«Коли побачили український прапор — вийшли з машини й плакали від щастя». Історія родини з Луганщини, яку війна наздогнала вдруге

Суспільство
23 Травня 2024, 17:54

Родина з Луганщини, яка десять років тому вимушено залишила рідний дім через війну, знайшла прихисток у містечку на Чернігівщині. «Ми тепер бобровицькі, — кажуть Наталія і Тимур Маткасимови. — Тут наш дім. Ми нікуди більше звідси не поїдемо».

Якось Наталія несла вулицями Бобровиці щойно спечений хліб, щоби передати тим, хто потребує, і в цей момент зателефонувала знайома. «Де ти зараз? Швидко ховайся: російські танки на сусідній вулиці! Десь там, недалеко від тебе!»

Страху не було. Відчаю теж. Була рішучість і єдине бажання — вийти назустріч ворогам і сказати: «Досить! Я вже бачила вас вісім років тому. Ви несете лише горе й смерть. Повертайтеся додому. Забирайтеся геть!».


«Коли побачили український прапор — вийшли з машини й плакали від щастя…»

«Дуже гучно було… Вулицею, повз наш дім, ішла колона ворожої техніки. Танки стріляли хаотично, за принципом «куди влучать». І ракети літали, і снаряди. Вибухи в місті лунали постійно. А потім якось, у хвилину короткої тиші, син підійшов до вікна й каже: “Не хвилюйся, мамо. Залишилося три дні”, — звідки він це знав, як передбачив? Та через три дні, 31 березня, окупанти вийшли із Чернігівщини. Але ж якої біди вони тут накоїли… Скільки горя людям принесли… Радість від звістки про визволення була настільки сильною, що ми із чоловіком плакали. Марат питає: “Мамо, чому ви плачете? Війна закінчилася?” — “Ні, синочку, війна ще не закінчилася, але танки з міста пішли…”»

Пригадуючи моторошні події лютого-березня 2022 року, Наталія не може стримати сліз. У містечку Бобровиця із чоловіком та 11-річним сином жінка мешкає від квітня 2014-го. Відтоді, коли війна ввірвалася в її розмірене щасливе життя, безжально й безповоротно розділивши його навпіл на до та після.

Наталія — фахова журналістка. Працювала на телебаченні, пресофіцером у відділі прокуратури. До подій 2014 року була успішною редакторкою міської газети в місті Красний Луч на Луганщині. У 2013 році вдруге стала мамою. Чоловік — юрист, працював у місцевій прокуратурі.

«Здавалося, є все для щастя: улюблена робота, бізнес, житло, машина. Зробили ремонт у помешканні. Наша велика втіха — маленький син, якого ми із чоловіком так чекали… Живи й радій. Мали плани на майбутнє, — розповідає жінка.

— Але навесні 2014 року ми вже відчували наближення війни. Ще наприкінці березня чоловік сказав: “Наталю, пахне війною… Буде велика біда. Рятуй редакцію”».

Тимур — учасник бойових дій в Афганістані, служив санінструктором. Забираючи з поля бою пораненого, сам підірвався на міні. Мав серйозні осколкові поранення ніг. Його дошкульні проблеми зі здоров’ям — наслідок тих подій.

За порадою чоловіка Наталя вивезла з міста обладнання, техніку, газетний архів. Устигла виплатити зарплату працівникам, оплатити комунальні рахунки підприємства, податки. А останній випуск газети з друкарні вже не мала куди забрати — прийшла на роботу зранку, а там — триколор: редакцію захопили російські військові й улаштували штаб. Свіжий номер тижневика роздавали просто перехожим на вулицях. У ньому, з-поміж іншого, давали поради читачам, як поводитися й рятувати себе в умовах бойових дій.

Залишатися в місті стало небезпечно. Тимур і Наталя це розуміли. На збори мали менше ніж добу. Узяли лише найпотрібніше: документи, дитяче харчування. З маленькою дитиною та хворою 90-річною мамою чоловіка подолали в дорозі виснажливих 36 годин. Без перепочинку, через постійні небезпеки (поля й лісосмуги вже мінували), через 19 блокпостів і принизливі перевірки й допити.

Коли дісталися Харківщини й побачили український прапор — вийшли з машини й плакали від щастя.

«І бабусі сказали: “Не дай Боже, щоб ваша дитина дізналася, що таке голод…”»

У Бобровицю на Чернігівщині їхали не випадково. Давні друзі чоловіка — колишні воїни-афганці, які живуть у цьому містечку, допомогли орендувати житло, підтримали найпотрібнішими речами, продуктами, ліками.

