Цього року Роттердам зустрів низьким сірим небом і дощем. Але рівно до того моменту, коли я ввійшла в кінокомплекс Doelen, на головний майданчик фестивалю. Тутешній кіноогляд — один із найдемократичніших серед великих. Тут навіть ресторанчик для гостей більше схожий на веселу таверну, ніж на фестивальний заклад громадського харчування: дерев’яні нефарбовані столи, довгі лави, гарбузовий суп у великих мисках. Тут у тебе не запитають про акредитацію — заходь та й сиди хоч цілісінький день. Не попросять показати бейдж ані в прес-центрі, ані в жодній іншій фестивальній точці. Окрім зал, певна річ: отам суворо. На фільм без бейджа чи квитка (найдорожчий із квитків — €11) не пустять, але можеш запросто прийти потім на обговорення. Дебатувати в Роттердамі взагалі дуже люблять: сперечаються чи не навколо кожної показаної стрічки. А фільмів цього року показали небагато-немало — майже 500. Причому на розмову залишаються не тільки професіонали: переважно в залі звичайнісінькі глядачі.
Після показу стрічки Юрія Речинського «Січень — березень» (міжнародна назва «Ugly») сінефіли теж залишилися на обговорення. Але чомусь цього разу діалогу не вийшло. Цікаво чому. Може, присутні не відчули реального, драматургічного й життєвого конфлікту, який, здавалося б, мав бути закладений у фільмі про любов і страждання? Або ж він здався холодним…
Читайте також: У Києві відбудеться ретроспектива фільмів Анджея Вайди
Кілька років тому Речинський прославився в Україні й став відомим за кордоном: неабиякої популярності зажив його документальний фільм «Хворісукалюди». Стрічка вмить стала фаворитом багатьох міжнародних кінофорумів. Розповідала вона про безпритульних наркоманів з усіма сумними подробицями їхнього життя-буття й каламутної свідомості. Це була серйозна заявка на майбутню кінокар’єру, зроблена за всіма канонами заздалегідь фестивального кіно. Тема хвора, ставлення до неї здорове. Режисер окинув усіх героїв свого фільму поглядом настільки неупередженим, настільки вивчально-холодним, що питання про співпереживання відпало саме собою.
Може, саме це й виявилося близьким австрійському класику Ульріхові Зайдлю, який узявся за співпродюсерство ігрового повнометражного дебюту Речинського «Січень — березень». Зайдль — він-бо теж нагадує ентомолога, бере людей під мікроскоп — та й ну розглядати. Кожну рисочку роздивиться, а ту, яку людина намагатиметься приховати, спеціально на світ Божий витягне й іншим покаже. Отакий він, цей режисер. Щоправда, у нього крім цікавості ентомолога є ще й емпатія. Він не просто розкриває все потаємне — вміє якщо не сам співпереживати, то змусити інших. Словом, Ульріх Зайдль узявся продюсувати «Січень — березень». Сюжет стрічки крутиться довкола двох пар. Одна з них — Юрій (Дмитро Богдан) та австрійка Ганна (Анґела Ґреґович) — живе у Кривому Розі. Друга — Ганнина мати Марта (Марія Гофштеттер) та її чоловік Йозеф (Раймунд Валліш) — в Австрії. Ганна після автокатастрофи потерпає в лікарні від болю. Юрій проводить із нею весь час і теж потерпає: від жалю до дружини, від неможливості їй допомогти, від безсилля перед бідою, від убогості місцевих клінік. Марта в себе в Австрії поступово пасує перед хворобою Альцгеймера: поволі розпадається особистість, зникає пам’ять, розмиваються межі життя. Її чоловік, патлатий бородатий пузатий Йозеф, явно молодший за неї, теж незмірно страждає, не маючи сил допомогти дружині.
Ці пари за 2 тис. км одна від одної як два полюси буття, як протилежні варіанти ставлення до життя і страждання. Бездіяльність й апатія Юрія в Кривому Розі стають іще виразнішими на тлі тих зусиль, котрих докладає Йозеф, аби хоч якось зарадити дружині. То він улаштовує їй бучні свята, то намагається полегшити муки сексом. Якщо вже суджено страждати, то чом би не зустріти страждання максимально підготованими? У ролі Марти знялась одна з улюблених акторок Зайдля Марія Гофштеттер, знана українському глядачеві за стрічкою «Рай: Віра». Без перебільшення видатна артистка величезного, шекспірівського масштабу. І в «Січні — березні» вона зображує психічну деградацію з такою силою, що решта фільму стає лише тлом для неї.
Знавець людського страждання й недосконалості, Зайдль ставить свої знання на службу мистецтву й насамкінець чесноті. Його саркастичні стрічки «Ісусе, Ти знаєш», «Собача спека», «Імпорт-експорт», «Рай: Любов», «Рай: Віра», «У підвалі», «Сафарі» та інші — то не просто ігри ентомолога. Вони завжди мають велике гуманістичне підґрунтя. У фільмі нового Зайдлевого підопічного багато цікавості, прагнення побачити потаємні страхи й слабкості людини, але далі за спробу показати неприємне в ній режисер не просунувся.
Читайте також: Чеське кіно: між красою та іронією
Але, гадаю, на Юрія Речинського ще чекають фестивальні нагороди: він знає, як подобатися фестивалям. До речі, в Україні кінематографіст уже не живе, тож називати його українським тепер некоректно.
