Найзнаменитіший український історик сучасності, інтелігент до кінчика бороди, інтелектуал і «злодій та клоун» (за твердженням його колеги по партії), до того ж міністр освіти України за сумісництвом, вирішив знову нагадати про себе.
Чи то, прокинувшись зранку з важкою головою після святкування днів трудящих, злякався, що про нього забули, чи то за заздалегідь складеним планом самопіару, але в переддень Дня Перемоги Дмитро Володимирович забажав знову постати перед ясними очима милих його серцю українських журналістів.
Форма зустрічі була дуже неординарна. Міністр мав постати як екскурсовод, що мило бесідує з увіреним йому гуртком учнів-старшокласників, оповідаючи їм про страшні та славні сторінки історії боротьби воїнів світла – червоноармійців з пекельними ворогами – німецько-фашистськими загарбниками. І попри те, що часу на анонсування такої знаменної події було обмаль, вдало обраний формат зустрічі мав спрацювати. Так і сталося. Музейників, як, зокрема, і пресу про екскурсію міністра повідомили всього-на-всього за день, але охочих послухати і побачити Дмитра Володимировича здоровим і підтягненим виявилось дуже багато. Як масовку запросили учнів 10–11-х класів Ліцею інформаційних технологій.
На все про все в міністра була година часу. Тому, щоби всі пункти програми виконати бездоганно, акцію розпочали навіть раніше запланованого. Тільки-но шановний екскурсовод з’явився, зграя вже готових до процесу пізнання учнів помчала залами. Музей війни в Києві великий, тому зупинялися не всюди, а лише там, де Дмитро Володимирович забажає, або там, де матиме, що сказати. Говорити про непевні проблеми Другої світової війни з учнями він не хотів, а тому від екскурсії в учнів, найімовірніше, склалося доволі мозаїчне уявлення. Нового міністр повідав їм лише окремі подробиці з власних сімейних переказів.
З претензією на гуманізм Дмитро Табачник більшу частину своєї екскурсії присвятив різним людським трагедіям, насамперед, пов’язаним з жахіттями, яких люди зазнали від нацизму, проілюструвавши їх напрочуд яскравими прикладами. Поряд із детальними описами нацистських катівських технологій і жахливих злочинів на території України, міністр не забув також згадати про втрати тваринного світу від загарбників, розповівши про розстріли собак, котів і худоби. Чи часом не це стало справжньою новинкою, яку найбільше запам’ятають учні з його лекції.
На кількості вбитих українців під час боїв за Україну у 1943–1944 роках міністр затявся і уточнив у працівника музею, яка, на щастя, весь час для перестраховки перебувала поблизу «історичного світила». Однак ані з всесоюзною статистикою, ані з убитими ворогами проблем не виникло. Цифри, виявляється, не головний козир Табачника. Можливо, тому стільки пліток і скандалів пов’язано з усілякими тендерами та іншими слизькими справами.
Втім, хай там як, скандали скандалами, їх можна не помічати, а от зганьбитися міністрові перед учнями, які саме вивчають цей період історії в школі не годиться. І коли навіть журналісти не помітять, що міністр наплів нісенітниць, то учні – точно. Зрештою, від журналістів можна відбрехатися чи відморозитись, а от школярі – це надія і майбутнє. І Дмитра Володимировича, до речі, теж. Пам’ятаючи це, він чемно проводив екскурсію, намагався бути якомога лагіднішим (інколи тепло потискував старшокласників), щоб справити приємне враження.
Сухі історичні факти перемащував зі сльозливими життєвими прикладами і навіть іноді ледь сам стримував сльози. Коли б поруч із ним стояв спікер Володимир Литвин, він би точно розплакався з ним за компанію, але в цьому випадку міністр не міг дозволити собі таку слабкість і стримувався.
