Про цю історію в Америці сьогодні говорять після відправ у церквах, про неї згадують під час сніданків гарвардські професори й в обідню перерву охоронці у супермаркетах, вона займає всі перші, другі й наступні за ними газетні шпальти. Це історія критичного зростання загального державного боргу США до $14,3 трлн (нинішня межа заборгованості для країни, визначена законом), або 95% ВВП, загрози дефолту та одночасної неспроможності американських політичних еліт оперативно й конструктивно вирішувати проблеми. Конгрес мусить тепер або радикально зменшити бюджетні видатки, як пропонують республіканці, або дозволити урядові ще вище підняти стелю заборгованості, бо інакше, попереджають демократи, справа дійде до фінансової кризи, подібно до Греції та Португалії. У самому факті потреби в піднятті максимального рівня держборгу немає нічого надзвичайного: від 1962 року в США це робилося 74 рази, зокрема 10 раз у період між 2002 та 2011 роками. Екстраординарність випадку криється в іншому.
ДИВИТИСЯ У СТЕЛЮ
Республіканці наголошують, що нізащо не проголосують у Конгресі за збільшення допустимої заборгованості, якщо одночасно не буде складений конкретний план зменшення федеральних витрат. Демократи додають від себе: урізання соціальних програм можливе лише в обмін на скасування розмаїтих податкових пільг, насамперед для найзаможніших американців. Чуючи про зростання податків, республіканці просто встають з-за столу переговорів і йдуть геть. Саме так зробив спікер палати представників Джон Бейнер у критичний момент перемовин, після чого завжди привітний і стриманий президент-демократ Барак Обама не зміг приховати на публіці свого роздратування.
Прості ж американці говорять, що Америка переживає реальний внутрішній надлам, який їх просто пригнічує. У людей є таке відчуття: в уряду закінчуються гроші, а політики тим часом дають волю своїм амбіціям. При цьому питання збільшення дозволеного обсягу загального державного боргу поставлено в залежність від федерального бюджетного дефіциту саме з політичних, а не економічних міркувань. Іншими словами, республіканці готові врятувати Америку від дефолту, якщо демократи врятують їхні передвиборчі обіцянки мінімізувати урядове втручання в роботу бізнесу.
Водночас республіканці своєю впертістю і принциповістю до певної міри захищають старий і добрий дух підприємливої Америки, яку будували великі бізнесмени. У цій країні вони, на щастя, на певних етапах усвідомили, що в обмін на сприятливі умови для власного збагачення, за економічну свободу мають і щось віддати, чимось пожертвувати, нічого не вимагаючи взамін. Без цього така країна не склалася б. А Барак Обама тим часом говорить про збереження Medicaid – програми медичної допомоги для найбідніших. «Якщо ти бідний, то не хворий», – так украй цинічно можна було б узагальнити позицію республіканців щодо подібних соціальних витрат.
При цьому вони все каміння й бруд, нанесені фінансово-економічним торнадо, перекидають зі свого поля на сторону опонента. Рон Гаскінс, старший дослідник Інституту Брукінґс, вважає, що відповідальність за боргову кризу в країні треба покладати однаково і на демократів, і на республіканців: «Республіканці наголошують, що саме схильність демократів витрачати бюджетні гроші є основною причиною дефіциту, але факти свідчать, що республіканці теж відповідальні за значне зростання витрат: війни в Іраку та Афганістані, ініційовані ними, істотно вплинули на витратну частину національного бюджету».
У політиці є великою помилкою думати про своїх опонентів краще, ніж вони є насправді. Її припускається той, хто не має нахабності вимагати на початку переговорів максимуму, щоб потім вийти на компромісне рішення, а відразу починає з консенсусних пропозицій, очікуючи від співрозмовника розумності й моральності. Барак Обама вже не раз припускався цієї помилки у внутрішній політиці на перемовинах із республіканцями. Так було з реформою системи охорони здоров’я. Так і тепер. П’ять місяців переговорів, поступки Обами щодо зменшення фінансування системи соціального захисту, насамперед пенсій, а також медичних програм та досліджень – і все марно. За лічені дні до крайнього терміну, коли проблему дефіциту треба вирішити (2 серпня), країна переживає сильний стрес. При цьому мало хто з американців серйозно припускає, що політики таки не домовляться. Найімовірніше, на момент виходу цієї статті кредитні рейтинги Сполучених Штатів будуть врятовані компромісом у Конгресі.
