Американський кінофестиваль «Незалежність» (AIFF) цього року проходить в Україні вшосте – 2-6 березня у столиці на платформі кінотеатру «Київ», 5-7 березня – у Fabrica.space в Харкові. Кінофорум проводиться за підтримки Посольства США з метою продемонструвати «силу незалежної думки і свободи слова». Вперше AIFF приїхав в Україну у 2011 році, і з того часу, за виключенням двох років, програма поєднує два напрями – ігровий та документальний (у 2014 фестиваль не відбувся взагалі, у 2015 обмежився тільки документальними стрічками). Ігрова програма не завжди була яскравою, щоправда, до неї час від часу потрапляли фільми-номінанти престижних міжнародних премій. В 2011 до Києва, наприклад, привозили прекрасного «Блакитного Валентина» з Райаном Гослінгом та Мішель Уільямс (акторські номінації на «Оскар» та «Золотий глобус»), у 2013 – тонку мінімалістичну «Небраску» («Оскар» та «Золотий глобус» – номінації, Канни – приз за найкращу чоловічу роль). Але цього року ігрова програма фестивалю – дійсно шалена: два покази фільму «Манчестер біля моря» із Кейсі Аффлеком у головній ролі (свіженький та заслужений «Оскар» за головну чоловічу роль) та два покази «Місячного сяйва», власне, володаря «Оскару» за найкращий фільм. Таке в історії фестивалю вперше.
Загалом у ігровій програмі було п’ять фільмів. Якщо не брати до уваги комедію «Причепа» (The Meddler), світова прем’єра якої відбулася ще у вересні 2015 року і яка до програми потрапила, вочевидь, «до купи», чотири інших фільми – це стрічки (кожна по-своєму) непроминальні. Окрім вже згаданих «Манчестера біля моря» (Manchester by the Sea) та «Місячного сяйва» (Moonlight) на фестиваль привезли драму Джеффа Ніколса про міжрасовий шлюб «Лавінг» (Loving) та трилер Тома Форда «Нічні звірі» (Nocturnal Animals).
Читайте також: Свято, яке вже не те
«Лавінг» – картина не з оскарівського списку, хоча має свій почесний перелік: сам фільм було номіновано на Золоту гілку Каннського фестивалю, а виконавці головних ролей – білого чоловіка (Джоел Едгертон) та чорношкірої дружини (Рут Негга) – претендували на «Золотий глобус» в якості найкращих драматичних актора й акторки. Зміст та фінал історії, яку розказує «Лавінг», відомі заздалегідь, адже фільм базується на реальних подіях – судовому прецеденті «Лавінг проти Вірджинії», історичній перемозі, завдяки якій Верховний суд США у 1967 році встановив свободу змішаних шлюбів. Якщо глядач не володіє емпірічним знанням про щасливий фінал історії, інтуітивне передчуття хеппі-енду складається завдяки самій формі стрічки: це класична голлівудська (або й навіть – класична оскарівська) історія про торжество справедливості над абсурдом, жорстокістю та злом. Щире і дещо наївне захоплення всепереможністю американської системи правосуддя тут, до слова, перегукується із головним фільмом документальної програми «Встати, суд іде!» (All Rise!). Поза цим «Лавінг» дарує глядачеві багато вражень: якісну ретро-картинку, виразні очі Рут Негга, ретельно вибудуваний Джоелом Едгертоном образ простого чоловіка, який роками будує будинки іншим людям, але не має змоги побудувати будинок для своєї сім’ї. «Лавінг» залишається картиною про сильну жінку, про чоловіка, приниженого системою та впродовж років позбавленого можливості захистити своїх і своє, – а ще про те, що за кожним з нас можуть прийти вночі.
З контексту «Лавінгу» в жодному разі не можна виключити расову складову, це очевидно. Геть інша історія – з цьогорічним володарем «Оскару». Безліч списів було зламано за минулий тиждень через те, що авторську драму молодого режисера Баррі Дженкінса «Місячне сяйво» поспішили гуртом назвати «чорною гей-драмою» – вочевидь, керуючись самими лишень постерами. Що ж, не буде зайвим вкотре проговорити: Південна Флоріда, світ «чорних» вулиць, яскраво-сині хвилі, зеленюща трава та сліпуча білість футболок – це декорації, в яких автори фільму вирішують дослідити глибокі соціальні та психологічні питання.
