Президент Сирії Башар Асад заявив в телевізійному інтерв'ю, що він «впевнений у перемозі в громадянській війні у його країні, і попередив, що Дамаск завдасть удару у відповідь після будь-якого майбутнього ізраїльського авіанальоту на його територію».
Більше мільйона сирійських громадян вже перебувають у таборах біженців, в той час, як Росія продовжує озброювати диктаторський режим Асада. Москва вважає, що прибуття ракетних установок С-300 до Сирії здатне переломити ситуацію на користь Башара Асада, а введення на сирійську територію бойовиків з ліванського терористичного угрупування «Хебболла» і іранських військових, лише підкріплює впевненість Кремля.
Росія вступає у громадянську війну в Сирії? Адже Сполучені Штати і Ізраїль неодноразово закликали Росію скасувати продаж С-300, але Росія відкинула ці заклики.
Схоже, що Путін і його оточення провокують початок нової холодної війни із Заходом, і їм абсолютно байдуже, що режим «асадінів» за час протистояння з сирійським народом знищив вже більше 80 тисяч мирних сирійців та зрівняв із землею тисячі будинків.
Читайте також: Сирія: мир є останнім у списку пріоритетів Путіна
Велика частка вини за знищення сирійського народу лежить і на президенті Росії Владімірі Путіні. Адже за його вказівками сирійському диктатору були передані тонни високотехнологічного озброєння, після чого Іран та «Хезболла» послали тисячі підготовлених бійців до Сирії.
Москві дуже подібна пропагандистська війна у Сирії. Адже вона не тільки є боротьбою за останній оплот росіян на Близькому Сході – Сирію, а й служить відволікаючим маневром від того, що сьогодні путінці витворяють на пострадянському просторі.
Росія у цій війні готова помірятися силами з Америкою, і російські винищувачі та надання ракетних установок С-300 є прямим викликом Вашингтону. Очевидно, що Москва поки що не наважується послати свої спецпідрозділи до Сирії, але участь у боях іранських елітних військ говорить про те, що антизахідна коаліція за будь-яку ціну прагне залишити при владі антинародний режим Башара Асада.
Хоча бахвальство самого Асада, з приводу того, що він «впевнений у перемозі у громадянській війні», наштовхує на думку, що він повинен був би прочитати «Мистецтво війни» китайського стратега Сунь-Цзи. Який неоднозначно написав ще 2500 років тому, коли хтось говорить голосно і похваляється своєю силою, то це ще зовсім не означає, що так воно і є.
Можна сказати, що своїми провокаційними діями у Сирії Москва порушила крихкий паритет із Заходом. Адже до початку односторонніх дій Кремля на сирійській території, ні Захід, ні Сполучені Штати не поставляли до Сирії зенітних ракетних установок чи якогось іншого сучасного озброєння.
Для прикладу варто пригадати, що СРСР домінував у Афганістані доти, поки туди не почали поставляти переносні протиавіаційні американські ракетні установки FIM-92 «Стінгер». Після чого ця війна втратила для Кремля будь-який сенс.
Крім того, введення на сирійську територію іранських військових порушило баланс сил у Сирії, і по суті є не чим іншим, як шулерством. А шулерство – карається.
Цікаво, що буде робити Росія і Асад, якщо гіпотетично собі уявити, що Туреччина під виглядом революційних сил курдів також введе до Сирії свій спецназ, котрий вишколений і навчений за стандартами НАТО?
Хоча у Путіна, можливо, інша логіка? Йому здається, що якщо він зміг перемогти повстанців у Чечні, то застосовуючи ті ж самі невиправдано жорстокі методи, можна придушити і повстання сирійського народу.
Постає питання – навіщо потрібна Кремлю сирійська війна? Виникає підозра, що для Владіміра Путіна затягування сирійської громадянської війни – це реакція на те, що Росію належним чином не поважають у світі як наддержаву. А постійна участь Москви у переговорах навколо Сирії і провокативна допомога диктаторському режиму – є гарною можливістю для піару Росії у світових медіа, який одночасно здатен підняти самооцінку путінців у власних очах.
Виходячи із цього контексту, головною метою сирійської громадянської війни для Кремля є сумнівна можливість повернення Росією світового лідерства.
У такому разі, Сирія стає великим шансом для Путіна. Оскільки сирійське питання вже так давно знаходиться на порядку денному, що постійне тиражування Путіна і Лаврова по світовим телеканалам пробиває Росії шлях до переходу у вищу світову вагову геополітичну категорію.
До того ж, Владімір Путін на прикладі Сирії відпрацьовує методи і вводить в дію набір інструментів, які він потім буде здатен застосовувати і до країн, котрі колись входили до складу СРСР.
Тому йому, власне, і немає куди поспішати. Бо вже зараз стає зрозуміло, що питання припинення громадянської війни у Сирії буде вирішуватися не з Дамаском, а з Москвою. І скоріше за все, не на Женевських переговорах, а у Кемп-Девіді.
При цьому затягнута сирійська трагедія вимагатиме все більше і більше часу, величезних втрат людських життів і грошей.