«Ми, звичайно, їхали на день-два, думали, що скоро все закінчиться й повернемось додому, — зітхає Наталія. — Сподівалися, що наше місто на Луганщині звільнять від окупантів.

У Бобровиці з роботою було проблемно. Чоловіку пропонували місце тракториста. Але він не мав відповідного досвіду й водійських прав. Хоча насправді навіть охоронцем улаштуватися складно було. До переселенців тоді ставилися по-різному… Багато хто дивився з недовірою: як, мовляв, можна покинути рідний дім і приїхати в чуже місто, без нічого. Але коли йдеться про життя та здоров’я твоєї дитини, ти не роздумуєш довго — усе залишиш, аби її врятувати».

Трикімнатне помешкання, де ми розмовляємо, — перше житло, у якому родина нарешті змогла поселитися на постійно. Перед цим вісім років мешкали в орендованих квартирах. Кожен переїзд — стрес, нова невизначеність.

І лише незадовго до повномасштабного російського вторгнення отримали комунальну квартиру — за державною програмою підтримки внутрішньо переміщених осіб та людей з інвалідністю. Довго самотужки робили ремонт: будинок — ще 1970-х років, у квартирі мусили оновлювати й переробляти все — від стін до вікон і дверей. Старша донька, друзі й сусіди допомогли з меблями, речами.

«Увечері 23 лютого 2022-го повісили люстру у вітальні. Не могли натішитися, що маємо нарешті свій затишний куточок. А на світанку з Борисполя зателефонувала донька: “Мамо, війна. Над нами ракети летять. Вибухи в місті”. Я повірити не могла. Наче страшний сон. За кілька днів Бобровицю окупували ворожі війська».

Але саме повномасштабна війна, хоч як прикро це визнавати, змінила ставлення з боку місцевих. «Нас нарешті зрозуміли, — гірко усміхається моя співрозмовниця. — Прийшли по пораду: що робити? Розповідала: треба запасатися продуктами, водою, заряджати павербанки. Не панікувати. Радила, як поводитися в разі обстрілів. Війна нас зріднила».

Синові довго не казали, що відбувається. Не хотіли травмувати дитячу психіку. Коли було дуже гучно від вибухів, надягали йому навушники, вмикали музику. Від бомбардувань ховались у підвалі.

«Тоді моя дитина раптом сказала фразу: “Мамо, а що таке голод?”. Бабусі в підвалі, як почули, почали ридати: «Маратику, ти ніколи не дізнаєшся, що таке голод!». І почали приносити нам хто відро моркви, хто картоплю, крупу, макарони. Я кажу: “Дякую, та не треба, ми запаслися”, — а мені у відповідь: “Не дай Боже, щоб ваша дитина дізналася, що таке голод…”»

Та найстрашніше на той час, каже Наталія, було залишитися без ліків. Деякі препарати Марат має пити постійно. І їх не було…

«Коли син почав говорити, то був найщасливіший день у житті»

Під час облоги в місті не було інтернету й майже зник зв’язок. Коли з’являлася електрика, Наталія разом з іншими жінками випікала хліб і роздавала людям у потребі — самотнім, незаможним, стареньким.

Одного разу несла ще теплі буханки в центр міста, коли зателефонувала знайома: «Де ти зараз? Швидко ховайся: російські танки на сусідній вулиці!». Коли це почула, хотіла піти назустріч. Спинити, сказати ворогам у вічі: «Досить! Я вже бачила вас вісім років тому. Ви несете лише горе й смерть. Повертайтеся додому. Забирайтеся геть!».

Не могла повірити, що війна знову її наздогнала…

Та найбільше хвилювалася за сина. Через зазнані в перший рік життя стреси й переляк Марат перестав їсти й розучився ходити. Хлопчик підростав і до п’яти років не розмовляв. Нескінченні походи до лікарів. Десятки кабінетів різних фахівців — батьки збилися з ліку… Довго не могли визначити діагноз. І коли після тривалих складних діагностик, перевірок і консультацій Наталія почула вердикт медиків, земля похитнулася під ногами. Розлади аутичного спектра — через стрес, пережитий на тлі бойових дій. Цей день став найважчим у її житті, зізнається жінка.

Але батьки не опускали рук. Пробували різні методи терапії. Лікування поволі давало результати. Лікарі запевняли: якщо витримають у такому темпі до 12-річного віку й будуть тримати стан здоров’я сина в стабільному руслі, то, можливо, вдасться вийти з хвороби. Але не все так просто. Відкати в лікуванні часом вибивають із колії. І стаються вони найчастіше на тлі гострих переживань, пов’язаних з війною. Коли лунає звук повітряної тривоги, син починає голосно кричати… І щоб його заспокоїти, стабілізувати стан, потрібні зусилля й терпіння.