Читайте також: Шрами Роттердама
Так, у фільмі немає жодного білого героя. Але історію хлопчика Шарона, не відкидаючи тему наркоторгівлі, можна перенести куди-небудь до Чілі або під Житомир – і це все одно буде тонка історія дорослішання. У трьох новелах Шарон – дитина, підліток та молодий чоловік – мовчить, дивиться на світ, відчуває біль та любов, і намагається намацати власну відповідь на запитання: наскільки людина здатна впливати на формування власної долі? Якою силою має володіти, щоб протиставити її силі середовища, чиї механізми здаються сталими та непереможними? Гей-тема у фільмі присутня, але вона є вторинною відносно головної проблематики фільму: чи дійсно ми самі можемо вирішити, ким хочемо бути. «Я знаю, що ти не слабак, – каже маленькому Шаронові його друг Кевін, – Але ти маєш показувати, що ти сильний, іншим». Спочатку йому не буде вдаватися. Потім – вдасться. А насамкінець – хто його зна.
Протиставлення термінів «слабкий» та «сильний», soft та hard, із залученням цих саме англійських еквівалентів, – ключове і для стрічки «Нічні звірі». Фільм дизайнера та режисера Тома Форда отримав Гран-прі журі Венеційського кінофестивалю, сам Форд був номінований на «Глобус» як найкращий режисер. Після тріумфу першої стрічки Форда – фільму «Самотній чоловік» (A Single Man) – пройшло 7 років, і «Нічні звірі» тримають задану високу планку, щоправда, трохи бентежать прямолінійністю (чи навіть – очевидністю) деяких тез. Форд узяв за основу роман письменника Остіна Райта «Тоні і Сьюзен». Як і в книзі, у фільмі є два контрастних сюжетних виміри: реальність, у якій перебуває героїня Сьюзен (блискуча Емі Адамс), що отримує від свого колишнього чоловіка (Джейк Джилленгол) манускрипт написаного ним роману, та, власне, вимір роману, у читання котрого заглиблюється героїня. Світ Сьюзен показаний дещо футуристично, він схожий на начиння космічного корабля, хоча йдеться про Лос-Анджелес: це яскравий, але мертвий, стерилізований та «відфотошоплений» світ заможної артистичної тусовки, у декораціях якого сама Сьюзен, вдягнена у монохромні дорогі костюми, виглядає роботом.
Читайте також: Культурні тренди: відкриті дані та скульптура з автобусів
Світ сюжету роману – на контрасті – це такі собі «Кумедні ігри» Ханеке на матеріалі запилюженого спекотного Техасу, світ реалістичний, показаний у жанрі нуар-детективу, де люди пітніють, б’ються, плачуть і кричать від розпачу. Герой «роману у фільмі», Тоні, котрого також грає Джилленгол, чинить катастрофічну за наслідками помилку – проявляючи себе слабким, soft. Таку ж слабкість, softness, закидає колишньому чоловікові Сьюзен у кількох флешбеках до історії їхнього молодого кохання та розставання. Свою силу герой Джилленгола відновлює та доводить саме завдяки написанню роману, перетворюючи історію «Нічних звірів» на історію вишуканої та красивої помсти. У діалогах фільму дійсно виказані вголос деякі очевидні речі. Так, приятель Сьюзен на початку стрічки попереджає її, а разом з тим і глядача, про те, що світ поза межами арт-тусовки набагато більш болючий, аніж їхній, чим анонсує й без того передбачувану контрастність другої сюжетної лінії, – і таких моментів тут доволі багато. Проте фільм безперечно варто дивитися заради насолоди від майстерної роботи режисера-конструктора.