Роттердамський фестиваль — один із найбільших світових оглядів авторського кіно, яке з кожним днем сміливіше розмиває власні кордони. Стрімкий розвиток засобів комунікації змушує режисерів дедалі частіше змішувати не тільки жанри, а й види кінематографа, розширювати уявлення про кіно як невід’ємну частину мистецтва, де можливими є найбільш немислимі поєднання й експерименти. Роттердам не просто вітає такі пошуки — він їх усіляко ініціює і підтримує. От, скажімо, цього року Bright Future, одну з головних нагород, здобув фільм молодої режисерки Софі Ґойєтт «Мої ночі відгукнуться луною». Ще п’ять-шість років тому неможливо було уявити не тільки перемогу такої стрічки, а навіть її участь у програмі великого фестивалю нарівні з іншими. Суміш документалістики, ігрового кіно, відеоарту на основі доволі невиразної історії про трьох людей із різних країн, що вирішили кожен окремо здійснювати ночами мандрівки в глибини власної свідомості. У процесі цих подорожей герої випробовують на міцність свій зв’язок з історією людства, із Всесвітом (привіт від Терренса Маліка з його «Деревом життя») і вчаться діяти відповідно до вимог власного єства, йти за ним, а не за міфічними викликами часу та суспільства. Цей фільм, що став одним із фаворитів кінофоруму, в певному сенсі окреслює контури найближчого кіномайбутнього. Молодим не цікаво знімати як у давнину: їхні вподобання вилізли далеко за межі «татусевого кіно».
Спецприз журі теж дістався фільму, який інакше, ніж «арт-шаленством», не назвеш. «Rey» Нільса Аталли — це розповідь про напівбожевільного адвоката, який вирушає у другій половині XIX століття до Чилі із мрією стати королем Патагонії. Ймовірно, у цьому є свій сенс — розповідати про безумців мовою безуму, навмисне змітаючи взагалі вже всі межі стилів та здорового глузду і вдаючи, що наслідуєш Ґодара. Але залишається легка підозра: чи не криється за цими жорсткими експериментами порожнеча, у якій просто дуже добре живеться і режисерові, і його задумам?
«Тигр» — головний роттердамський приз — дістався індійській стрічці без натяку на експеримент «Сексуальна Дурґа». Дурґа — одна з найпопулярніших богинь в індуїзмі, водночас це ім’я головного героя. Юнак і дівчина їдуть автостопом уночі країною, зустрічаються з гангстерами, торгівцями зброєю та наражаються на гнів богині Дурґи. Вручаючи режисерові нагороду, журі відзначило вишуканість операторської роботи, свіжість відеозасобів і водночас глибоке проникнення в проблеми Індії, у гендерні питання й стан сучасного суспільства. Ну суддям, звичайно ж, видніше, а ми повіримо їм на слово, бо самі, крім непоганої веселої історії, у кінострічці нічого не розгледіли.
головний роттердамський приз — дістався індійській стрічці без натяку на експеримент «Сексуальна Дурґа»
Зате розгледіли на фестивалі, попри щораз інтенсивніше вторгнення інших видів мистецтва в кінематограф, дедалі сильніший інтерес режисерів до рефлексії. Звісно, дослідження власного «я» і є одним із завдань авторського кіно, та останніми роками цьому завданню приділяють дедалі більше часу й зусиль.
Скажімо, конкурсний фільм «Демони ока» іспанця Педро Аґілери, відомого молодого представника артхаусу, вивчає ту межу, за якою закінчується творчість і настає подоба творчої думки. Головний герой розуміє, що його творчість уже не здатна підживлювати сама себе — їй потрібні зовнішні подразники, і щоразу сильніші. Таким подразником стає для нього порнокінематограф. В одному з переглянутих фільмів персонаж упізнає власну зведену сестру, до якої в нього з’являються зовсім не братні почуття. Сюжет зводиться до спроб режисера заволодіти сестрою та її намагань цього уникнути. Доволі пуста авторефлексія, що постала там, де закінчилася творчість.
Читайте також: «Молодість», «Життя» і безсмертя
Такого штибу стрічок на фестивалях авторського кіно, і в Роттердамі зокрема, стає дедалі більше. Режисери не завжди спроможні знайти джерело натхнення ані в нашому житті, ані у власному мозку. Тоді вони кличуть на допомогу штучні збудники: кохання до своєї сестри або, як-от в американському фільмі «Колумбус», архітектуру (вона стає тут своєрідним рятувальним кругом). На тлі архітектури й розмов про неї двоє героїв — 19-річна студентка і 37-річний кореєць — намагаються пізнати власні давні травми. І теж немовби дивляться в неї як у дзеркало. Тобто без дзеркала ніяк?
Поки що свіжим залишається балканське кіно. Воно, щоправда, так чи так, у тій чи іншій формі відпрацьовує тему минулої війни, але ні дивуватися, ні тим більше дорікати митцям за те в жодному разі не можна. В цьому сенсі показовою є стрічка хорватського режисера Іґора Бежиновича «Коротка екскурсія» про те, як компанія веселих молодих людей вирушає спекотного дня в ліс шукати монастир, де, як розповідають, є виняткові стародавні фрески. Містичним чином шлях перетворюється на дорогу втрат: один за одним поступово зникають учасники походу, розчиняються в просторі. Пейзаж, який почався із краси природи, поступово набуває рис апокаліптичного, нещодавня війна нагадує про себе похмурими штрихами, даючи зрозуміти, що вона ще довго не закінчиться, принаймні в головах і серцях. Торік і позаторік Роттердамський фестиваль наполегливо закликав кінематографістів згадати про Олега Сенцова, поширював заяви членів Європейської кіноакадемії, запрошував Pussy Riot і взагалі всіляко підкреслював близькість мистецтва та справедливості. Цього року він узяв курс на кіно поза політикою. Що ж, кінематограф теж іноді втомлюється боротися за правду.