Основна маса коштів сімейного бюджету йде на діагностику та лікування дитини. Лікування дороге — фінансів постійно бракує. Окрім ліків, Марат має дотримуватися безглютенової дієти, а це додаткові щоденні чималі витрати.

Та коли син почав говорити… і відразу фразами, осмисленими реченнями — то був найщасливіший день у житті, зізнається Наталія.

«Я записувала на відео, надсилала рідним, знайомим: “Подивіться: наш Марат почав говорити, він розмовляє!” — а син мені: “Мамо, я завжди вмів говорити. Просто мовчав, бо ще був не час”. Нам не потрібні машини, будинки, багатство. Наше щастя — це добрі результати від лікування сина», — переконана жінка.

«Коли почула про цю підтримку, здалося, ніби янголи прилетіли до нас»

Марат — здібний хлопчик. Малює, грає на піаніно й гітарі. Любить знімати відео й робити ролики. Навчається в школі за індивідуальною програмою, відвідує освітній інклюзивний центр для особливих дітей, який недавно відкрився в їхньому місті.

Але із соціалізацією не все й не завжди було просто. Сусідські діти, не розуміючи «дивної поведінки» хлопчика, часто брали його на кпини. Аж доки Наталія не зібрала у дворі хлопчиків і дівчаток та розповіла, чому її син не схожий на інших. І що означає вислів «особлива дитина». Після того, каже Наталія, у Марата з’явилося багато друзів. Вони не тільки приходять до нього гратися, а й стають на захист, коли хтось наважиться скривдити хлопчика.

У майбутньому, коли виросте, Марат мріє працювати на метеорологічній станції. Вчить англійську мову. Знає країни, їхні столиці й національні прапори. Каже, що після перемоги разом з мамою і татком дуже хоче поїхати в подорож Європою. І першою країною, яку відвідає, буде Польща.

«Коли я розповіла сину, що нас узяли до проєкту “Родина родині”, що це звичайні польські родини допомагають таким українським сім’ям, як наша, і що завдяки їм тепер ми маємо кошти, щоби повезти його на планову реабілітацію, Марат поцікавився, як буде польською “дякую”. І записав собі це слово до нотатника, щоб не забути», — ділиться мама.

Наталія каже, що ніколи раніше не зверталася до жодного благодійного фонду по допомогу. Звикла, що власні проблеми має вирішувати самотужки. Добрі люди порадили написати заяву на участь у польсько-українському проєкті «Родина родині», бо знали про велику їхню скруту.

«То був важкий період, — пригадує. — Попереду — чергова реабілітація сина, а я розумію, що коштів дістати немає звідки».

Її зарплата невелика: працює соціальним педагогом, веде гурток юних журналістів. Але більшість часу має присвячувати синові. Чоловік підробляє, не покладає спроб знайти добре оплачувану постійну роботу. Але кінці з кінцями родині зводити складно.

«Те, що нас узяли до проєкту, було для нас як диво, — каже жінка. — Досі не можу повірити, що це з нами відбувається. Коли ми отримали перші виплати, Марату якраз зробили важливу операцію. І ці кошти стали для нас рятівними — використали їх на реабілітацію. Тепер завдяки підтримці зможемо повезти сина на курс відновлювальної терапії до Трускавця.

Але річ не лише в коштах. Той факт, що нам не відмовили, вислухали, перейнялися нашою ситуацією… Оце справжнє милосердя, рука допомоги, подана своєчасно, коли тобі дуже важко, — це багато важить. Мені здається, ніби янголи прилетіли до нас і стали з нами поруч…»


…Дощ того дня в Бобровиці не вгавав ні на мить. За вікном — сіре низьке небо, у кімнаті — сутінки. Але коли Марат із мамою вийшли нас проводжати — розпогодилося. Нарциси й тюльпани Наталії на квітнику біля будинку потроху відцвітали. А натомість з’являлися пуп’янки нових квітів. На вишнях, абрикосах — зав’язь майбутніх плодів. Весна цього року рання. Обнадійлива. Хоч і не щодня втішає теплом.

«Про що ти мрієш найбільше?» — запитую Марата, який упевнено крокує поміж калюж. — «Я хочу, щоб війна закінчилася… Я знаю, що Україна обов’язково переможе й буде щасливою. Бо тут живуть найсміливіші у світі люди!»

На прощання Марат дає листівку, яку намалював до нашого приїзду: «Це для польських родин. Дякую». «Dziękuję!» — повторює польською, не зазираючи до нотатника. Й усміхається.

читати ще

показати ще