Для драматурга – це перша театральна постановка. На прем’єру чекали, адже твір Маковій став лауреатом Тижня актуальної п’єси торік і отримав кошти на сценічне втілення. До роботи авторка запросила Аркадія Непиталюка, котрий здебільшого займається викладацькою діяльністю в Київському національному університеті імені Карпенка-Карого та роботою на телебаченні. У п’єсі режисер побачив літературний кіносценарій: натуралістичність сцен, деталізоване зображення побуту буковинського села, а головне, тамтешній діалект – все це поставило під сумнів можливість повноцінно втілити п’єсу на сцені. Компромісним рішенням було зробити текстову виставу, створити, так би мовити, театральну книжку, про що попередив режисер перед початком вистави. Тут актори не грають персонажів, а презентують їх, сюжет п’єси не розгортається в дії, а натомість переповідається, вистава поставлена в мовній площині з елементами мізансценування. І добре, якби все так і було.
Логіка режисера здавалася такою: оскільки на фестивалі виграла п’єса, то саме її текст і має бути презентовано. Але ця презентація недалеко втекла від традиційних публічних читань драматургічних творів. Виграла, певна річ, п’єса, але кінцевим підсумком мала бути вистава.
На сцені актори й авторка вдягнені у повсякденний одяг, кожен із букридером, очі втуплені в екран, темрява в залі. Кожен актор по черзі зачитує фрагмент монологу Орисі, 19-річної героїні п’єси. Так починається двогодинна історія онуки Орисі та її злої бабці («буна» – це баба). Буколістична картина українського села постає в уяві через текст, а з нею і народжується образ дівчини – тихої, покірної, котрій життя ще не дало змоги побачити світ далі свого села, проте природа щедро наділила красою і даром любити все живе. Очікуваний образ вщент розбивається, коли зі сцени в зал, як ураган, влітає Орися (Наталя Денисенко), нервово ганяє поміж виварками, що стоять уздовж зали, нашвидкуруч переставляючи їх з місця на місце, брязкаючи кришками – ґвалт стоїть страшенний. Тим часом Буна (Людмила Шпітальова) на всі боки роздає вказівки: «Уріж мені мамалиги, поклади грибів і йди достань зі слойка у хачині бринзу, та май добра, шо ти цу стару тут влупила, а масло чо не на столі? І йди там дай мій халат, щоб я не вмастилася, а по дорозі принеси рушник біля мого лужка. Тут у пічірицях замало запражки, треба було більше цибулі. Чого ти не сідаєш та й не їш? Вже треба йти до роботи.»* Від клопотів голова туманиться, роботі кінця-краю не видно – акторка щораз закочує очі, здіймає лемент. Але хіба Орися, яка з піднесенням може розповідати про картоплю на своєму городі, тішитись бурякам, моркві та цибулі, говорити до курей, може бути такою гнівною, а тим паче, тримати цю ноту протягом всієї вистави?
Проблем із Буною значно менше. Актриса добре впоралася з мовою, проте образ ще добряче шкутильгає. Зі злої, заздрісної, жадібної баби Буна – в образі Шпітальової – перетворюється на примхливу жінку з почуттям гумору, а подеколи й проявами чуйності.
Історія розгортається у бік гостросоціальної драми – Орися вагітніє від чоловіка значно старшого за себе, народжує сина, згодом подружжя їде на заробітки за кордон і кидає маленького Іллю на Буну. Баба помирає, а батьки, хтозна коли повернуться зі своїх мандрів. Колишній коханий Орисі бере малого Ілика як осиротілого під свою опіку. Ось історія недбалих батьків, гастарбайтерів, убозтва духовного й матеріального – безліч типових для нашого суспільства тем поєдналися в п’єсі. А найцінніше у творі не що, а як, інакше кажучи, не сюжет, історія аж надто типова, а мова розповіді. Саме її намагався зберегти режисер. Тому виправданою є презентація саме тексту, позаяк актори навряд чи могли б освоїти буковинський діалект, не рідний їм. Але говорити про неможливість постановки п’єси на сцені зайве, адже зрештою режисер уже почав це робити: знайдено вирішення зі сценографією, образне втілення сільського побуту, а ось читання тексту з букридера символічне, бо актори вже не експериментують з ним, а знають напам’ять і готові рухатися далі до своїх персонажів. Так само і присутність автора на сцені нічого не вирішує.
Вистава застрягла на шляху від публічних читань до традиційного втілення – і режисер каже, що руху вперед не буде. Виставу він бачить як процес вчитування акторів в історію. Але читання п’єси є самодостатнім явищем, тут наявний елемент спонтанності – актор буквально намацує свого персонажа. У п’єсі «Буна. Уламки» актори вже щось намацали, але ще не перетворили це на персонажів – вистава заклякла у своїй незавершеності, а у багатьох глядачів постало запитання: «Чи відбулася вистава взагалі?» Проте це – лише перший млинець.
* Уривок з п’єси «Буна» взято з тексту, наданого авторкою