А запропонована Женевська мирна конференція – це лише відтягування часу. Бо коли вслухатися, у те, що говорить Башар Асад, то стає очевидним, що у нього зовсім інші пріоритети, ніж у світової громадськості. Він зацікавлений не в досягненні миру в Сирії, а тільки у своїй перемозі. І поява час від часу на світовому телебаченні, лише стимулює його впевненість у цьому.
Його також стимулює сподівання на Путіна, і на те, що російські поставки винищувачів, вертольотів, танків і ракет здатні придушити народне повстання. Росія ж, яка з усіх сил хоче довести, що її претензії на роль світового лідера мають під собою серйозне підґрунтя, робить свою ставку на країни-парії і стає фактично для них чорним ринком зброї.
Варто відзначити, що також вагомим фактором втручання Росії у ситуацію в Сирії, є те, що останнім часом Москва втрачає ґрунт під ногами на Близькому Сході. І тому Сирія залишається єдиним шансом для Росії зберегти свою присутність у близькосхідному регіоні.
У той же час, Кремль повністю ігнорує стратегічні інтереси таких вагомих гравців на близькосхідному театрі дій, якими на сьогодні є Туреччина і Ізраїль. Оскільки всі дії Москви могли б теоретично спрацювати за умови, якщо б Анкара і Єрусалим погодилися залишатися у цій сирійській трагедії мовчазними статистами.
А погрози Башара Асада Ізраїлю не можна вважати виваженим кроком. Адже під час війни зі своїм народом намагатися ще й ув’язатися у протистояння з ізраїльтянами, для режиму є рівноцінним самогубству. У такому разі Ізраїль міг би стати союзником для сирійських борців за свободу, і у подальшому стосунки між двома сусідніми держати могли б стати більш зваженими.
Втім, аналізуючи спонукальні чинники підтримки Москвою дому Асадів, не варто скидати з уваги і той факт, що Росія бореться також в Сирії і за залишення за собою єдиної своєї військової морської бази в Середземному морі у морському порту Тартусі. Тому в російських інтересах підтримувати асадівський режим незалежно від того яким він є взагалі.
Захищаючи свої інтереси і позиції в Сирії Путін готовий вступити у протистояння з усім демократичним світом. І усе це відбувається на фоні того, що останні 20 років уряди Росії і США перебували в позірно дружніх відносинах.
Після сирійських подій здається, що ця епоха добігає кінця і відбувається явне повернення до того, що дуже нагадує часи холодної війни. Москва знову підтримує репресивні і корумповані режими по всьому світу, а сліпа підтримка Росією диктатури Асада і продаж йому сучасної зброї, є яскравою ознакою того, куди сьогодні рухається Росія.
Російські політичні еліти відчувають себе дуже приниженими за те, що СРСР програв Заходу холодну війну і що розпався Радянський Союз. Тому нинішні дії Путіна в Сирії – це не що інше, як намагання отримати моральну компенсацію втраченого хоча б у цій близькосхідній гарячій точці.
Для сталініста Владіміра Путіна неможливо жити із тим, що програв і він. Хоча тоді, у радянські часи, він був лише маленьким гвинтиком у тоталітарній комуністичній системі. Для нього немислимо боляче згадувати, які сили і ресурси були витрачені на те, щоб перемогти ненависний капіталізм.
Не говорячи вже про пропаганду комуністичної ідеології, котра не змогла спасти тоталітарний радянський режим, що завалився у 1991 році, як картковий будиночок.
Власне, Путіну дуже повезло, що в Росії ніколи не було демократичних традицій. Для нього демократія – це найгірше, що може бути для Російської Федерації. І які б історичні уроки він та його команда не отримували б у майбутньому, слова демократичні цінності і громадянське суспільство для них звучать, як непристойна лайка.
Можна сказати, що в образі колективного Путіна поєднано: царя, більшовика-сталініста і політичного гангстера, який силовими методами править підпорядкованими йому олігархами. Владімір Путін – це не просто перелицьований на державного керівника найвищого рангу колишній агент КГБ. Він, вихований за жорсткими правилами пітерської шпани, наполеонистийпахан, котрий ясно дав зрозуміти Росії і світові, що залишатиметься при владі так довго, як він сам цього забажає.
У цьому контексті, не допомогти іншому пожиттєвому правителю – президенту Сирії Башару Асаду – означало б, що Путін визнає, що народ може силою усунути від влади будь-якого диктатора. А це, в свою чергу, значило б, що навіть такого «крутого хлопця», як Владімір Путін, не можна тримати в Кремлі довічно. Що зовсім не входить у плани Путіна.
Важко зрозуміти Росію і російське мислення, але ця країна завжди воліла бути на неправильній стороні історії. І зараз озброюючи «м’ясника Дамаска» (так Башара Асада справедливо називають в арабському світі), Путін поділяє з сирійським диктатором відповідальність за смерть десятків тисяч дітей, жінок, чоловіків, літніх людей та інвалідів. Усіх тих, хто став жертвою непомірних політичних амбіцій Башара Асада і його політичного патрона Владіміра Путіна.