«Манчестер біля моря» Кеннета Лонергана – найпотужніший фільм програми. Він мав шість номінацій на «Оскар» і переміг у двох з них. Про нього найменше хочеться говорити і найбільше хочеться передивитися. Більша частина дії відбувається у камерному містечку Манчестері біля моря, що у штаті Массачусетс,– власне, містечку біля води, серед човнів, котеджів та дерев; невеличка частина – у Бостоні, серед типових цегляних будівель. Головний герой (титанічна акторська робота Кейсі Аффлека) – мовчазний, але дуже симпатичний мізантроп, сантехнік, на якого скаржаться, що він «грубіянить, не вміє бути дружнім та не каже «доброго ранку»». У центрі подієвого сюжету – передбачувана смерть від інфаркту рідного брата головного героя, після якої цей останній повертається з Бостону до рідного міста, щоб забрати з лікарні речі покійного, домовитися з похоронним бюро та попіклуватися про племінника-підлітка. У центрі сюжету змістовного – масштабна помилка головного героя, яку той скоїв у минулому і яка має наслідком невідворотний біль, що супроводжує його сьогодні. Цей біль неможливо вимкнути чи забути, і єдине, що можна зробити, – це спробувати домовитися з ним про правила гри, заключити договір про співіснування. Лонерган показує наслідки помилки зовсім у інший спосіб, аніж Форд: Джилленгол відверто «переграє», але в нього є для цього жанровий простір, якого в Аффлека немає. «Манчестер біля моря» говорить про біль – найстрашніший тих, що може проживати людина, – стримано і без пафосу, і цю стриманість на контрасті майстерно підкреслює знамените «Адажіо» Альбіноні – чи не вершина музичного пафосу! – яке режисер пускає саундтреком до найскладнішої сцени фільму.
***
Усі згадані фільми, на жаль, не виходитимуть в Україні в прокат (щоправда, останнім часом у ЗМІ з’являються натяки на можливість – «у перспективі» – прокату в нас «Місячного сяйва», проте інформація ця поки не підтверджена). Тож подяка організаторам за відбір стрічок і за те, що для глядачів «зі сторони» була передбачена можливість придбати квитки. Вони цією можливістю скористалися, що геть не дивує в умовах дефіциту кіно-подій, – вільних місць у кінотеатрі «Київ» не було. У фойє та залах перед початком сеансів з усіх боків було чутно розмови англійською. Двоє «зіркових» американців (гості фестивалю Джеффрі Сондерс та Джей Шапіро – режисери фільму «Встати, суд іде!» (All Rise)) трохи ніяково посміхалися, ховали руки у кишені джинсів та взагалі не дуже розуміли, що вони тут роблять.
Читайте також: Магія місячного сяйва
Їхній фільм – найцікавіша робота із документальної програми – присвячений студентам-юристам із різних країн світу, від Уганди до Росії, які беруть участь у змодельнованому навчальному судовому експерименті Міжнародного чемпіонату імені Джессапа (Вашингтон). Крім роботи Сондерса та Шапіро до документальної програми увійшли два непоганих фільми про взаємини людини та природи, одна феміністична стрічка, одна якісна соціальна стрічка про молодь – та наскрізь наївний фільм про табір сирійских біженців в Йорданії. «Встати, суд іде!» був, власне, фільмом відкриття фестивалю, перед його початком режисери обмежились широкими посмішками та побажанням насолоджуватися переглядом, а коли по його завершенні вийшли до публіки, їхня ніяковість передалася й журналістам: тепер вже ні ті, ані інші, не знали, що робити; на перше запитання від преси довелося чекати секунд 15, тобто, доволі довго.
На відміну від гостей та журналістів, глядачі та глядачки розуміли свої задачі дуже чітко: увесь час перед, між та після показів вони робили селфі на фоні логотипу фестивалю. Потайки, з-під стін, нервово смикаючи себе за халати, за ними споглядали зачаровані прибиральниці – для цих останніх не було протиріччя між тим, що відбувається, та слоганом кінофоруму «незалежне кіно для незалежних людей»: хто зна, можливо, саме так і мають виглядати незалежні люди. А от американський кінобус – традиційний елемент з постерів фестивалю – зі складнощами пробирався атмосферою спраглої вражень кінотусовки та – будемо відвертими – шлейфами алкогольних випарів.