На кандидатстві в президенти можна непогано заробити. Власне, як і на будь-якому іншому кандидатстві. Звісно, потрібні певні здібності та знання, але загалом це класичний і поширений спосіб швидкого отримання прибутку фактично без особливих зусиль і негативних наслідків. Є зайві 2,5 млн на заставу та кілька годин на заповнення й подання документів — ласкаво просимо у велику політику. Якщо грошей немає, але дуже хочеться, їх завжди можна позичити чи навіть узяти в кредит. Лише за кілька тижнів сума здатна подвоїтися, а то й зрости в рази. Усе залежить від того, якою технологією скористатися та кому зробити привабливу пропозицію. Врешті, охочі, найімовірніше, знайдуться самі. Принаймні історія зі спробою підкупу кандидата в президенти Юрія Тимошенка, якому за зняття з виборів нібито пропонували 5 млн грн та купу всіляких бонусів, саме про це. Але тут дещо особливий випадок.
По-перше, йдеться практично про повного тезку (хоча б за ініціалами) одного з лідерів перегонів і небезпеку відтягнення значної кількості голосів, кожен із яких на вагу золота. По-друге, спроба підкупу — це суцільний примітив, а люди, які в такий спосіб вирішили усунути конкурента, — звичайні профани. Зваживши, із якою світлою метою пан Тимошенко висувався в президенти, неважко було спрогнозувати, що в такий «вишуканий» спосіб із ним домовитися не вдасться. Принаймні торгуватися мали б починати із суми на порядок вищої. І все ж таки класична схема приблизно така. Претендент реєструється. Навіть якщо його ніхто не знає й він не має жодної групи підтримки, саме в момент внесення до списку кандидатів ця людина одразу отримує в руки чарівну вудку з наживкою, на яку майже стовідсотково повинна клюнути велика риба. Наживка — це можливість делегувати своїх представників у виборчі комісії. А велика риба — хтось із топових кандидатів, яким дуже потрібно підсилити свою присутність на дільницях. Вони можуть просто викупити квоту кандидата й заповнити її своїми людьми або викупити вже готову команду, якщо така є. І хоча зазвичай усі тонкощі такої риболовлі залишаються в тіні й те, як саме невидимий капітал згодом трансформується в реальні гроші, ніхто не розказує, цією схемою не здивуєш. Схожих випадків в історії українських виборів чимало, і про них знають чи не всі, хто хоч якось був залучений до процесу чи ретельно за ним спостерігав.
Читайте також: Перший тур як розминка
Можна й не сумніватися, що значна частина нинішніх кандидатів, яким перемога не світить за визначенням, полізла в бюлетень саме за такими пригодами. Не без того, звісно, що мають вони паралельно ще якусь іншу мету: прорекламуватися з прицілом на парламентські вибори, підрізати крила конкуренту друга замовника, порозважатися, врешті, як один знаменитий давоський клептоман, знайти майбутню дружину. Але хіба можна серйозно вірити, що людина, якщо вона не олігарх, готова просто так витратити 2,5 млн грн тільки задля олімпійського принципу «головне участь, а не перемога». Політика — це не благодійність. В Україні так точно. Ніхто ніколи не поворухне пальцем, чітко не знаючи, яку дістане вигоду. Вкладені капітали треба обов’язково повернути, збільшивши в рази. Саме для того йдуть у політику.
Так, це примітивний підхід, але він спрощує життя. Хоча якщо вдаватися в деталі, то не завжди фінансова вигода може бути вирішальним фактором тих чи інших дій кандидата. Яка користь, наприклад, зніматися з перегонів у відведений законом час? Кандидат втрачає свою вудку з наживкою (усі його подання на членів комісій ЦВК скасовує), не має впливу на виборчий процес, та ще й позбувається чималого внеску. Тож навіщо всі ці танці?
Припустімо, є якісь домовленості з тим, на чию користь він це робить. Можливо, запропоновано відкат, як у випадку з паном Тимошенком. Утім, часто це складно довести. 7 березня був останній день, коли кандидати могли відмовитися балотуватися, подавши відповідну заяву до ЦВК. Хоч як дивно, але такі знайшлися. Аж п’ятеро.
Першим здивував Андрій Садовий — представник від «Самопомочі», який вирішив зняти свою кандидатуру на користь Анатолія Гриценка. Його подвиг в ім’я «непрохідного полковника» згодом повторили Дмитро Гнап від партії «Сила людей» та Дмитро Добродомов від «Народного контролю». Фактично на користь президента Порошенка знявся Сергій Кривонос, а на підсилення Вілкула в останній день Євгеній Мураєв, власник політпроекту «Наші». Попри їхні пафосні заяви та декларацію благих намірів, у них мало віриться. Фінансова вигода тут, на перший погляд, теж слабо простежується. Гриценко навряд чи міг би запропонувати Садовому аж таку привабливу суму, від якої той не посмів би відмовитися. Отже, найімовірніше, у кожного була своя причина вдатися до відповідного кроку.
