скандалом, а опалювальний сезон починався з чималим запізненням, вже у великі холоди. Цього року тепло в будинках Сєверодонецька з’явилося тільки в середині листопада, після того як влада прийняла вольове рішення «зірвати пломби» та ввімкнути опалення, незважаючи на борги. Але проблема, звичайно, нікуди не зникла, тож можна не сумніватися, що такі самі труднощі в місті виникнуть і в наступному сезоні, а борг тепер зросте ще більше.
Читайте також: Знову на гачок? Енергетична залежність повертається
Рік тому в чиновників з’явився шанс виправити ситуацію. Влітку 2017-го Сєверодонецькою ТЕЦ зацікавилися китайські інвестори з міжнародної інжинірингової компанії CCTEG. Вони підрахували, що, переходячи на вугілля, підприємство ставало рентабельним через малі витрати на логістику. Відстань від шахти Мельникова в сусідньому Лисичанську до Сєверодонецької ТЕЦ лише близько 8 км. Це дає змогу транспортувати вугілля на підприємство за допомогою канатної дороги, що істотно дешевше, ніж залізницею або вантажівками. Достатньо лише побудувати «канатку», провести реконструкцію ТЕЦ, і вона перетвориться з вічної проблеми на джерело доходів.
10 серпня 2017-го віце-президент компанії CCTEG Лю Яцзюнь приїхав на підприємство до Сєверодонецька, щоб обговорити з керівництвом області проект реконструкції ТЕЦ. Зустрічав делегацію голова Луганської ВЦА Юрій Гарбуз. Вартість проекту становила 5,3 млрд грн, а окупитися він мав за шість — дев’ять років залежно від розмірів тарифу. З інвесторами був підписаний протокол про наміри, але на тому все завершилося. Для реалізації цих планів потрібне було сприяння Кабміну та місцевої влади, однак жодних заходів українські чиновники не вжили. Навпаки, НАК «Нафтогаз» і Фонд держмайна оскаржили в суді санацію підприємства, і переговори з потенційним інвестором зайшли в глухий кут. Після появи китайців у Сєверодонецьку місцева влада розіслала в ЗМІ радісні прес-релізи та спільні фотографії, попіарилася й благополучно спустила тему на гальмах.
У підсумку програли всі. І насамперед українська енергетика, яка замість сучасного, оновленого підприємства отримала проблемний актив із величезними боргами. Причому, як вважає розпорядник майна Сєверодонецької ТЕЦ Ігор Мучінський, китайських інвесторів відшили зовсім не випадково. Адже згадана ТЕЦ є потенційним конкурентом іншого підприємства, що працює в регіоні, — Луганської ТЕС, яка розташована в місті Щастя й належить компанії ДТЕК Ріната Ахметова. Олігархові невигідно, щоб електроенергію в області виробляв ще хтось, окрім нього. Тому поява китайських інвесторів та їхньої модернізованої ТЕЦ не входила в його плани. Сєверодонецька ТЕЦ належить державі, а важелів впливу на уряд Ахметов має достатньо, тому він цілком міг поховати історію з китайськими інвестиціями.
За такого підходу, коли держава діє в інтересах не своїх громадян, а олігархічних монополій, не варто дивуватися важкому становищу в теплоенергетиці. Із 2010 по 2017 рік частка теплової генерації в загальному обсязі виробництва електроенергії в Україні зменшилася на 45%. І ця тенденція збережеться надалі, якщо влада не стримуватиме її штучно на догоду олігархічним угрупованням. Низку українських ТЕЦ, за підрахунками фахівців, дешевше закрити, ніж реконструювати. Водночас цілком доцільним може бути будівництво невеликих електростанцій на пелетах, торфі та навіть смітті. Саме останнє використовується як паливо у Швеції, якій навіть доводиться імпортувати відходи з ЄС, щоб завантажити свої виробничі потужності. В Україні проблема утилізації сміття особливо гостра, тож, скориставшись шведським досвідом, ми могли б убити відразу двох зайців.