Від віденського аеропорту в напрямку Братислави одне за одним від’їжджають авто з експертами та дипломатами. Вони прямують на чергову міжнародну конференцію з безпеки. Її анонсували як платформу, що «виводить Центральну Європу з геополітичних задвірків у серце». А ще – як місце, де збираються «важливі люди для важливих розмов». Але переконливо звучить тільки останнє. Центральна тема тут, як і на численних подібних міжнародних тусовках останнього року – Україна і російська загроза. Втім, після них не з’являється відчуття ані безпеки, ані того, що центрально- і східноєвропейські країни – «нові» члени ЄС і наші найближчі сусіди – набувають серйозної ваги у європейській геополітиці. Ані, зрештою, того, що в ЄС загалом виробляється власне стратегічна геополітика на заміну нинішньому тактичному реагуванню на російські вибрики, сподіванню перечекати до втоми Росії від економічного спаду чи Путіна, або – що більш реалістично – доки конфлікт на Донбасі заморозиться чи повністю ляже на наші плечі через позірне й одностороннє виконання мінських угод. Тим часом власне до варіанта замороженого конфлікту, схоже, помалу й починає звикати міжнародна, а особливо європейська, спільнота.
У виробленні спільного стратегічного підходу до безпеки і подальшої взаємодії з країнами Східного партнерства, а особливо Україною, з одного боку, і Росією, з другого, сьогодні найбільше інтересу мали б виявляти центрально- і східноєвропейські держави. Але їхньому об’єднанню в міцний політично-безпековий фронт заважає чимало розбіжностей. Взяти, наприклад, Вишеградську групу. Коли її учасниці вступили до НАТО і ЄС, група спочила на лаврах успіху і почала втрачати мотивацію і драйв. Російська агресія виявила серйозні розходження в зовнішньополітичних уподобаннях учасниць (див. стор. 38). А у січні цього року з’явився Славковський трикутник, до якого ввійшли Чехія, Словаччина і Австрія. Його представники запевняють, що це аж ніяк не альтернатива Вишеградській групі, але довіру Польщі до них, схоже, уже підірвано. І тоді ж таки глави урядів цих трьох країн дистанціювалися від подальшого посилення санкцій ЄС проти Росії і виступили за відновлення політичної та економічної співпраці з нею в довгостроковій перспективі. Нещодавно об’єднавчого стимулу Вишеградській групі додала одна із європейських криз – наплив біженців із Близького Сходу та Африки. Східно- і центральноєвропейські країни рішуче протестують проти розподілення нелегалів по всіх країнах ЄС за квотами. І якщо, наприклад, балтійські країни не дуже радіють квотам, але якось миряться з необхідністю проявити солідарність з іншими, то у Вишеградській групі настрої радикальніші. Хоча це лише ситуативний захист власних інтересів і в якусь ширшу політичну солідарність він навряд чи переросте.
Читайте також: Будапештський шлях мінських угод
Більше спільного і далекоглядного у плані безпекової стратегії у Польщі і країн Балтійського регіону. Але поки що складається враження, що вони активніше шукають посилення в межах НАТО, а не намагаються паралельно вибудовувати регіональну безпекову мережу, можливо, із залученням скандинавських країн (див. стор. 37), у якій вони менше залежали б від західноєвропейських союзників, адже ті не виявляють великої готовності захищати їх у випадку кризи. Певний час, особливо після початку американської «політики перезавантаження» з Росією, Польща активно переорієнтувалася на взаємодію з Німеччиною як ключовим союзником у ЄС. Але цей союз виявився більш вигідним у торгово-економічному, ніж оборонному плані. Тому сьогодні Польща закуповує американські ЗРК Patriot і веде переговори із США про розміщення на своїй території важкого американського озброєння, поки Німеччина разом із Францією проти навіть постійного контингенту НАТО у східноєвропейських країнах. Дивує те, що в міжнародній дискусії Україну майже не згадують, як щонайменше потенційного стратегічного партнера в регіональній безпековій мережі.
Можливо, це робиться, щоб не дратувати Росію. Ймовірно, через недовіру до України як держави. А може, тому, що вся стратегія наразі обмежується відлякувальною демонстрацією потуги НАТО виключно в межах Альянсу. І тут активніше пропонувати стратегічні рішення мала б Україна. Але для цього бажано спочатку принаймні помітніше з’являтися на заходах на кшталт GLOBSEC не лише громадським активістам, а й представникам влади, які могли б конкретно і впевнено розповісти про реформи та плани подальших змін, а ще – запропонувати стратегічне бачення регіональної безпекової структури і місця України в ній. Але поки що на офіційному рівні ми, як і решта європейців, більше констатуємо, ніж пропонуємо.
Читайте також: Готуючись до…
Кілька років тому до Києва привозили колекцію мистецьких інсталяцій. Серед них була скляна кімната-куб, наповнена білим димом, схожим на дуже густий туман. Ступаючи в цей дим, людина повністю втрачала відчуття орієнтації у просторі, не розуміла, з якого боку зайшла і як повернутися до дверей, хоча стояла за два кроки від них. За кілька хвилин перебування в кімнаті у тих, хто не торкався рукою стіни, починалася легка паніка. Але всі знали, що куб маленький, тому хоч у який бік іди, врешті намацаєш стіну і, тримаючись її, вийдеш із диму. Сьогоднішній європейський простір схожий на таку кімнату: за крок, а тим паче десять, у диму кремлівської непередбачуваності нічого не видно. Одні в ній завбачливо встигли вхопитися за стіни. Інші пропустили момент і тепер платять за це. Із тієї скляної інсталяції можна було вийти в безпечний простір музею. Із нинішньої реальної – хіба що у світ, де свої цінності диктуватимуть країни на кшталт Росії чи Китаю. І від тупцювання під стінами в надії на «якось буде» замість того, щоби спільно розвіювати дим і розбиратися з тим, хто його пускає, користі мало.