Збереження й творення колективної пам’яті
Останнім часом іноземна аудиторія нерідко дивується прикметній рисі сучасного українського мистецтва: воно великою мірою націєцентричне, сконцентроване навколо непроминальних для України історичних дат, процесів і персоналій. На мій погляд, причини цього слід шукати в тривалому колоніальному статусі нашої Батьківщини, коли метрополія визначала обриси культурної пам’яті, диктувала наративи, події, дати й персоналії, що їх можна було відображати в художньому творі. Нам нав’язували дискурс минулого, визначали героїв для пошанування, затемнювали чи спотворювали історичну правду. Лише проголошена незалежність змінила цю колоніальну парадигму, але не так швидко, як би нам того хотілося.
Революція гідності стала чи не найголовнішим фактором активізації національної свідомості, уразила не лише світ, а й нас самих, засвідчила остаточний розрив із колишньою метрополією. По суті, ішлося про новий відлік української історії, а отже, і літератури, що постала як рефлексія на оприявнення національного єства. Нова література пост-Майдану не лише засвідчила самоусвідомлення, а й зафіксувала катастрофу — перші жертви Небесної сотні та подальшу війну за Крим і території Донбасу, зокрема героїчну оборону ДАПу, Іловайський котел, повзучу гібридну війну.
Найпершою залунала поезія. Революція гідності була озвучена й проказана українською поезією. Майданівських віршів було настільки багато й вони були такі відмінні та схожі водночас, що можна було говорити про певний естетичний феномен. Здавалося, усі знані й не дуже українські поети зустрічалися на Майдані, у Будинку профспілок чи Українському домі, де майже щотижня влаштовували поетичні читання, писали про революційні події та відразу читали ці тексти героям своїх творів. Тоді поетичними голосами Революції гідності стали молоді автори — Олена Герасим’юк, Анастасія Дмитрук, Світлана Дідух-Романенко, Таня-Марія Литвинюк, Ігор Астапенко, Павло Коробчук і багато інших. До поетичної фіксації подій, а часом і до поетизації Революції гідності долучилися й поети старшої генерації, скажімо Дмитро Павличко — попри поважний вік, він часто виступав на Майдані.
Поезія, як найбільш пластична, динамічна й емоційна художня система, майже миттєво відреагувала на непроминальні для історії України події та навіть підсвітила й переозвучила давніші поетичні твори. Наприклад, українська народна пісня «Гей, пливе кача…» набула нової актуальності після розстрілу Небесної сотні й не втрачає її і донині. 2014 року в чернівецькому видавництві «Букрек» кількома великими накладами, що майже миттєво розходилися, вийшло поетичне колективне видання «Небесна сотня: антологія майданівських віршів». Цю книжку упорядкувала Леся Воронюк, обравши серед тисяч поетичних текстів найталановитіші та найвиразніші. Досі пам’ятаю оголошення на сторінці пані Лесі у фейсбуку, яке поширили тисячі: у ньому йшлося про збір майданівської поезії для майбутньої антології. Надіслати свої вірші міг кожен. Тож збірка стала одним із перших поетичних меморіалів Революції гідності, де поруч із текстами знаних авторів були надруковані й аматорські твори.
Проза народилася пізніше, бо через свою жанрову специфіку потребувала часу, щоб не лише зафіксувати рефлексії, а й надати їм структури, інкорпорувати в оповідь. Цілком передбачувано першою з’явилася документалістика — щоденники та інтерв’ю учасників революції, перша аналітика та спроби осягнути масштаби того, що відбулося. Пригадую одну з перших книжок, що вийшла друком навесні 2014 року, буквально за кілька місяців після зафіксованих у ній подій. Це був блог-щоденник Крістіни Бердинських «Єлюди. Теплі історії з Майдану». В анотації до книжки йшлося:
«Автор щодня зустрічала на Майдані таких прекрасних людей <…> Скромних і водночас упертих і відчайдушних, із різним рівнем доходів та освіти. Хтось із Заходу України, хтось зі Сходу. Чомусь мас-медіа звертали менше уваги на звичайних людей, а саме вони були енергією та духом цих подій. 20 грудня Крістіна створила Facebook-сторінку “Єлюди-maidaners”, де почала публікувати історії про майданівців та їхні фото, зроблені камерою мобільного телефону. Вона розмовляла із заможними бізнесменами, які постачали на Майдан дрова й шини, із будівельниками, студентами, волонтерами, координаторами гарячих ліній, із тими, хто працює на кухнях, живе у наметах, художниками, музикантами, культурними діячами. У січні-лютому сотні волонтерів перекладали ці розповіді на 17 мов. Люди хотіли, щоби світ дізнався, хто насправді стоїть на Майдані. У щоденнику “Єлюди” є записи про смерть і поранення, біль і сум, але також про взаємодопомогу, силу й мужність, натхнення й любов».
