Де в чому оці «кагбе», «ні асіліл», «шо сказать» та «ніпадєцкі» нагадують славнозвісний «падонківський» сленг, відголоски якого і досі мандрують віртуальними і не тільки просторами колишнього Радянського союзу. «Пишу так, бо прикольно виглядає. Мабуть, це щось за Фрейдом – приємно навмисне порушувати правила. Адже зі школи звикла завжди писати правильно, а тут такий шанс!», – розповідає киянка Юлія Шешуряк.
Інколи в такий спосіб дівчина збиткується над російською. Свого часу в мережі був популярний феномен так званої «фофудьї» – інтернет-спільноти, де її учасники спілкувались спотвореною російською та суржиком, таким чином збиткуючись над українофобами росіянами та мешканцями України. ЖЖ-користувач з Ужгорода did_myron– «старий дід маразматик, що мріє совком та не любить все буржуйське». Тому «дідо» спілкується соковитим суржиком, адже «так образ краще розкривається».
Але насправді проблема ширша за інтернет-рамки «албанцького» чи то пак феномену «фофудьї». Багатьом користувачам, як-от львів’янину myrko_galizien, такою мовою просто «легше писати», адже «піпл розуміє», «не треба запарюватись з пунктуацією і синтаксисом» та і «пости смішніше виглядають». Українці так розслабляються і дають волю своїй підсвідомості, яка «фотографує» наш інформаційний простір безвідносно до будь яких наших «свідомих» рамок чи табу. «Часто зринають в голові цитати з російських пісень, віршів, книжок, фразеологізмів… Читаючи те саме ЖЖ, форуми різні, часто натрапляєш на суржик, часом доволі смачний, який провокує писати так само, зізнається одеситка soul_b.
На окрему увагу заслуговують «авторитети» від мистецтва. Так, did_myronнаголошує: його макаронічні пости в інтернеті – це ще й данина творчості Леся Подерв’янського, п’єси якого були пересипані смачним, суто авторським, суржиком. І справді, у мережі можна натрапити на численних прихильників творчості класика, які із задоволенням цитують свого кумира.
Це звучить дивно, але багатьом освіченим українцям вживання макаронізмів в неті домомагає бути собою. Ним вони часто висловлюють щось серйозне, прагнучи уникнути зайвого пафосу. Юлія Бурковська, київська радіоведуча та журналістка, з дитинства виховувалась на суржику, зростаючи в райцентрі на Сумщині. Зараз дівчина із задоволенням використовує такий сленг у блогосфері. «Мої блоги в інтернеті – це царина максимальної щирості, альтернатива вилизаній, рафінованій писанині публічних осіб, що стали заручниками власної слави», – пояснює Юлія..
Ми – патріоти, просто шукаємо емоцій
Для українських мовознавців макаронізми в інтернеті та побуті – суміжні речі. Дослідник жаргону Леся Ставицька вважала, що в Інтернеті люди граються так само, як і в житті. «Це потреба вирізнитись, бути іншим, – казала мовознавець. – Не тому, що ми не патріоти, а тому, що шукаємо емоцій. Хвильовий колись говорив: «Коли ми хочемо виразити своє «я», ми вживаємо русизм». Чуже – завжди експресивне, а російська і є тим найближчим «чужим», до якого тягнуться».
Ще одна дослідниця суржику американка українського походження Лада Біланюк переконана: вживаючи усі доступні комунікаційні відтінки, українці отримують насолоду, відчуття свободи і створюють сучасний культурний простір, що не підкоряється традиційним авторитетам – батькам, вчителям, комітетам тощо. «Ми з моїм татом якось спілкувались усіма мовами, які знаємо, це був такий маленький кайф – розуміти один одного в еспансько-італійсько-французко-німецькому суржику! – ділиться враженнями лінгвіст.
Однак певну специфіку мережа все ж має, адже частина молоді активніше вживає суржик саме в блогах чи чаті. Мовознавець Станіслав Шумлянський вважає, що цьому сприяє анонімність віртуального простору, де ми можемо написати так, як не наважилися б сказати.
Не зайву роль відіграє бажання бути впізнаним своїми, адже в чаті чи ЖЖ ми не бачимо живу людину. «В реальності ми чітко відчуваємо обстановку – місце спілкування, кількість співрозмовників, міміка, погляд, жести, орієнтування тіл у просторі. В інтернеті у нас немає інших засобів окреслення ситуації, окрім тексту. Тому для підсилення виразності, комізму, ефекту втаємничення тощо потрібні якісь додаткові маркери. Іншомовні вклинення – найпоширеніші з них», – вважає Марія Дмитрієва, лінгвістка і блогерка.
Чукча і прапорщик Петренко
Але навіщо це потрібно освіченій молоді, що чудово знає кілька мов і може вільно спілкуватись будь-якою з них, а в побуті часто так і робить? Ми так захищаємось. Спробуйте, приміром, довгий час поспілкуватись чистою українською у російськомовному оточенні. Або ж постійно перекладати будь-яку соковиту фразу, цитату з вірша, чи слоган, які добре «звучать» саме в оригіналі. Україномовні часто змушені робити свою мову трошки русифікованою, тим більше вони «відриваються» на анонімних теренах мережі. «Русизми, а особливо ідіоматика, – не лише можливість утнути «шось по-модньому», але й спроба відсторонитися від цієї моди, адже інтернет – інструмент зближення мов», – вважає психолігнвіст Ольга Лозова.