Наостанок Табачник підсумував все сказане і звернув увагу на кілька, на його думку, важливих моментів, пов’язаних з війною. За твердженням Дмитра Володимировича, а йому не можна не вірити, позаяк він чи не найчесніша людина у нинішній владі, саме завдяки Великій Вітчизняній, а не як дехто неправильно каже Другій світовій війні, Україна змогла завершити об'єднання своїх етнічних територій. І саме перемога СРСР запобігла перетворенню українців на рабів, урятувала часткового їх від знищення за гітлерівським планом «Ост».
Звісно, при цьому Дмитро Володимирович не став заглиблюватися в деталі й розповідати, що рабами українців все одно зробили, а виконання плану «Ост» сумлінно взяло на себе радянське керівництво, але не довело до завершення. Це вже аж ніяк не цікаво…
Табачник так ґрунтовно провів екскурсію, що в учнів не постало жодного запитання. Вони з неймовірним задоволенням сфотографувалися з міністром для сімейного альбому і розійшлися.
Міністр же попрямував на основну частину цього заходу – на розмову з пресою. А що пресу він, м’яко кажучи, недолюблює, то йшов на прес-конференцію, як на страту. Взагалі-то, не в правилах Дмитра Володимировича відповідати на запитання по суті й відверто. Чи то тривале перебування при владі позначилося на його щирості, чи просто казати правду там вважають за моветон, але на жодне поставлене запитання він повністю відповіді не дав, а тому спілкування радше нагадувало словесну перепалку, ніж розмову з міністром – інтелігентом і педагогом.
Почалося все з журналістки ТВІ, яка будучи, на думку міністра, представником телеканала, який завжди каже неправду, намагалася його оббрехати. З’їхавши з теми й оперуючи якимись незначними деталями, вирваними з контексту, Табачник, врешті-решт, дійшов і до своєї улюбленої темиу й розповів про поганих українців, які в роки війни створили в Києві Буковинський курінь, вдягли форму поліцаїв і розстрілювали мирне населення з кулеметів, а далі трупи роздягали й грабували. На уточнення, чому міністр у своїй екскурсії не торкнувся слизьких тем про червоних партизанів, чи не згадав про загороджувальні загони НКВС, від яких намарне гинули десятки тисяч невинних людей, Дмитро Володимирович лише гидливо відвернувся і попросив поставити йому інше запитання, додавши, що свідомо не хотів порушувати всіх тем, щоби не втомлювати учнів зайвими теревенями.
За десятихвилинну прес-конференцію міністру освіти пощастило почути всього лише кілька запитань, на які йому було більш-менш приємно відповідати. Одне з них, наприклад, стосувалося того, чи готувався він до екскурсії і як він себе почуває в ролі екскурсовода. Усміхаючись, посадовець відповів, що проходив тут студентську практику та все знає, але про всяк випадок буклет про музей переглянув.
Втім, і десяти хвилин було достатньо, щоби найзнаменитіший український історик сучасності розвіяв міф про те, що він не є тенденційним і досконало знає історію, чи принаймні хоче її знати. Інший висновок зробити вкрай важко, дізнавшись, наприклад, з вуст міністра, що німці евакуювали жителів Києва напередодні наступу радянських військ виключно задля того, щоби ті не бачили, як військові коїтимуть у місті злочини. Дивно, але над ким нацисти хотіли чинити злочини, коли всіх евакуювали. І чи не можна припустити, що з міста виганяли людей також і для їхньої безпеки, щоби дати можливість не загинути під бомбами своїх же визволителів. Власне, не в цьому суть. Сперечатися можна з будь-якого приводу і дуже довго.
8 травня 2012 року міністр Табачник не прожив на марне. Він не лише пропіарився по всіх ЗМІ, а й зробив велику послугу власним патронам, у яких, бідненьких, у гонитві за наживою забракло навіть кількох мільйонів гривень на те, щоби влаштувати найвірнішій частині свого електорату переможний парад. На щастя, зусиллями Дмитра Володимировича ця ганьба хоч трохи змита. Увімкне сивочолий ветеран увечері телевізор, подивиться, як міністр освіти правильно виховує молоде покоління, та й звеселиться.