У лютому 2023 року чотири особи, сидячи перед моніторами своїх комп’ютерів і транслюючи свою розмову на ютубі, обговорювали різницю поколінь у США.
«Коли мені було 15, мій дід сказав: “Щодня о сьомій ранку будемо поливати біля дому”. Я запитав: “О господи, мені доведеться щодня вставати о сьомій ранку?”. Він відповів: “Я вже з четвертої ранку не сплю”. Те покоління дуже відрізняється від наших дітей». — сказав один. «Та ні, я досі вірю, що американці можуть прокидатись о четвертій, якщо захочуть». – відповів йому інший.
Без контексту цього не зрозуміти, але ця розмова прямо стосувалася України. Перед камерами сиділи британський історик Ніл Ферґюсон, генерал-лейтенант сухопутних військ США Герберт Реймонд Макмастер, макроекономіст Джон Кокрейн та американський військовий історик Віктор Дейвіс Генсон.
А напрям розмови був такий. Повномасштабна війна Росії з Україною саме перетинала позначку в один рік, і навіть найбільші оптимісти вже зрозуміли, що скоро вона не завершиться. Постала нова проблема: виснаження військових складів у Європі та США. Історик Дейвіс Генсон критикував підхід багатьох у теперішньому керівництві США. Мовляв, вони обіцяють «перемогу України будь-якої миті», проте «відсутня пропаганда масової мобілізації у військовому виробництві та дуже радикальних змін нашої діяльності й політики стримування, щоб виконати цей амбітний план [повної перемоги України. — Ред.]. Це вражає, бо вони ніби ходять уві сні. Типу окей, це просто буде щось на зразок бомбардування Мілошевича [Югославії 1999 року. — Ред.], і все завершиться, а не стане найбільшою конвенційною війною, яку ми бачили із часів В’єтнаму й, можливо, Кореї».
Читайте також: Тімоті Ґартон Еш: Навідайтесь у Київ — і зрозумієте, чому президентові Байдену треба діяти рішучіше на саміті НАТО у Вільнюсі
Але до чого тут розмова про те, о котрій годині прокидаються американці?
Існує фундаментальна різниця в сприйнятті війни в Україні й, наприклад, у США. Кожен новий день війни для українців означає втрачені життя конкретних людей. Ми не знаємо більшості цих історій і, на жаль, дізнаємося лише дрібку. Але точно відомо: навіть тоді, коли я пишу ці рядки, а ви їх читаєте, на фронті загинув боєць, а разом із ним загинули надії його рідних повернутися в ту довоєнну нормальність, яку вони ще пам’ятають.
Для Сполучених Штатів, з огляду на їхню географічну від’єднаність від Євразії — цього вічного поля бою, сприйняття війни має інші параметри. Передусім економічні. Це не приниження конкретних солдат армії США, які воювали на фронтах, скажімо, обох світових воєн. Але за останні 150 років війна жодного разу не ставала для Сполучених Штатів тотальною – такою, коли під загрозою сама можливість бути.
Натомість війна зачіпала кожного через разючі зміни у виробництві. Масштаб Другої світової проявився для мешканців американських міст у тому, що вони йшли на роботу раніше, поверталися пізніше й, можливо, навіть змінили рід занять.
Якщо спростити, то різниця між нами й ними така: для умовного українця після 24 лютого постало питання: бути чи не бути? А для умовного американця питання полягає в тому, чи прокидатися о 6:30 замість 7:00. І якщо прокидатися на пів години раніше все ж таки варто, то чому саме?
У цитованій вище розмові економіст Кокрейн згадує, як 1941 року компанія Kaiser Shipyards змогла за пів року збудувати порт, верф і спустити на воду перший корабель класу Liberty, якими Штати доставляли військову допомогу союзникам. «Уявіть, якби вони тоді сказали, що кораблі будуть, але за п’ять років», — жартує Кокрейн.
І це все прямо стосується термінів нашої перемоги й обсягу допомоги, а отже, і кількості загиблих з нашого боку. Чи зможуть політичні еліти в західних країнах знайти слова, щоб мотивувати своїх громадян бодай трохи змінити усталений темп життя вже тепер? Чи вони в принципі збираються це робити? Ці запитання є визначальними.