Крім того, не може не даватись взнаки колоніальне минуле. Українці «смітять русизмами», висміюючи мовних манкуртів. «Умовний об’єкт стьобу, – вважає Лозова, – такий собі прапорщик Петренко у Радянській Армії, вже «русскоговорящий», проте із жахливим українським акцентом. Аналог – азаровщина в українській. Ми іронізуємо над людською дурістю, жадібністю, заздрощами – над усім, чого соромимось у собі. Агресію ж переносимо на добре відомий об’єкт. У росіян чому є анекдоти про чукчу? Бо вони географічно контактують. Ми чому переносимо дурість на росіян, а значить, вживаємо ті ж росіянізми? Тому ж таки!»
Адреналін + двомовність = суржик
Але крім суто «локальних» історично-ментальних причин, є й глибші, загальнолюдські мотиви. Ольга Лозова вважає, що вживати такий «інтелектуальний суржик» нас стимулює вік. І тому мотивація схожа із бажанням вживати іншні сленгізми, жаргон, ба навіть і лайку. «Замолоду ми агресивні, без гормонів страху та агресії – адреналіну та норадреналіну – вижити неможливо. Експресивними висловами та міцними слівцями молодь замінює рух, дію. В такий спосіб ми або метафорично знищуємо ворога у сварці або – підбиваємо клинці у дружній бесіді чи світських теревенях».
Здавалося б, це можна сказати більше про хлопців, адже дівчата, на думку психолінгвіста, між собою спілкуються більш правильною мовою. Але чому тоді в мережі так багато жіночих макаронічних блогів? «У хлопців тестостерон. Вони починають – дівчата вторують. Навіщо? А навіщо взагалі жінки спілкуються з чоловіками? Сподобатися – залишити хлопця при собі, аргументує психолоінгвіст. – Втім, вважає Лозова, – з віком емоції влягаються, і більшість повертається до мовної норми.
Чи варто бити на сполох?
Тож вживати макаронізми – нагальна потреба освіченої молоді. Когось більше тягне вживати їх в Мережі, когось – у побуті, для когось все вирішує конкретна ситуація. Ми послуговуємось ними свідомо, під враженням від творчості та під тиском інформаційного простору, від якого все одно не сховаєшся. «Мені здається, без цих «вливань» сучасна розмовна українська є неможливою, придуманою. Я – за усе живе, а не штучне. Труп може бути в ідеальному стані, але він нікого не приваблює і нічого не може», – резюмує психолог Алевтина Шевченко.
Довідка
Макаронізм – чужомовне слово (або вислів), механічно внесене в мову в незмінному вигляді або спотворене щодо звукової форми та вжите в неприродному контексті, що надає йому гротескного характеру. 2. Запозичені зі збереженням граматичних форм іноземні слова. 3. перен. Надмірне вживання на письмі та в розмові іноземних слів і форм.
У цій статті йдеться про частково або повністю україномовну молодь від 15-ти до 30-ти, як правило, мешканців великих міст, що вживають макаронізми на приватних теренах інтеренету, а також у неформальному вербальному спілкуванні. Найчастіше це запозичення з російської мови, набагато рідше – з польської, англійської та інших мов. Як синоніми, у статті вжиті терміни «суржикізований сленг» та «інтернет-суржик».
Марія Дмитрієва, лінгвіст
Мова – живий організм, який можна скеровувати у певному напрямку за допомогою преси, фільмів, радіо, підручників, красного письменства. Але залазити кожній людині до рота із штангенциркулем – це несмак. Єдине, чого можна досягти – це невроз чистоти: коли людина боїться розкрити рота, щоб не дай боже не сказати щось не так.Навіть у багатьох україномовних викликає огиду невротичне занепокоєння чистотою мови, хочеться більшої свободи у самовираженні, мовної гри, засобів іронії і сарказму. Саме для цього й використовуються макаронізми, і зокрема русизми. Їхнє вживання почасти свідоме, а почасти – так само прагнення до невимушеного, вільного від звичних обмежень офіціозу спілкування.
Інтелігентська балачка 1920-х
У 1920-х роках між письменниками і мовознавцями виник конфлікт. Частина митців, за висловом, Юрія Шереха, «кохалися в міській розмовній мові, що дозволяла на вільне добирання засобів включно з домішком русизмів». Зокрема, це стосувалось Михайля Семенка, Майка Йогансена, Миколи Хвильового. Лінгвісти цю «сучасну інтелігентську балачку» нещадно критикували. «Мова моїх творів надзвичайно кострубата. Про неї можна прочитати в професора Сулими», –якось зіронізував Хвильовий у одній зі своїх новел. А у «Вальдшнепах» письменник присвятив «мовному питанню» один з епізодів:
– Покинь жартувати, –махнув рукою лiнгвiст. – Для руської публiки, для… як би це сказати… для "поощрєнiя".
– Для заохоти, – поправила Аглая. – Так буде багато ближче до вашої мови.
– От так московка! – сказав Карамазов. – Чи не почуваєш ти себе трохи нiяково, пане лiнгвiсте?
Товариш Вовчик спалахнув. Вiн хотiв щось доводити, згадав чомусь (i зовсiм не до речi) Прованс, провансальську лiтературу, згадав XIX вiк, Жана Жансемена, Теодора Обанеля i т. д., але тьотя Клава вже знову одтягла його на дистанцiю в три кроки. Словом, розмову було перервано.