У наступні роки з’явилося чимало романів і повістей, що вже в художній формі осмислювали це унікальне явище солідарності, самоорганізації та піднесення народу — Майдан, природу якого важко було осягнути не лише іноземцям, а й самим українцям. Одним із художньо найвиразніших став роман Олени Захарченко «Вертеп. #РоманПроМайдан» (2016). Текст мав багатошаровий наратив — від репортажу, коли описувалися дійсні події майданівської історії, до містичного осяяння, коли все, що відбувається в центрі української столиці, набуло сакрального значення.
Вертеп — це традиційне для української культури театральне дійство, що відбувається на кількох рівнях. Горішній поверх вертепу розповідає про високі поривання українців, про їхні героїзм і жертовність; у цьому піднесеному над буденністю просторі звучать дзвін Михайлівського собору та бойові козацькі литаври, що прикликують не лише сучасників, а й звитяжних пращурів на оборону свободи. Нижній поверх являє собою традиційну людську трагікомедію. Прикметно, що в цьому тексті чи не вперше зображено дитяче бачення Революції гідності, часом просте й наївне, а подеколи й прозорливе, але без жодного усвідомлення того, що просто на очах цих маленьких українців відбувається історія. І це було прикметно майже для всіх учасників великого сюжету про Майдан, які рухалися всередині нього й не усвідомлювали, чим усе закінчиться, не здогадувалися, що в горнилі революційної боротьби народжується політична нація та твориться злютованість народу.
Близьким за сакральним баченням Революції гідності був і роман Вікторії Амеліної «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» (2015), головний герой якого також мав містичні видіння, а головне — мав високу емпатію, переймався чужим болем.
Складна розмова з молоддю
Майдан став своєрідною точкою неповернення, остаточним і безповоротним розривом із колишньою імперією з її непомірними амбіціями й далі володарювати в колишніх колоніях. Тож одним із завдань української літератури, як бачиться, були фіксація та збереження колективної пам’яті про революційні події, а також роз’яснення суті того, що відбулося. Діти були найголовнішою аудиторією, яка потребувала саме такого проговорення / тлумачення Революції гідності. І такі твори також з’явилися.
У книжці Христини Лукащук «Казка про Майдан» (2014) майданівська історія проростає із загальноукраїнської, викладеної в тексті, підсиленої авторськими малюнками. Візуальний складник у цьому творі важить чи не більше, ніж власне слова: традиційні сакральні символи переміщуються з українських рушників і сорочок на сторінки «Казки про Майдан», набувають нових сенсів. Христина Лукащук також розгортає свою оповідь двопланово — у реальному та сакральному просторі, вмонтовує події Майдану в казковий міф.
Читайте також: Революція гідності: культурний вимір
Молода українська авторка Світлана Вертола у своїй повісті «Юна. Війна» (2022) звернулася до підлітків, що також доволі непросто було зреалізувати — віднайти тональність, яка б резонувала з аудиторією. Письменниця переповіла власний досвід сприйняття Майдану — досвід дівчинки з Донбасу, який вона змогла висловити лише з відстані дев’яти років, у цілком дорослому віці. На передньому плані твору опинився невеличкий гурт одинадцятикласників з Іловайська, душі яких повільно роз’їдала імперська отрута, що її вправно експортували разом зі зброєю з-за «порєбріка». Вочевидь, треба було мати неабияку силу волі, щоби подолати опір оточення й самостійно розібратися в усьому, подолати силу інерції, що підказувала плисти за течією та бути як усі. Цей твір, на відміну від згаданих, був цілком реалістичним і тим прикметним: у формі ліричного щоденника підлітки зображено головні етапи гібридного захоплення Донбасу.
Так само зорієнтованим на підліткову аудиторію був і графічний роман Олександра Ком’яхова «Тато. Кузня зброї» (2021). Головною героїнею твору також стала підлітка Маринка. Саме її очима сучасні тинейджери, які під час Революції гідності були ще геть малими, можуть поглянути на майданівську історію, що перетворюється на епічне протистояння Добра і Зла: звичайна земна дівчинка має стати до герцю з Металевою Відьмою (вона, вочевидь, уособлює імперську Росію, тримає в одній руці радянський символ — серп, а в другій — царський символ — берло) та подолати її.
