Коли на голову не сиплються ракети й міни, у тил не везуть труни із загиблими вояками і стрічки новин більше не сповнені зведень із передової, можна припустити, що війна нарешті закінчилася. Можна. Але не варто. Бо війна справді може закінчитися лише у двох випадках. Коли ворог знищений і його недобитки підписали капітуляцію, або коли знищені ви й по ваших трупах топчуться ворожі черевики. Всілякі інші ситуації, пов’язані із затишшям, — лишень тимчасове перемир’я, щоб передихнути, набратися сил і знову кинутись у бій.
Усе дуже просто й зрозуміло, щоправда, не для всіх. На жаль. Бо те, як поводиться українська влада, геть випадає за рамки будь-якої логіки й указує хіба, що вона або й справді вже виграла війну, чого прості смерті ще не встигли осягнути, бо погано поінформовані, або, що реальніше, має серйозні психологічні проблеми з ознаками неадекватності.
Про що йдеться? А йдеться насамперед про те, що Україна до війни й Україна сьогодні — це дві різні країни, разюче різні. І річ не лише у значних втратах територій, тисячах загиблих та появою такого явища, як біженці. Країна змінилася ментально. Війна з розрізненого електорату зліпила націю, яка вже вміє і може себе захищати. У цієї нації на руках тисячі одиниць зброї та боєприпасів, вона вже не боїться дивитися в очі смерті, бо навчилася з нею говорити в бою, і нарешті має можливість перевести подих та оглянутися довкола.
Читайте також: ДНР: ставка на циніків
Що вона бачить? А бачить те, що нічого не змінилося. Не в сенсі створення патрульної поліції, а в трохи більшому масштабі. У сенсі «перетікання» беркутівців до Національної гвардії, у сенсі псевдолюстрації, у сенсі видавлювання законів у парламенті. Правила гри так і не змінилися, просто гравець перейшов на вищий рівень і тепер до його послуг більш вишукані трюки. Понад те, він став цинічнішим і нахабнішим, переоцінивши гіркий досвід своїх попередників і нахапавшись за півтора року війни всіляких гібридних ноу-хау. Його тепер не візьмеш голіруч і дерев’яні щити й палиці йому анітрохи не зашкодять, бо він вирішив працювати на випередження.
Те, що країна змінилася, гравець і сам добре знає. Він відчуває це навіть краще, ніж усі прості смертні вкупі, і такий стан справ його неабияк нервує. Бо насправді він волів би, щоб усе залишилося на своїх місцях, пам’ять затерлась і вівці знову повернулися до кошар, мов нічого й не сталося. Але так уже не буде…
Біда, страх, загроза смерті мають здатність об’єднувати. Дрібниці й непорозуміння завжди відходять у ці моменти на задній план. Бо хіба важливо, якою мовою говорить побратим, із яким ти сидиш в окопі, яких поглядів, правих чи лівих, волонтер, що привозить тобі «бронік», чи вояк, який пішов добровільно на смерть, аби захищати твій спокійний сон. Можна заплющити очі багато на що, навіть на дрібні капості у вигляді порушення закону, на непрофесійність, на відверті проколи, які часом коштують чийогось життя, якщо це для спільного блага, для спільної перемоги, для вимріяного миру. Бо хто без гріха? Бо все це треба пережити й жодним чином не підіграти ворогові, не дати йому анінайменшого приводу нас перемогти. А далі якось розберемося, після перемоги.
І лише тепер, коли гармати нарешті втихли, все це недоказане, недовирішене, недомовлене, починає вилазити на-гора. Лише тепер, прийшовши із фронту, людина, яка місяцями не може отримати посвідчення учасника бойових дій, починає дізнаватися, що, в час, коли її крило «Градом», якийсь шустрий хлопчина подвоїв свої статки, встиг кілька разів з’їздити на тепле море й надалі заробляє гроші, возячи за лінію вогню, фурами контрабанду. А ще дізнається, що співробітник МВС, який розбив на Майдані їй голову, пішов на підвищення, що суддя, який її кидав за ґрати з політичних мотивів, так само сидить у тепленькому кріслі, що ті, хто стріляв у неї на Інститутській, ні в чому не винні, і їх, власне, ніхто не збирається карати, зате в поштовій скриньці знайшлася повістка: з’явитися в прокуратуру для свідчень про використання під час Революції гідності вогнепальної зброї… Поки що як свідкові, а далі побачимо.
Затишшя відкрило дивовижні суперечності в суспільстві, що тільки накопичувалися за час війни. Вони не вирішувалися, бо не було ні часу, ні можливості, і тепер нагадують радше старі нагноєні рани, які з кожним днем смердять сильніше. Чи готове суспільство нині дати собі з ними раду, важко сказати. Але воно дуже цього потребує, однозначно.