Почнемо з того, що політик чи лідер політсили, який не бере участі у виборах, перестає бути гравцем на полі. Для Садового, Добродомова чи Мураєва саме цей аргумент, очевидно, став ключовим. Провівши рекламну кампанію, заявивши про себе й власну політсилу та зрозумівши, що наступні витрати не мають сенсу, ці троє вирішили відмовитися від перегонів. Більшість кандидатів орієнтується саме на вибори до Ради, тому їхня агітаційна кампанія є не президентською, а парламентською, що супроводжується відповідними меседжами. Просто в результаті одні знімаються, а інші продовжують забіг. Крім того, благородний жест зняття на користь умовно єдиного представника від своєї світоглядної тусовки — це додатковий плюс до карми, що зайвим не буде. Чи справді технологія «висування-зняття» працює, чи це просте переведення грошей — хтозна. Усе залежить від того, яку мету гравці перед собою ставлять.
Читайте також: Обіцянки vs реальність. Як бачать президентські повноваження топ-кандидати
У випадку Садового й Добродомова йдеться ще й про можливість за щось поторгуватися. Наприклад, за спільний похід на майбутні парламентські вибори. Це складно уявляється, але теоретично можливо. Крім того, якщо в Садового вже є певні домовленості, такий крок особливо виправданий. «Самопоміч», на відміну від «Громадянської позиції», має набагато потужнішу та розвинуту організаційну сітку. У Західній Україні так точно. Отже, цілком може йтися про об’єднання штабів і спільну роботу вже сьогодні. Звісно, це не означає, що всі виборці «Самопомочі» моментально підтримають Гриценка. Для того щонайменше потрібно провести спільний тур і пояснити, чому так буде правильно. Але принаймні якусь дещицю голосів Садовий Гриценку подарує. І, що найголовніше, приміряє на себе лаври справжнього державника, готового пожертвувати особистими інтересами для суспільного добра. Мабуть, схожа логіка й у Добродомова, що, втім, не може похвалитися потужними партійними структурами, але вже сьогодні думає, у який спосіб потрапити в майбутню Раду та провести туди групу підтримки.
Щодо Мураєва, тут радше слід казати про давно сплановану гру. Видовищний похід кількома фронтами, які в результаті повинні об’єднати зусилля під прапором сильнішого, — це теж пропагандистський і рекламний хід. У певний момент куратори, зваживши всі за й проти, повідомили Мураєву, що варто припиняти забіг на користь Олександра Вілкула. До фінішу, мовляв, тепер побіжить лише він. Чи перебіжить до нього весь електорат Мураєва, чи розпорошиться — інше питання. Але такий крок окрім символічності має в собі ще й цілком практичну мету — підсилення Вілкула на тлі розкольника Бойка, який, хоч як крути, здається нині сильнішим.
Читайте також: Зручні теми для кандидатів: як вони розуміють реформи
Відмова від участі у виборах Дмитра Гнапа, схоже, була запрограмована ще від початку. Цьому посприяв як скандал, що вибухнув одразу після внесення застави, довкола нібито прихованих грошей, так і вимога політсили, яка його висувала, негайно знятися. Звісно, Гнап міг би на це не зважати та продовжувати гру, але, очевидно, не захотів остаточно псувати собі репутацію.
Утім, найцікавіша історія все-таки зі зняттям заступника командувача ССО Сергія Кривоноса, крок якого багато хто сприйняв як послугу президентові. Мовляв, шансів перемогти в нього не було жодних, а відмова від участі — це сигнал для армії, що треба підтримати Петра Олексійовича. Послуга, звісно, була, але, як розповідають джерела, наближені до екс-кандидата Кривоноса, не все так просто. По-перше, армія не особливо сумнівається, за кого їй варто голосувати. А по-друге, є цілком реальна причина, чому Кривонос вирішив податися в президенти, і пов’язана вона з давнім конфліктом із начальником Генштабу Віктором Муженком. Хто вже забув: у конкурсі на командувача Сил спеціальних операцій, який проголосили відразу після оголошення про створення ССО, переміг саме Кривонос. Людина, яка пройшла всі щаблі кар’єри розвідника, володіла неоціненним бойовим досвідом, здобутим уже в сучасній війні, він здавався найкращим претендентом на крісло очільника цієї структури. Це визнавали експерти, колеги, власне, всі, хто його знав і розумів, які завдання доведеться виконувати ССО. Але в останній момент своїм дивним вольовим рішенням Муженко призначає на посаду командувача ССО десантника Ігора Луньова. Кривоносу, щоб згладити «зраду», яка стала миттєво ширитися, люб’язно пропонують посаду його заступника. Це був компроміс, але він лише відтягнув у часі загострення конфлікту. Із якогось моменту Кривоносу, очевидно, набридла вся ця історія, і вибори стали слушною нагодою піти з армії та поміняти військову кар’єру на політичну. Можливо, він має намір потрапити до списку котроїсь із політсил на парламентських виборах. Найімовірніше, це буде БПП, для якого він зробив цілком конкретну послугу й натомість уже отримав цілком конкретне призначення — заступником секретаря РНБО.