Голоси військових і цивільних
Із часом чимало письменників усвідомили Майдан як точку відліку в новітній антиколоніальній боротьбі. Наприклад, в анотації до роману Владислава Івченка «2014» (2015) зазначено: «Роман “2014” — це два десятка головних героїв і біля сотні другорядних, що проживають 2014 рік, який почався Майданом, а закінчиться лише з настанням миру».
Початок російсько-української війни, як і Революція гідності, породив потужну художню рефлексію. Пригадую вересень 2015 року та дні Форуму видавців у Львові, коли щойно вийшов друком «Аеропорт» — роман Сергія Лойка. Тоді до секції видавництва «Брайт Букс», де вийшов «Аеропорт», стояла велетенська черга, кінець якої збігав сходами з другого на перший поверх. Перед тим, менше ніж за місяць, розкупили перший наклад цього роману, а на Форумі розійшовся й другий, додатковий тираж. «Аеропорт» був художнім, не документальним твором про кіборгів і героїчний захист ДАПу, утім, написаним на реальних подіях, адже автор сам двічі відбув там ротацію.
Лойко, так само як і Івченко, визначив Майдан головним пунктом нової української історії та почав оповідь саме з нього. Воднораз письменник лише переповідав типову тоді ситуацію, коли чимало учасників Революції гідності опинилися на Сході країни, боронячи її кордони від окупантів (зрештою, ця прикмета часу знайшла своє художнє втілення в багатьох творах). Справжнє читацьке полювання на примірник роману «Аеропорт» засвідчило неабиякий суспільний інтерес до теми Майдану й АТО (тодішньої назви першого етапу російсько-української війни). Ішлося про проговорення колективної травми, яке пропонувала книжка, а також про розставлення акцентів і висвітлення невідомих широкому загалу фактів.
Читайте також: Від кийка до ракети. Дев’ять років тому все почалося по-справжньому
Так само затребуваними в перші роки російсько-української війни були й тексти, що розказували про трагічні події в Іловайську (роман «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей» (2015) Євгена Положія), про заснування легендарного батальйону «Азов» і звільнення узбережжя Азовського моря від російських загарбників (роман «Чорне Сонце. Дума про братів азовських» (2015) Василя Шкляра). Із 2014 року таких текстів в українській літературі з’являлося дедалі більше, до того ж левова частка була від самих військових, які фіксували власні спогади, емоції та почуття, переливали їх у мемуаристику або художні наративи. Воднораз з’явилося й чимало текстів парамедиків, волонтерів, журналістів. Літературознавиця Марина Рябченко 2019 року констатувала:
«У найповнішому переліку, укладеному Ганною Скоріною у Facebook-проекті “#Книги_про_війну”, понад 400 позицій: поезія, художня проза, есеїстика, щоденники, документально-історичні й політичні дослідження, фотоальбоми, навіть комікси та графічний роман. І цей список постійно розширюється. Серед авторів як цивільні особи (письменники, журналісти, волонтери), так і безпосередні учасники бойових дій. Текстів від останніх на сьогодні налічується понад вісімдесят».
Тяглість самоусвідомлення
Новий етап антиколоніальної боротьби, у якому зараз перебуває Україна, посилив інтерес до власної історії, особливо до подій Перших і Других визвольних змагань. Опір загарбникам, що його чинили попередні покоління українців, набув особливої ваги з огляду на тяглість і безперервність народної боротьби за волю. Водночас одним з основних завдань сучасної літератури було й, очевидно, лишається очищення українського гуманітарного простору від брехливих імперських наративів, що спотворювали минуле українців, підпорядковували його ефемерним міфам, зокрема про «три братні народи». Царська, а згодом і радянська імперії схвалювали зображення певних річниць і постатей, які часто мали антиукраїнську вагу, і натомість затемнювали справді доленосні для нашої Батьківщини історичні події. Такі політичні дискурси мали бути розвінчані, демонтовані й повалені, подібно до того, як Майдан започаткував ленінопад, а повномасштабне російське вторгнення спровокувало пушкінопад.