Чи готова влада нині почати розмотувати цей клубок? Швидше ні, аніж так. Їй комфортніше було б, якби все повернулося на круги своя: старі правила гри, старі схеми, старі такси. Можливо, тому вона так уперто, майже маніакально, прагнула припинити війну й перевести її в зрозуміле для себе гниле, але спокійне русло, де можна тихенько тягати золоту рибку, нічим не ризикуючи. Не перемогти у війні, а саме призупинити її, «порєшать» і домовитися. Бо ані воювати, ані перемагати вона нині не готова, як і не готова змінюватися, про що слізно обіцяла зі сцени Майдану, коли все висіло на волосині й треба було обирати: пан чи пропав.
Читайте також: Руслан Ткачук: «Збитки від обстрілів поки що не рахуємо, є нагальніші проблеми»
Однак те, що на вулицях більшості українських міст не стріляють, а на лінії зіткнення можна безпечно висувати голову з шанців, аж ніяк не означає, що війна закінчилась і це перемир’я надовго. Дуже хотілося б, щоб надовго, але так не буде. Кінцева мета ворогом не досягнута, а здавати свої позиції не в його стилі. Ворога не можна недооцінювати, хоч би яким дурним він не видавався. Тому наступним кроком, поки карти не складуться й не трапиться нагода продовжити по-великому, стане брудна диверсійна війна, вправляння в підлості, ницості й залякуванні. Все це класика жанру.
І не варто дивуватися, що ніхто з обіцяних, кого таврували представниками злочинного режиму, так нікуди не сів і навіть не схуд. Хлопці вже давно про все домовилися, розписали ролі й чудово їх грають. І все це шоу з реформами — звичайнісінький фейк, вимушена процедура, яку могли б віртуозно завалити вже на стадії підготовки, якби в процеси не вклинилися вищі сили, котрі вирішили, що Україна їм конче необхідна живою, принаймні як буферна зона на межі з непередбачуваним диким російським ведмедем. Наскільки в цих сил вистачить терпцю підганяти й давати потиличників українським «реформаторам»? Може, і надовго, вони люди толерантні. Але от чи стане його народові безконечно спостерігати за цим всім перформансом, запитання доволі риторичне. Судячи з того, що привезена з війни зброя раз по раз починає про себе нагадувати, запас довіри, відведений для переходу в життя по-новому, вичерпується навіть швидше, ніж ростуть тарифи. У що все це може перерости, навіть важко уявити. Але з огляду на те що єдиним аргументом влади у виправданні своєї нікчемності є ще неадекватніша поведінка, прикручування гайок, улаштування провокацій, призначення винних серед потенційних опонентів і спроба нейтралізувати найрадикальніший суспільний елемент знищенням цілих політичних чи громадських організацій та рухів, про наслідки краще не задумуватися, а сподіватися чуда, як на Майдані.
Врятувати ситуацію може хіба що свіжа ескалація на фронті. Тоді воякам буде знову не до дрібних пакостей влади, суспільство знову згуртується в єдиний кулак і все притихне, бо рятувати Батьківщину важливіше, ніж з’ясовувати, чому клерк С із зарплатою 3 тис. грн їздить на Porsche, а суддя Н забув задекларувати віллу на Майорці.
Читайте також: Бійці АТО про спостіергачів ОБСЄ. Пряма мова
Ну а наразі працюють мінські домовленості. І санкції також. Президенту та його мудрій команді все вдалося, інакше бойовики так просто не кинули б напризволяще свою мрію загарбати весь Донбас, не кажучи про цілу «Новоросію», не припинили б гамселити по українських позиціях, не відвели б техніки. А тому, очевидно, у них там усе набагато гірше, ніж вони розказують. Путін їх нарешті зливає, і близький той час, коли українці, відкоркувавши шампанське, кинуться святкувати перемогу. Цілком можливо…
А втім, невирішені й накопичені проблеми рано чи пізно таки доведеться вирішувати. Бажають того вельмишановні олігархи та їх прихвосні чи ні. Пазл, що складається, не зовсім такий, який вони хотіли бачити. Двічі в одну річку не ввійдеш, як і не змусиш стрілки історії відкрутитися на два роки назад. Риску підведено, Рубікон перейдено, і тепер усе залежатиме не так від таланту й спритності гравця, як від його вміння зупинитися й адекватно оцінити ситуацію. Бо народу насправді більше не треба крові, він утомився від неї, як утомився від брехні, лукавства, невизначеності й безпорадності. І зброю він тягне додому не для того, щоб когось убивати, а щоб захиститися самому, бо більше ні на кого сподіватися. Єдине, що йому справді потрібне, — це надія та усвідомлення, що все пережите було не намарне. Попереду є світло, до якого обов’язково вдасться дійти…