Безліч слів, які всі вже чули
За пів року після тієї дискусії питання про загрозу спорожніння військових складів Заходу не зникло з порядку денного. Ба більше, надання Україні касетних боєприпасів — пряме свідчення проблеми. Такі боєприпаси вже застосовують на полі бою і Україна, і Росія, але для Заходу це рішення політично чутливе з огляду на те, що існує міжнародна конвенція про заборону їхнього використання (яку, щоправда, не підписали їхні найбільші виробники й користувачі).
Військова промисловість Заходу таки перебудовується, про що звітують журналісти й аналітики. Проте вибрана модель знову змушує пригадати жарт Кокрейна про «кораблі через п’ять років». Нарощення виробництва відбуватиметься поступово, вочевидь, для уникнення будь-яких економічних потрясінь. Типи озброєнь, які виділяють Україні, досі мають дивні обмеження — згадати бодай ті самі ракети ATACMS.
З усього видно, що модель реагування на агресію Росії, яку вибрали політики, передусім у Вашингтоні, має ключовий і необговорюваний пункт, визначальний для решти рішень: умовний Джон Доу з Пенсильванії не має помітити жодних труднощів. Його стиль життя не повинен зазнати змін. Якщо зовсім просто: спати він має стільки, скільки звик.
Прийнявши цю максиму, підсумки саміту НАТО у Вільнюсі можна було спрогнозувати задовго до події. Україна хотіла нібито небагато: однозначності. Простої декларації того, що Київ приймуть до Альянсу без застережень, було б достатньо. Зазначити конкретні терміни, нехай і віддалені в часі на кілька років, — узагалі супер! Це дало б упевненість. Але йдеться саме про те, на що західні країни піти не готові, тому й заблукали у своїй риториці поміж трьох сосен демократії, реформ і війни. У підсумку: Україна приєднається до НАТО, коли «члени Альянсу погодяться й умови будуть виконані», як пишуть у комюніке за підсумками саміту. Усно пояснюють: усе буде після завершення війни.
NATO is where Ukraine belongs. pic.twitter.com/oH5mOWVcfu
— Rishi Sunak (@RishiSunak) July 12, 2023
«Що означає закінчення війни? Війна ж почалася з анексії Криму?» — питає журналіст старшу радницю Білого дому в справах Європи Аманду Слоат, яку 12 липня відправили на брифінг першого дня зборів у Вільнюсі.
«Стосовно питання закінчення війни, то ми збираємося далі підтримувати Україну, доки вони не зможуть сісти за стіл переговорів з росіянами. І ми залишатимемося в змозі робити все можливе, щоб підтримати їх на полі бою, щоб вони змогли сісти за стіл переговорів. У цьому питанні ми дуже послідовно слідуємо за Україною», — відповідає Слоат.
«А що ж це за конкретні реформи, які варто зробити Києву?» — запитує інший журналіст. «Усі члени Альянсу повинні відповідати стандартам НАТО. Ми виклали, зокрема в документі, який президент Байден схвалив із президентом Зеленським під час його першого візиту до Вашингтона перед початком війни, низку реформ у сфері врядування та безпеки, над якими разом з ними працювали», — каже Слоат. І далі щось про щорічний перегляд програми реформ у контексті наближення до НАТО.
Читайте також: У світі відбулося 33 мітинги на підтримку запрошення України до НАТО
За добу до саміту радник Білого дому з нацбезпеки Джейк Салліван, здається, був трохи відвертішим, коли казав, що чітких умов приєднання України до НАТО немає в природі.
Журналіст: «Як ви щойно сказали, вступ України до НАТО зараз може втягнути НАТО в прямий конфлікт з Росією. Але ваша умова, або ж умова Сполучених Штатів, — щоб на українській землі не було російських військ — ніде? І чи довелося б Росії піти з Криму, Донбасу? Яка там межа, де те, що ви б визначили як “не конфлікт”, що б дало змогу Україні приєднатися до НАТО?».