Непроминальним із такого погляду став роман Василя Шкляра «Чорний Ворон. Залишенець» (2009), який направду став народним. У творі зображено Перші визвольні змагання, зосібна йшлося про героїчний опір холодноярівців (згадано й легендарних братів Чучупаків, і самого отамана Чорного Ворона), який вони чинили більшовицьким зайдам. У цей самий час автор працював і над іншим своїм історичним романом «Маруся», вихід якого 2014 року збігся з початком російської збройної агресії, анексією Криму та окупацією частини Донбасу. Шкляр зобразив іще одну лідерку Визвольного українського руху — народну отаманку Марусю Соколовську, ім’я якої було оповите народною любов’ю, збережене в переказах. Авторський посил цього твору був більш ніж промовистим: якщо тендітна шістнадцятирічна юнка без страху стала до оборони рідної землі, невже сучасне суспільство не захистить Батьківщину? Зумисний пафос цього твору знайшов відгук в українській спільноті.
Василь Шкляр звернувся й до теми Других визвольних змагань, озвучив події, що про них радянська офіційна історіографія свого часу не сміла згадувати, адже героїв УПА піддавали суспільному остракізму, а їхні імена могли виринути хіба в негативному контексті. Роман «Троща» (2017) Шкляра не лише зображував шлях збройної боротьби за волю України, він допомагав читачам перепрочитати недавнє минуле, осягнути багаторічний опір народу, що прагнув вирватися з колоніального ярма. Шклярові, як і іншим авторам, що зображували Перші й Другі визвольні змагання, важило показати історичні паралелі, наголосити на тяглости української боротьби.
Читайте також: Відновити втрачене
Події Визвольних змагань були об’єктом зображення в непроминальних для сучасної української літератури текстах — романах Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (2009) і Юрія Винничука «Танґо смерті» (2012), а також у низці інших творів сучасних українських письменників, що не завжди належали до високої полиці, але попри жанрові й наративні відмінності прагнули переломити парадигму історичного сприйняття українців. Очевидно, ці тексти готували духовне опертя в новітньому етапі антиколоніальної боротьби — у так званих Третіх визвольних змаганнях. Воднораз ця новітня художня проза засвідчила потужний процес самоусвідомлення, самопізнання й самовідкриття, коли кожен вагомий твір фікшену чи нонфікшену на історичну тему сприймався як одкровення, як ще один крок, що наближав до розуміння власного національного єства, виводив із заколисаного тривалою ворожою пропагандою стану. Тож здатність літератури сприяти самопізнанню оприявнилася в останні десятиліття повною мірою.
Проговорити травму війни
Найновіша українська література, що постала після повномасштабного російського вторгнення, уже додала до національного архіву чимало вагомих свідчень. Першою відреагувала поезія — майже миттєво, на емоційному рівні оприявнила катастрофічний досвід перепроживання війни. Ці воєнні вірші дуже швидко поширилися серед українців завдяки силі соцмереж, що в цьому випадку зіграло на позитив. Напевно, чи не кожен українець чув пісню «Враже» гурту «Енджі Крейда», яка стала музичним утіленням поетичного замовляння Людмили Горової; понад 60 тисяч переглядів набрав вірш Павла Вишебаби «Доньці (Тільки не пиши мені про війну)»; своєрідним поетичним флешмобом став текст Ігоря Астапенка «Штаб».
Ця воєнна поезія часом є зумисне спрощеною, імітує мову повідомлень, коли двоє обмінюються в месенджері короткими фразами, абсолютно не дбаючи про орфографію чи пунктуацію. Прості рими таких текстів війни набувають вагомості завдяки закладеним у них сенсам. Саме такі твори, часто написані в окопах під час короткої передишки, а не вилизані й відредаговані поетичні «картинки», здобувають народну любов і в майбутньому свідчитимуть про свій час. Твори 59 українських поетів, які написано після початку Великої війни, склали антологію «Поміж сирен. Нові вірші війни» (2023), упорядковану Остапом Сливинським, хоча це лише своєрідна риска під великим масивом воєнних поетичних текстів.
Література нонфікшену (щоденники, листи, спогади) також великою мірою перебирає на себе роль свідка, окреслює екзистенційну катастрофу й допомагає проговорити травму війни. Це «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» (2023) Олександра Михеда, «#Маріуполь #Надія» (2023) Надії Сухорукової, «З любов’ю — тато!» (2023) Валерія Пузіка та багато інших документальних свідчень, утілених у книжках.
Із часом вагомість, непроминальність творів, що описали перші дні війни, лише зростатиме. Безумовно, з’являться великі наративи, здатні переповісти історію великої боротьби українського народу, спроможні бодай на мить утишити біль утрат, горе розлук, нестерпні геноцид і урбацид, що їх випало пережити українцям. Справжня література завжди перебуває зі своїм народом, хоч би як пафосно це звучало, горює його горем і радіє його радістю, дає надію, розраджує, але воднораз і зберігає пам’ять, акумулює досвід і знання для прийдешніх поколінь.