Ви один із тих українських рок-співаків, які роблять акцент не лише на якості музики, а й на текстах. Чому якість поетичних текстів ще з часів Боба Ділана та Джима Моррісона для рок-музики важить багато?
— Уся моя творчість на межі літератури і музики. Відповідно тексти важливі. Насамперед я сприймаю текст, а потім поміж рядків чи під враженням від нього з’являється музика. Цей жанр — співана поезія. Використовувати можна рок-музику, класику, фольк, джаз тощо. Це лише засоби. Надважливою є подача тексту. Від Боба Ділана і Джима Моррісона я відрізняюся тим, що переважно не свої тексти співаю, а подаю інтерпретацію літературних творів як композитор. У цьому є певна програмність і мій, інший підхід. Трохи як у класичних композиторів, які працюють із літературою, використовують лібрето чи поезію, прозу. Моя музика має вдосталь рокових рис, але не тільки.
Коли лишень з’явився гурт «Плач Єремії», більшість композицій були на вірші мого батька Григорія Чубая. Другим за кількістю написаних творів автором був Віктор Неборак, а тоді вже Юрко Андрухович.
Читайте також: Гурт «Гайдамаки»: «Нині українською рок звучить набагато краще, ніж російською»
Як я до цього прийшов? Просто. Хотів популяризувати поезію батька. У певний момент зрозумів, що проспівана поезія значно краще сприймається слухачем, ніж просто продекламована. Надалі я почав також працювати над творами інших авторів.
Із Віктором Небораком узагалі було класно. На початку я не був із ним знайомий, проте бував на поетичних вечорах, де звучала його поезія. Він так класно декламував свої вірші, що я легко їх запам’ятовував. Коли повертався додому, деякі тексти лягали на музику. Вони мені давали пульсацію, ритм, а далі все йшло зовсім легко. Це от одразу про мою взаємодію з поезією і про те, як це працює щодо популяризації.
Те саме було з поезією Андруховича пізніше. І далі поступово з рештою. У мене є композиції на вірші Богдана-Ігоря Антонича, Михайля Семенка, Миколи Вінграновського, Олега Лишеги, Івана Малковича. Останнім часом звернувся до класиків. Уже понад рік, як створив композицію на вірші Тараса Шевченка. Робив до його творів кілька підходів, але не йшло, бо це складно. Мова ж про ікону з вусами в кожній хаті — не знати, як підступитися близько. Але якось вдалося. Створив версію, у якій половина тексту — переклад частини балади «Причинна» («Реве та стогне Дніпр широкий») англійською, а частина українською. Класне поєднання вийшло, задоволений результатом. Нині працюю над Франком, роблю колаж із його жмутків, так би мовити, з декадентської збірки «Зів’яле листя». З різних віршів беру шматки, складаю з них свій колаж.
Концерт «Від Тичини до Жадана», що має відбутися 6 листопада в київському Будинку звукозапису, теж своєрідна данина передусім поезії, а лише потім музиці? Чи плануєте записати диск із композиціями, які прозвучать?
— Мова радше не про концерт, а про вечір поезії, презентацію збірки «Від Тичини до Жадана». Ми з Марічкою Бурмакою там музичні гості й співавтори Івана Малковича, який видав згадану збірку. У цій антології української поезії є безліч чудових маловідомих і знаних українських поетів. Також там чимало моїх співавторів: той-таки Жадан (у мене є на його твори, які ще треба записати й видати), мій батько Грицько Чубай, Юрко Андрухович та ін. І ми з Марічкою, і Іван Малкович причетні до української поезії все своє життя. Іван видає пречудові книжки. Завдяки йому багато людей дізнається те, чого самі, можливо, ніколи не дізналися б. Так само Марічка Бурмака в жанрі співаної поезії працює вже багато років. Мені дуже подобається, коли вона співає під гітару. На концерті, думаю, буде саме така версія виконання. Там прозвучить багато такого, про що цікаво говорити й що цікаво читати, а ми все це переплітатимемо своїм музичним виконанням різних хороших творів.
Читайте також: Суперсила чи глобальний глюк
Чи лишилося в поетичному доробку Григорія Чубая щось невидане, незнане широкою аудиторією? Якщо такі тексти є, то чи варто покласти їх на музику і заспівати?
