Однією з головних подій минулого тижня стало скасування недоторканності народних депутатів. Починаючи з 2020 року затримати чи заарештувати нардепа, а також притягти його до кримінальної відповідальності можна буде без згоди парламенту. Цей законопроект був поданий ще 2017-го Петром Порошенком, однак застряг на етапі доопрацювання. Нині ж Верховна Рада ухвалила його 373 голосами, майже 70% з яких дала президентська монобільшість. Але сюрпризи для депутатів на цьому не закінчуються. На розгляді Конституційного Суду вже перебуває поданий Володимиром Зеленським законопроект, який передбачає позбавлення мандата за неперсональне голосування та прогули. Вочевидь, Верховна Рада ухвалить і його. Бо «слуги народу» все ще демонструють зразкову дисципліну, а решта (окрім тих-таки екс-регіоналів) на демарш просто не наважиться, оскільки заступатися за прогульників та кнопкодавів — це моветон. Інше питання, чому нова влада, і без того маючи монобільшість, заповзялася закручувати парламентські гайки. Чи не збирається Зеленський перетворити Верховну Раду із законодавчого органу на орган сумирного ухвалення документів, спущених згори?
Поспіх нової влади цілком зрозумілий: очікування виборців настільки завищені, що зволікати з їх задовольнянням не слід. Якщо «припинити війну» й завершити «епоху бідності» зусиллям політичної волі неможливо, то є чимало інших способів потішити свій електорат. Один із таких — «наведення порядку» в парламенті, який традиційно має вкрай низьку підтримку громадян. Приміром, у березні 2019-го антирейтинг довіри до Верховної Ради становив –69% —; більша недовіра була лише до російських ЗМІ — –72% (Центр Разумкова, 2019). У найкращому разі простий українець вважав Верховну Раду осередком безладу, у найгіршому — клубом привілейованих ділків та корупціонерів, але в жодному разі не опорою представницької демократії. Тож запит на закручування гайок був дуже сильний. Пропозиції зменшити кількість депутатів (до речі, такий законопроект Зеленський теж уже вніс), скасування недоторканності, боротьба з кнопкодавством та прогулами — усі ці ініціативи приречені на суспільне схвалення. Особливо це стосується недоторканності, скасувати яку обіцяли цілі «покоління» українських політиків. Про недоторканність було прийнято говорити лише як про кастовий привілей еліти, таку собі ліцензію на беззаконня, яку можновладці видають самі собі. Тому, виконавши цю обіцянку, нова влада автоматично додала кілька пунктів до свого рейтингу, який і так залишається високим.
Читайте також: Куди поспішають "слуги народу"
Щоправда, позитивні наслідки для держави значно скромніші. Запитань не викликає хіба що боротьба з прогульниками, до яких пропонують зараховувати депутатів, відсутніх без поважної причини на третині засідань упродовж однієї сесії. Якщо особа не вважає за потрібне виконувати свої безпосередні обов’язки, мандат їй теж не потрібен. А ось уже з неперсональним голосуванням ситуація складніша. З одного боку, кнопкодавство — це ганебне й протизаконне явище, яке треба викорінити якнайшвидше. Але нині довести факт такого голосування не так і просто. Старі кнопки, встановлені ще на початку 2000-х, не дають змоги ідентифікувати, хто саме на них натискав. Відтак у суді доведеться покладатися на свідків, фото- та відеодокази (якщо такі будуть). Та хоч би якими були ці докази, навесні 2019-го ми вже пересвідчилися, з якою готовністю деякі суди підлаштовуються під нову політичну кон’юнктуру. І «недореформованість» судової гілки цьому лише сприяє. А тому виникає побоювання, що норму із заборони кнопкодавства можна буде використати проти неугодних депутатів зокрема та для залякування парламенту загалом. Найефективнішим рішенням є запровадження сенсорної кнопки, яка виключила б саму можливість неперсонального голосування. Розмови про її необхідність ведуться вже близько 10 років, однак до діла так і не дійшло. У серпні цього року, за словами Андрія Парубія, сенсорну кнопку мали випробовувати в тестовому режимі, але цього не сталося через втручання ДБР та СБУ. Чи запровадить сенсорну кнопку нова влада, невідомо.