Салліван: «Я не думаю, що ви побачите чіткі умови в цьому ключі, відображені в комюніке НАТО або висловлені із цієї трибуни чи з трибуни Білого дому. Очевидно, що це динамічна ситуація. Ми розглядатимемо умови й обставини, те, як вони розвиватимуться, далі консультуватимемося із союзниками, далі консультуватимемося з Україною та ухвалюватимемо рішення на основі того, що найкраще для європейської безпеки і як ми можемо найкраще підтримати Україну».
Усе це чули вже десятки разів: «Україна визначатиме, що таке перемога», «демократія і верховенство права», «перемога над корупцією» тощо. І так, усі мають вдавати, що нинішня Туреччина (член НАТО) — демократична країна, а уряд Угорщини (член НАТО) — не є прикладом з підручника політичної корупції на найвищому рівні.
Та в цьому наборі слів усе ж є дещо конкретне. Це заява Саллівана, а до нього Байдена, що вступ України до НАТО зараз означатиме війну з Росією. Чи це справді так? Невідомо. Але навіть так: Україна не вимагала негайного приєднання до НАТО. І в Україні розуміють, що це нереально.
Якщо поглянути на ці слова з іншої перспективи, то вони видаються зрозумілішими. Це адресовано не українцям, а американським виборцям. Конкретно — уже згаданому Джону Доу з Пенсильванії. Йому не сподобається пряма участь США у війні. А отже, нічого, що призведе бодай до суто теоретичного збільшення ймовірності такої війни, не станеться. І чіткі зобов’язання стосовно членства України в НАТО суперечать такому правилу.
Ім’я демона й наша справа
Чи можна критикувати політиків, які не є громадянами України, за те, що не ставлять її інтереси на перше місце? Можна, але толку з того небагато. Проте вказувати на слабини їхньої позиції все ж варто. Головна проблема в тому, що найбільш печальними підсумки саміту НАТО у Вільнюсі можуть бути не для України, а для самого Заходу.
Щоб вигнати демона, екзорцист спершу має дізнатися його справжнє ім’я. Пойменувати щось означає отримати над ним владу. У нашій історії головний демон — Росія. Ще є її прихильники, також демони, Іран і Китай. Але все це дзеркально, бо вони вважають демонами нас.
Світ фактично ввійшов у стадію холодної війни між Заходом і Китаєм. У Пекіні пильно стежать за перебігом подій у Європі. Одна із загадок у тому, наскільки західні країни будуть готові захищати Тайвань у разі китайського вторгнення. І, схоже, саміт у Вільнюсі відповідає на запитання про межу можливого втручання.
Найголовніша слабкість західного демона — панічний страх власної участі у війні. Вони готові на все: давати гроші, зброю, добре слово. Але на все, що становить бодай примарну загрозу участі «солдатів НАТО» у великій війні, миттєво накладається табу. Прикро, але саме через це імовірність війни й зростає. Це підтвердила Росія в Грузії та Україні. Це ж табу дедалі більше спокушатиме Китай випробувати межі дозволеного.
В ідеальному світі хороший політик не просто йде за громадською думкою, а намагається її формувати, змінювати. Водночас він ризикує власною кар’єрою, якщо залишиться непочутим. Проте зараз у західному істеблішменті переважає зовсім інший типаж – той, який готовий діяти лише доти, доки більшість зможе не помічати жодних змін.
Читайте також: Жан-Домінік Жуліані: «Якби Франція та Німеччина 2008 року погодилися на вступ України й Грузії до НАТО, то сьогодні не було б війни»
Хороша новина для України полягає в тому, що саміт у Вільнюсі не змінив для нас нічого. Найгірше, що могло статися з нами, уже сталося: ми змушені вести війну за існування. Саміт, можна сказати, навіть щось додав. Будьмо щирими, ми ж здогадувалися про справжнє «ім’я західного демона» й раніше? Ми знали, що далі допомоги грошима та зброєю ніхто не піде. Після саміту маємо трохи більше грошей і трохи більше зброї. Напрямок нашого руху відомий, а вибору немає. Тримаймося свого — і переможемо.