— Це питання про майбутнє, а воно мені невідоме. Чоловік мислить, а Бог креслить. Плани в мене можуть бути різноманітні. Наприклад, збираюся дописати музику на поему «Говорити, мовчати і говорити знову», бо співаю поки що лише уривок із цієї поеми «Я так довго мовчав». Якщо говорити про «Відшукування причетного», то на деякі частини в мене написана музика, а на деякі ще ні. Думаю, як це робити: передавати засобами мелодекламації, накладеної на музичне тло, чи якось інакше. З поезією батька працюю далі й чекаю, коли все добре зійдеться докупи — натхнення, час, тощо — і я це завершу. У мене так було із сюїтою «Світло і сповідь»: спочатку написав музику на фрагмент «Ти не маєш довкола свічадонька жодного», а тоді додалася решта частин, ті, що передують, і ті, що потім. За певний час усе це склалося в цілісний твір. Його, до речі, ми виконуватимемо 10 листопада у Львівський опері на концерті, присвяченому 70-річчю від народження Грицька Чубая. Буде відібрано спеціальний репертуар. Зокрема, твори, які ми давно не виконували: «Світло і сповідь», уривки з поеми «Марія», «Відшукування причетного». Ретроспектива буде широка.
Чи переймаєтеся тим, що творів вашого батька Григорія Чубая, одного з лідерів львівського літературно-мистецького андеграунду, немає в шкільній програмі?
— Узагалі не переживаю, що в шкільній програмі немає творів Грицька Чубая. Держава наша лишень тепер стає на ноги, освітні програми ще недосконалі. Але все поступово налагодиться.
У якийсь момент життя мені довелося трохи взяти на себе роль «державного культпросвітника». Творів Грицька Чубая немає в шкільній програмі, але багато учнів та студентів на моїх концертах підспівують, коли я виконую композиції на його вірші. Те саме було з повстанськими піснями, колядками та іншими моїми проектами. Те, що якихось авторів немає в підручниках, не велика проблема. Вони знайдуть свого слухача.
Читайте також: Анатолій Тапольський: «Важливо не бути слабкою країною»
Чи є спроби перекласти поезію вашого батька англійською мовою і показати цілому світу? Наскільки вони вдалі?
— Мені пишуть деякі перекладачі, але поки що найкраще перекладає вірші Грицька Чубая мій друг — професор Колумбійського університету Марко Андрейчик. Є й інші переклади, але тотального тренду немає. Нібито й добре це роблять, проте я не можу взяти англійські версії і заспівати. Це багато про що говорить. Вони не співаються, не передають співучості мови. Насправді генія має перекладати геній. Фактично це ще одне написання твору. Поетичний переклад — дуже складна й відповідальна річ, бо його неможливо зробити дослівно. Це написання геніальної поезії іншою мовою, суперскладне завдання.
Не секрет, що для багатьох українців українізація починалася з музики сучасних українських гуртів, того ж таки «Плачу Єремії», які долали упередження, переконували, що класний і сучасний культурний продукт є й українською мовою. Музика допомагає зшивати нашу країну докупи? Чи плануєте поїхати з концертами на Схід нашої держави, у не убезпечену від русифікації та сепаратизму зону?
— Я про це казав десятки років тому, що потрібно їздити і зшивати країну докупи. І ми їздили, коли була така можливість. Це також робота держави, якої в нас не було фактично до цього часу. Нині вона з’являється, починає працювати, але проблеми, накопичені століттями, вирішити одним махом складно. Як на мене, мова не лише про Схід України. М’якої культурної пропаганди наразі немає й на Заході. З’явилися нові виклики: глобалізація, англізація тощо, які є поряд із потворною русифікацією. Нам треба своє оберігати з усіх боків, якщо ми хочемо собою залишитися, якось самих себе розпізнати. Мусимо з цим працювати, але, повторюся, держава також повинна це робити.
Там, де можу, роблю це за державу. Але я вже не такий молодий, юний та енергійний, що всюди їхатиму й затикатиму собою всі дірки. Нині менше буваю на Сході, ніж, можливо, це було б треба. Даю багато концертів на підтримку військових шпиталів тощо. З тією самою метою гастролював перед діаспорою. Але на саму лінію фронту ще не їздив. Багато знайомих артистів це робить, і я їм вдячний за це. Якось і я ще їздитиму туди з концертами.
Читайте також: На зміну бардам і рокерам
Чи сприймає українську рок-музику наша діаспора за кордоном? Чи це допомагає їй сформувати притомне уявлення, чим і як українське суспільство живе сьогодні, доєднатися до нього?
— Мені здається, що роль діаспори важко переоцінити, бо завдяки українцям з-за кордону було збережено ту справжню Україну, як я її собі уявляю. Збережено, щоб повернути її нам. Було врятовано різноманітні культурні інституції, пресу, літературу та ще багато чого. Завдяки тому що частина українців вчасно емігрувала (йдеться про тих, хто виїхав перед і під час Другої світової війни). Якби вони не виїхали цілими інституціями, наприклад видавництвами, то просто не збереглися б.
