Харизматичний, наче Котигорошко, й енергійний, мов Карлсон, Андрій Жолдак – наша експортна театральна одиниця. Його продумане варварство в поводженні з матеріалом і схильність до провокацій забезпечили скандальну славу на батьківщині, включно з забороною показу однієї з останніх робіт – «Ромео і Джульєтта», з одночасним визнанням закордонних фахівців, котрі найбільше цінують у режисерові життєствердність людини «поза культурою». Він не втомлюється їхати з України й повертатися. Аби знову розповісти про гнилизну вітчизняного мистецтва, нагадати, що йому, генієві, й досі не запропонували пристойного київського театру, й показати виставу, про яку ще довго говоритимуть принаймні столичні шанувальники. Цього разу жертвою маестро став Ґеорґ Бюхнер із шедевральним «Войцеком».
Написана 170 років тому п’єса вражає невмирущою актуальністю за газетної простоти сюжету: це справжня історія солдата, котрого було страчено за вбивство коханки. Знавці й досі сперечаються, як на схилі романтизму міг з’явитися такий кафкіанський твір – фрагментарний, дещо сюрреалістичний, із відчутним екзистенційним струменем. Те, що Жолдакові треба, – достатньо простору, щоб якомога далі відійти від тексту, але класично настільки, аби підтримати високий градус зацікавленості в аудиторії.
До послуг майстра – актори Черкаського музично-драматичного театру імені Шевченка. З цією трупою Жолдак ще 2001 року ставив «Одруження» за Миколою Гоголем. Приїхавши до провінції, аби довести, що немає поганих театрів, є кепські режисери, він за кілька місяців перетворив різношерсту акторську масу на гурт слухняних маріонеток і видав «на-гора» майже безмовну виставу-балет.
«Войцек» порівняно багатослівний: тут і речитативи дійових осіб, і озвучені сни-марення головних героїв у блискучому виконанні Віри Климковецької (Марія) та Сергія Боброва (Войцек), і титри на екранах, які пояснюють, що хотів сказати художник. Від Бюхнера залишилося не більше третини, все інше – навіяне режисерові українськими реаліями. На одному з екранів – убогі вулиці обласного центру, безпритульні діти, полишена без води риба, голодні собаки. Обшарпаний під’їзд, до якого йде Сергій Бобров – кілька секунд, і межі між актором і персонажем стерто. Паралельно транслюються зображення Сталіна й Гітлера, відеокадри стихійних лих, серп&молот плюс свастика. Символічні акценти для увиразнення брутальних сцен, де з’являються улюблені Жолдакові муляжі тваринок й імітуються порушення суспільних табу на кшталт зоофілії, зґвалтування та публічного онанізму.
Прозорі кабіни на сцені – то відкритий для огляду сортир, то відділок міліції, то відсік космічного корабля. Жолдак без вагань шле бюхнерівських страждальців до космосу й остаточно там добиває. «Божевілля, це божевілля», – шепоче якась пані поруч.
Показане 26–29 жовтня в столичній галереї «Лавра» божевілля переїде до Черкас – там «Войцек» стане небанальним репертуарним продуктом. Туди ж повернеться й режисер: разом із загартованою ним акторською братією він працюватиме над присвяченою темі Голодомору 1932–1933 років виставою «Ленін love Сталін love» за «Жовтим князем» Василя Барки.
[972]
Авангардно
Владімір Орлов
«Камергерський провулок». – М.: АСТ, 2008
Соломатін був консерватором. А в театрах його почали частувати смаколиками, перетравити які він був неспроможний. «Болдак! Суцільний Болдак!» – повторював Соломатін. Болдак був якийсь нахаба, який із болотної провінції з’явився привчати Москву до світової культури. Виконавці «Чайки» в його дресурі, нищачи тексти Антона Павловича, виглядали лише акробатами ґатунку нижче середнього.