Утім, усе це дрібниці. Значно більше запитань (і то серйозніших) викликає скасування недоторканності. «У депутатів зберігається індемнітет, вони не відповідатимуть за політичні рішення, за голосування чи будь-які політичні та публічні виступи. Мова про дозвіл на притягнення до кримінальної відповідальності», — запевнив Зеленський. Але насправді перешкодою для покарання за кримінальні злочини недоторканність ніколи й не була. Свого часу імунітету позбавляли і Юхима Звягільського, і Павла Лазаренка, і ще зо два десятки діячів. Звичайно, не всі вони дістали належне покарання. Приміром, попри великий резонанс і тяжкість звинувачень, спокійно повернулися до парламенту Ігор Мосійчук і Надія Савченко. Та й Віктор Лозінський, якого засудили до 15 років ув’язнення за участь у вбивстві людини, відсидів лише чотири. Однак це вже особливості роботи прокуратури, слідчих органів, суду, зрештою, банальної корупції та дірок у законодавстві, але зовсім не чинної норми про недоторканність. Теоретично депутати могли б щоразу «вмикати» кругову поруку й не видавати свого «недоторканного» колегу органам правосуддя, але жодного такого прецеденту в історії України ще не було. Коли справа доходила до зняття недоторканності, Верховна Рада зазвичай погоджувалася. Чи не єдиний випадок, коли вона відмовилася за це проголосувати, стався восени 2018-го. Тоді недоторканність не зняли з опоблоківців Дмитра Колєснікова, Сергія Дунаєва та Олександра Вілкула. Але нині конфігурація парламенту зовсім інша: щоб зняти з народного обранця недоторканність, достатньо буде голосів лише «слуг народу».
Читайте також: Парламент: зміни полярності
Схоже, влада перестраховується, створюючи неформальні інструменти підтримання дисципліни, передусім у лавах власної монобільшості. Бо синхронність, із якою «слуги народу» тиснуть на зелену кнопку, може виявитися тимчасовим явищем. Що більше новообрані депутати обживатимуться в нових для себе умовах, що краще розумітимуть нові можливості й що сильнішими ставатимуть нові спокуси, то більш рихлою буде президентська монобільшість. Спад суспільної підтримки, якого не вдавалося уникнути ще жодному українському президентові, не кажучи вже про партії, теж негативно впливатиме на партійну дисципліну. Тому депутатів слід зробити якомога вразливішими, а отже, залежними від своїх партійних босів. Позбавлення мандата під приводом боротьби з неперсональним голосуванням чи прогулами — це дрібничка, бо ловити обранців на кнопкодавстві довго й марудно, а доводити неіснуючі прогули складно. Значно серйознішим інструментом тиску є кримінальне переслідування. Причому неугодних необов’язково навіть садити до в’язниці: достатньо, щоб кожен депутат відчував, що його будь-якої миті можуть вивести із сесійної зали в кайданках. За доволі «гармонійних» відносин Банкової з Генпрокуратурою та силовими відомствами влаштовувати такі перформанси можна хоч щомісяця, і відповідний психологічний ефект депутатам буде гарантовано. Ще більше можливостей для влади відкриває недореформований суд.
Те саме стосується й парламентської опозиції, особливо тих її представників, які донедавна перебували на високих посадах. Після скасування недоторканності влаштовувати судові розправи над попередниками буде значно легше. Якщо на рівні теорії, то скасування недоторканності, ймовірно, наблизило б нас до західних зразків, аніж навпаки. Якщо депутатський індемнітет у тій чи іншій формі існує у всіх демократичних країнах, то імунітет (тобто недоторканність) застосовується рідше й лише в окремих ситуаціях. Однак проблема в тому, що українська демократія перебуває ще на етапі формування, а відтак держава потребує додаткових запобіжників проти авторитарних сценаріїв. До таких і належить недоторканність народних обранців. Про це ще 2015-го попереджала Венеціанська комісія, на розгляд якої подавався відповідний законопроект. І це не порожнє теоретизування. Приміром, у Туреччині невдовзі після скасування недоторканності 2016 року почалися арешти опозиційних депутатів. Звичайно, поки що паралелі між Зеленським та Ердоганом видаються натягнутими. Але схоже, що фактичне перетворення України з парламентсько-президентської республіки на президентську суспільство не турбує. Одні ще перебувають у поствиборчій ейфорії, другі не вважають парламент цінним інститутом узагалі, а треті сподіваються, що влада застосовуватиме свою рішучість з добрими намірами. Наскільки далеко готова зайти команда Зеленського і в якому напрямку, достеменно невідомо (не виключено, що навіть і самим її членам). Однак очевидно, що інституційних обмежень для маневру стає дедалі менше.