Українська діаспора на Заході одна з найорганізованіших у світі. Має свої школи, газети, радіостанції, своїх лобістів у західних урядах. Великою мірою завдяки такій діаспорі в нас є Україна сьогодні. Нехай певні погляди тут і там на якісь питання різняться, проте разом ця велика кількість бачень утворює одне ціле, щось цікаве, чим ми є.
Якщо поглянути на світ рок-музики, то виразно видно британський та американський рок. А як щодо українського? На вашу думку, таке явище існує?
— Є хороші імітації американського, англійського року в Україні. Багато фолькових, театральних проектів теж використовують засоби рок-музики. Але рок-руху немає. Власне, для нього трохи й запізно вже. Нині всі проекти заточені під стримінг, інтернет, YouTube. Вони використовують елементи рок-музики, але самі аж ніяк не є рок-н-ролом. Це комерційна поп-культура, яка хоче заробляти гроші, що також добре. Але окремим цікавим культурним явищем я це не називав би. Були окремі періоди наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, коли існував Київський рок-клуб, і на той час це було щось: «Воплі Відоплясова», «Баніта Байда», «Цукор — біла смерть», «Раббота Хо», «Квартира 50», «Іванов Даун». Також у ті часи існував Львівський рок-клуб, де було багато цікавих проектів. Але все це на межі розпаду СРСР і початку чогось невідомого, що сприяло тому, аби була якась рок-музика. Далі вона майже вимерла, а на її місце прийшли такі собі замінники, які вдають із себе рок-н-рол, проте нічого спільного з ним не мають. Немає особливо про що говорити наразі.
У нас є дещо, що нагадує рок-музику. Сказати, що створено свою нову хвилю, що це явище, складно. Бо то ніби ціла індустрія має бути: багато лейблів, які видають таку музику, конкурують між собою, багато продюсерів, журналістів, які про це пишуть. У нас усього цього немає в потрібній кількості: ані лейблів, ані продюсерів, ані композиторів. Поки що все або в зародковому стані, або імітація. Але це і світовий тренд. У всьому світі вже давно немає рок-н-ролу. Є його залишки, що тягнуться з 1970–1980-х років, були сплески на початку 1990-х. Зрештою, так само, як тут. Там у більших, а в нас у менших масштабах. Власне, сумувати немає чого з цього приводу. Все дуже добре. Прекрасна музика десь зараз пишеться… Можливо, ми про це ось-ось довідаємося.
Читайте також: Небесно-блакитні інструменти
Та логіка, за якою пішли українські гурти «ДахаБраха», «Гайдамаки» та ще багато хто, зробивши акцент на український фолк, цілком природна, здатна забезпечити їм упізнаваність?
— Власне, цей шлях правильний. Єдине — аби не з’явилося тисячі однакових таких проектів, коли хтось один знайшов дещо вдале й одразу ж навалила сотня плагіаторів. Хоча тут як подивитися. Часом така масовість теж потрібна.
Попри те що в нашій країні вже чотири роки точиться війна, дуже мало композицій, які порушують не лише питання активного спротиву, а й ті проблеми, які несе учасникам війна. Мало хто з-поміж українських співаків узяв приклад із гуртів Metallica, Five Finger Death Punch і заспівав про подолання ПТСР або торкнувся теми участі жінок у бойових діях. Це так складно, що за те в нас мало беруться?
— Усе це з’явиться природним чином. Така українська музика, напевно, вже народилася і десь є. Є також поезія Жадана, суперрефлексія того, що відбувається довкола. Це про ту рану, яка кривавить.
Треба сказати, що війна в нас почалася не чотири роки тому, а тривала завжди. Багато людей збагнуло це тільки тепер, коли полетіли ракети й розірвалися снаряди. Тоді до них дійшло, що в нас таки війна. А іншого стану з північним сусідом ніколи й не було. Сьогодні цей стан нарешті відчули всі. Кожна людина, яка пов’язує себе з Україною, завжди вела ту війну. І, власне, саме нам доведеться довести цю справу до перемоги. Сьогодні це наша національна ідея.
Мова не тільки про фактичне знищення ворога, що підступно напав. Річ також у вичавлюванні із себе того совка, і робити це доведеться не по краплі, а цілими відрами. Тому мова ще й про роботу над собою. Це велика борня, і важко сказати, що буде тоді, коли вона закінчиться. Цінний теперішній момент, бо війна нас розбудила, у свій жорстокий спосіб пояснила, ким ми є і в чому полягає наше завдання.