«Совдеп ми бачили в гробу!» – прорік колись у віршованому маніфесті своєї творчої групи «Бу-Ба-Бу» молодий Віктор Неборак. Той суспільний лад навіть після смерті виявився досить агресивним, як зомбі, а спостерігання розпаду імперії стало змістом буття цілого покоління вісімдесятників. Розкладаючись, СРСР продовжує демонструвати різні форми гниття, а колишня офіційна квазімораль «будівників комунізму» дає дивні метастази у сьогодення. «Вірші з вулиці Виговського» – це книжка невеселих підсумків попередніх іскрометних візій. Одна з її тем – перейменування, рокіровка й віхола минулих віх. Зміна назв вулиць Львова, партій і рушень, а навіть імен близьких людей: тих немає, а інші вже далеко, однак народилися діти… Та як вони житимуть у цьому світі, що раптово став таким незрозумілим? На зміну колишній карнавальності й бурлеску лунають ноти трагічних п’єс – на тлі, однак, якогось стоїчного оптимізму і сарказму. Щодо художньої форми, то місце віршованих ескапад і петлювань, характерних для Віктора Неборака, заступив розмовно-напружений, без усіляких прикрас верлібр. Інколи прямий, як вертикаль ратуші над площею Ринок, а подекуди таємничий, мов маршрути львівських трамваїв. Нова книжка львівського маестро – це черговий прояв «незнищенності матерії» поезії. Неборакові вкотре вдається «почути, як росте трава» – кристалізувати флюїди прекрасного у деформованому світі, що рухається до апокаліпсису.