Якщо заради довгострокової безпеки України Сполучені Штати не забезпечать рішучішого лідерства на саміті НАТО у Вільнюсі, то колись у майбутньому в істориків постане запитання: «Через кого ми втратили Україну?». І відповідь може виявитися приголомшливою: через президента США Джо Байдена.
Я стверджую це, поспілкувавшись минулого тижня з різними людьми в Києві. Поїхав я з України в суботу, у 500-й день наймасштабнішої війни в Європі з 1945 року. Надзвичайний бойовий дух, що вразив мене під час останньої мандрівки в лютому, досі лишається. Та за ці п’ять місяців деякі люди немовби постаріли на п’ять років. Вони виснажені. Кількість жертв серед військових і цивільних далі зростає.
Разом з іншими членами нашої фактчекінгової місії Європейської ради з міжнародних відносин я дивився, як українці молилися в Михайлівському соборі над труною письменниці Вікторії Амеліної. Вирушивши в Краматорськ для документування російських воєнних злочинів, вона сама стала жертвою такого злочину. Поки адміністрація Байдена хвилюється про ескалацію, Владімір Путін далі ескалує, зокрема підірвавши Каховську ГЕС і знищивши величезний пласт українських територій. Екоцид на доповнення до геноциду.
Згідно з нещодавнім опитуванням, 78 % українців мають близьких родичів або друзів, що були поранені або вбиті з початку повномасштабного вторгнення Росії торік. Біль почасти маскується адреналіном для опору, але після війни країну накриє цунамі травм. Священник розповів нам про солдата, який провів на фронті кілька місяців, а коли повернувся, то не міг спати, бо вдома занадто тихо.
Читайте також: Тімоті Ґартон Еш: Про стан Євросоюзу
Військовокомандувачі визнають, що контрнаступ цього літа просувається занадто повільно, зокрема на Півдні, де росіяни замінували поля й виставили численні лінії протитанкової оборони. Досі очікується велике збройне підкріплення навчених й оснащених на Заході бригад, однак у таких війнах перевага забезпечується обороною. Росія має перевагу в небі. Тому українці й не припиняють наполягати на необхідності посилення систем повітряної оборони та надання винищувачів F-16.
Відповідно до проведеного в травні опитування, 87 % українців оптимістично налаштовані щодо майбутнього своєї країни, але в приватних розмовах настрій у них похмуріший. Нам розповіли, що кожна п’ята дитина нині перебуває за кордоном. Почесний президент Київської школи економіки Тимофій Милованов поділився з нами прогнозом, згідно з яким при збереженні нинішніх тенденцій кількість робочої сили зменшиться із 17 млн до 11 млн. Тож постає нагальна потреба забезпечити робочі місця, житло й школи, інакше мільйони українців не повернуться з-за кордону.
Отож, коли я ставлю запитання: «Через кого ми втратили Україну?», я не маю на увазі її поразку у війні. Ідеться про втрату в мирний час: це буде виснажена, спустошена, травмована, занедбана країна, що втратила частину своїх територій. Зараз такою є жорстока й мстива мета Путіна: якщо не вдалося силою повернути Україну в Російську імперію, то він принаймні спробує її зруйнувати.
Ось ми й повертаємося до Сполучених Штатів. Військова підтримка США конче необхідна Україні для перемоги у війні, а довгострокова безпека необхідна для перемоги в мирі. Без неї буде обмаль інвестицій, менше повернень додому й успішної відбудови. Щоб здобути таку безпеку, необхідно вступити в НАТО.
Читайте також: Тімоті Ґартон Еш: Чи побачить Європа нове політичне покоління-22?
Хоча США надають Україні суттєву й незамінну військову та економічну допомогу, Європа нині випереджає США за стратегічною позицією щодо багатостраждальної країни. ЄС забезпечив те, чого не дає НАТО, — однозначну підтримку членства України. Так само як у країнах Центральної та Східної Європи після 1989 року, це вже справляє трансформаційний вплив на політику й рішення в країні, адже тепер усі зосередилися на великій спільній меті: «приєднатися до Європи». Не пов’язані з владою фахівці й активісти розповіли нам, що прагнуть суворіших умов для вступу в ЄС, щоб Україна започаткувала боротьбу з корупцією, зміцнила верховенство права й удосконалила державне управління. Чотирирічний пакет підтримки ЄС на €50 млрд слугуватиме внутрішньою опорою для реконструкції та реформ.
Європейці також випереджають американців, закликаючи зробити на саміті у Вільнюсі чітку заяву про майбутнє членство України в НАТО. Причому йдеться не тільки про Центральну та Східну Європу. Зокрема, президент Емманюель Макрон теж виступив на підтримку членства, що стало «магічною трансформацією» французької позиції, як висловився один київський «мозковий центр». Німеччина виявляє більше вагань, та найголовнішу проблему для Києва нині становить Вашингтон.
Українці — реалісти. Розуміють, що не можуть вступити в НАТО, поки триває війна. Хочуть «політичного запрошення», як вони це називають. Таке запрошення буде впроваджене тільки за наявності необхідних умов.
А поки їх немає, Україна прагне зобов’язань безпеки від провідних країн — членів НАТО, зокрема США, Британії, Франції та Німеччини. Деколи такі зобов’язання називають «гарантіями безпеки», та, як пояснив один експерт, доцільніше вживати термін «гарантії допомоги з безпекою». Ці країни мають зобов’язатися й далі постачати військові засоби, необхідні Україні для протидії агресору. Щось на зразок того, що США робить для Ізраїлю, але Україна матиме численних партнерів й окреслений шлях до майбутнього членства в НАТО.
Поки я пишу ці рядки, президент Байден ще на це не налаштований. У неділю він сказав журналістові CNN Фаріду Закарії, що Україна не готова до членства в НАТО та що безпекові домовленості в стилі Ізраїлю можна надати, «якщо буде припинення вогню, якщо буде мирна угода». Він наголосив на слові «якщо». На тлі публічних і приватних заяв високопоставлених американських чиновників вимальовується доволі затята позиція. Членство в НАТО має подаватися як майбутня винагорода Україні за підписання якнайкращої мирної угоди — напевно, зі згодою на суттєві втрати територій.
Читайте також: Той Тімоті
Якщо таким і буде результат Вільнюського саміту, Україна неабияк розчарується. (Сумнівний дарунок у вигляді американських касетних бомб не замінить довгострокових зобов’язань безпеки й лише внесе сум’яття в дебати.) Ми вже помітили в Києві ознаки наростання невдоволення Заходом. Маючи перспективу воювати самотужки ще 500 днів без надійної обіцянки майбутньої безпеки, навіть найвідважнішому народу було б важко відбудувати свою спустошену, виснажену, травмовану країну.
Та якщо Захід забезпечить Україні військові засоби для перемоги в цій війні й надійну обіцянку майбутнього членства в НАТО після війни, то США, зрештою, матимуть справу з Європою, здатною краще оборонятися від послабленої Росії. Тоді американці зможуть спрямувати значно більше своїх ресурсів на геостратегічну загрозу від Китаю.
Остаточне рішення буде ухвалене тільки цього тижня, коли лідери сядуть за стіл переговорів у Вільнюсі. Ну ж бо, пане президенте, ухваліть правильне, сміливе й дійсно стратегічне рішення. За вами стежить історія.
Тімоті Ґартон Еш — автор нещодавно опублікованої книжки «Homelands: a Personal History of Europe».