Нецензурний коментар заступниці держсекретаря США стосовно ставлення ЄС до України викликало обурення і збентеження в європейських столицях. Однак саме ці грубі слова чудово відображають дилему західних лідерів: що робити з вуличними протестами і політичною безвихіддю в Україні? Як реагувати на кинутий Кремлем виклик?
Ніхто не має сумнівів, що Вікторія Нуланд справді сказала «fuck the EU» у приватній телефонній розмові з американським послом в Україні. За ці слова вона вибачилася, хоча не пояснила їх. Ніхто також не сумнівається, що російська розвідка відстежила телефонний дзвінок і подбала про розголос, щоб поставити США в незручне становище й посіяти розбрат між американцями та європейцями у їхніх відносинах із владою Януковича. Майже всі впевнені: щойно скінчиться зимова Олімпіада в Сочі, Москва рішуче посилить тиск на Україну, намагаючись позбавити Захід будь-якої ролі в пошуку політичного виходу із ситуації.
Дві дилеми і три проблеми
У західноєвропейців з Україною пов’язано дві дилеми. Перша: наскільки далеко можна зайти у підтримці вуличних протестів і політичної опозиції. Друга: як протистояти тиску Вашингтона щодо гострішої реакції у формі санкцій, конфронтації з Москвою і, можливо, військового втручання НАТО.
Верховний представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки Кетрін Ештон подалася до Києва на переговори з Януковичем і зустрілася з лідерами опозиції на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки. Вона говорила про занепокоєння силовими методами, залякуванням і катуванням опозиційних активістів, а також підтвердила пропозицію Європи та США виділити екстрений пакет допомоги для короткострокової підтримки економіки України. Однак жоден європейський лідер не заявляв про конкретне фінансування чи втручання на захист опозиції. Більшість із них не хочуть виходити за межі туманних обіцянок.
Натомість держсекретар США Джон Керрі вдається до жорсткішої риторики щодо «корумпованих та олігархічних практик» у Східній Європі. За його словами, ніде у світі боротьба за демократичне європейське майбутнє не мала такого важливого значення, як в Україні. Американці хочуть, щоб Західна Європа звернула більше уваги на хаос у їхніх східних сусідів. Утім, вони також не мають певності щодо подальших дій – саме ця розгубленість і відобразилася в нестриманому випаді пані Нуланд.
Захід турбують три великі проблеми. По-перше, зміна характеру опозиції (занепокоєння щодо праворадикального націоналізму деяких протестувальників). Там побоюються, що легітимні демократичні угруповання активістів були поглинуті антидемократичними організаціями, які не згодні на жодні політичні компроміси. Такі страхи панують на Заході й щодо сирійської опозиції, яку починають заполоняти ісламістські екстремісти. Вочевидь, він не має жодного бажання підтримувати будь-яке угруповання, в Україні чи Сирії, далеке від західних демократичних цінностей.
По-друге, вартість потенційного пакета економічної допомоги, альтернативного фінансовим пропозиціям Москви Києву. У грудні експерти стверджували, що найближчим часом для виплати боргів Україні знадобиться щонайменше $10 млрд. Економічна ситуація на Заході поліпшується, але європейці не мають бажання виділяти українцям величезні кошти, особливо на тлі телесюжетів про вуличні баталії та запеклі сутички, що свідчать здебільшого про внутрішній характер боротьби між різними угрупованнями навколо культури, ідентичності та єдності країни.
По-третє, загроза масштабної конфронтації з Москвою. Росія розгорнула кампанію із засудження західного втручання і підтримки української опозиції, наполягаючи на нейтралітеті Кремля у справах України. На Заході знають, що Путін готовий відвойовувати Україну практично будь-якою ціною. Міністр закордонних справ РФ Сєрґєй Лавров не раз звинувачував Сполучені Штати у втручанні у зв’язку із зустрічами американських представників і дипломатів з протестувальниками та наданні матеріальної допомоги. Він закидає Заходу посилення напруженості в Україні – цей момент Москва могла б використати як привід для військового втручання під виглядом миротворчої місії.
У пошуках «спільної мови»
Зазвичай Вашингтон не надто звертає увагу на дедалі більшу параною президента Владіміра Путіна. Але Росія – ключовий партнер у вирішенні конфлікту в Сирії. Крім того, РФ і США мусять співпрацювати в ООН для стабілізації ситуації в інших проблемних зонах на кшталт Північної Кореї або Сомалі, Ємену тощо, де доводиться вести боротьбу проти ісламістів. Масштабна конфронтація через Україну суттєво зашкодить будь-якій ефективній взаємодії.
Нині найскладніше для Заходу питання полягає в тому, чи слід готувати натовські сили до втручання у зв’язку із загрозою силового сценарію або навіть громадянської війни в Україні. НАТО було створене власне для стримування будь-якої воєнної загрози з боку Росії та її союзників, але згодом стало виконувати функції гаранта регіональної стабільності в Європі. Чимало нових країн – членів Альянсу, які з пересторогою ставляться до намірів росіян і стривожені безладом у них під боком, воліли б, щоб блок мав екстрений план дій на випадок загострення подій в Україні на тлі політичного глухого кута.
Колишній міністр закордонних справ Італії і головний кандидат у генеральні секретарі НАТО Франко Фраттіні заявив, що Альянс повинен сформувати регіональні стратегічні партнерства в Європі, Середземноморському регіоні та деінде для протистояння нестабільності й воєнним загрозам. Але його участь у будь-яких заходах безпеки Москва сприйме як провокацію, і це може радше загострити, аніж стабілізувати ситуацію.
Лунають різні пропозиції дій у разі погіршення становища: посередництво ООН або розкол України. На сьогодні згадані варіанти видаються малоймовірними. Для Заходу проблема полягає в тому, що він має лише одну ідею стосовно подолання кризи – відставка Януковича. Але нині такий варіант видається малоймовірним, і Захід ніяк не може вплинути на це. Що більше західні посадовці наполягатимуть на такому розвитку подій, засуджуючи українську владу, то слабшими вони видаватимуться, якщо Янукович лишиться при владі. Що більше вони заявлятимуть про підтримку демонстрантів, то складніше їм буде дистанціюватися від радикальніших елементів Майдану й активістів з антидемократичною програмою.
Західні лідери, здається, сподіваються, що, говорячи і роблячи якомога менше, вони ефективно стримуватимуть кризу і не викликатимуть марних надій серед опозиції або її прихильників за кордоном. Президент Обама лише один раз згадав про Україну у своєму січневому зверненні до народу. У нещодавньому телеінтерв’ю віце-прем’єр-міністр Бельгії сказав, що 28 країн – членів ЄС досі не знайшли «спільної мови» в питанні подолання кризи.
Одна з пропозицій – економічні санкції проти України. Пропонувалося також запровадити візові санкції щодо українських урядовців та олігархів у надії, що це спонукатиме їх до тиску на Януковича. Обидві ідеї мають суттєвий недолік: це тільки підштовхне офіційний Київ в обійми Москви й послабить можливості Заходу у сприянні політичному діалогу.
Нині лише розгорнута економічна допомога ЄС може мати потенційний вплив на українську владу. Але наразі жодних ознак готовності європейських лідерів до такої допомоги немає. До того ж зараз уся увага прикута до Сочі й західні виборці мало переймаються Україною.