Історія з фінансовою кризою у США є посланням, вміщеним у капсулу того світоустрою, який усе чіткіше вимальовується на обрії. За даними на червень 2011 року, з понад $14 трлн боргу $4,49 трлн Америка винна іноземним урядам, з-поміж яких кредитором номер один є Китай ($1,2 трлн), на другій позиції – Японія ($912 млрд), на третій – Велика Британія ($347 млрд), у списку також Бразилія, Канада, Росія, Гонконг. 2 серпня цього року в Державній скарбниці США мали б скінчитися гроші для виплати основного боргу та відсотків цим кредиторам, а також приватним компаніям. Що більшою буде загальна державна заборгованість, то вищим буде ризик неповернення боргів. Якщо, уявімо, Китай чи інші країни занепокояться загрозою втрати кредитоспроможності США і купуватимуть менше американських державних облігацій, то через падіння попиту на ці цінні папери автоматично зросте процентна ставка за ними, а вартість долара падатиме. Поки що, правда, Китай і далі скуповує державні облігації Америки, щоб не спровокувати зміцнення юаня відносно долара, що негативно би вплинуло на економіку країни. Також варто зауважити, що близько третини загального держборгу США – це гроші, які федеральний уряд фактично винний сам собі: ідеться про позики, взяті у соціальних фондах. Їх також доведеться повертати.
ВІД ДАЛЛАСА ДО ОКЛАХОМИ
Чи відчувають на собі сьогодні вагу боргового тягаря американської економіки прості громадяни? Від найстаршого покоління американців можна почути, що за свого життя настільки соціально розділеної Америки вони не бачили. Молодь віком 20–30 років від Далласа й Сан-Франциско до Нью-Йорка та Вашингтона також озвучують приблизно одні й ті самі думки. Навіть з університетськими дипломами їм важко знайти роботу, а ті робочі місця, що пропонують, є низькооплачуваними. Їхній постійний головний біль – як повернути студентські позики та оплатити всі рахунки. Але поки ти молодий, тебе не переслідує страх не знайти одного ранку в своїй поштовій скриньці папери на отримання пенсії та соціальних виплат, бо держава просто не зможе їх профінансувати.
Брент Вілбарґер, який має кілька власних рекламних і медійних проектів у штаті Оклахома, розповідає: «Ми опитали кілька родин з Оклахоми. Якщо спиратися на те, що вони розповіли й додати до того все те, що мені просто випадково доводилося чути від американців про всі ці проблеми, видається, що наразі борг як такий не має прямого впливу на щоденне життя людей. Більшість з них зараз переконані, що всі ці розмови – велика політика, а не щось таке, що реально впливає на Волл-стріт». Але є й інше сприйняття кризи. «У Техасі, навіть у цьому американському центрі, люди відчувають економічний тиск, причому як у приватному, так і в професійному житті. Від місцевих державних шкіл до федерального уряду у Вашингтоні – всім бракує грошей. Це пригнічує людей», – розповідає Клейтон Макклескі, журналіст Dallas Morning News про стан справ в одному з найуспішніших і найстабільніших американських штатів. Там сьогодні, приміром, батьки дітей, що навчаються у державних школах, повинні платити за шкільний автобус, чого ніколи не було раніше. В економічно менш квітучій Оклахомі люди, хоч як дивно, налаштовані оптимістичніше.
Отож, рятуючи свої банки й економіку загалом від фінансового колапсу три роки тому, США збільшили державний борг настільки, що сьогодні їм знову непереливки. Але тепер до всіх проблем додалися оглушливі сварки поміж політичними елітами. Хоча без цього демократії не буває.