Нині Алесь перебуває за ґратами. Білоруська влада звинуватила його в несплаті податків та засудила до 4,5 років ув’язнення, визначивши «особистим прибутком» ті кошти, які отримувала його нелегальна правозахисна структура «Вясна» на свої польський та литовський рахунки. FIDH, Рада Європи, ОБСЄ, Комітет з прав людини ООН та інші міжнародні структури домагаються негайного звільнення правозахисника.
Дилема самопожертви
Друзі й однодумці Бєляцького вже зібрали та перерахували білоруській державі суму, яку суд побажав отримати «як компенсацію за завдані збитки». Проте жест громадянської солідарності ніяк не вплинув на поведінку Александра Лукашенки. Мінськ узяв гроші та висуває до політв’язня, який шиє роби та рукавиці в Бобруйській виправній колонії, нові претензії.
«Алесь міг би залишитися в Литві або в Польщі, – розповідає білоруський журналіст, який пише книжку про Бєляцького, Валерій Калиновський. – Його попереджали про небезпеку за кілька місяців. Але він не захотів ховатися. Це такий свідомий білорус, справжній лідер, не з лякливих. Я б сказав, він пішов на цю самопожертву, не коливаючись».
Хтось їде й організовує спротив з-за кордону. Або вірить, що поза батьківщиною є чимало роботи, яку також треба виконати. Але є й винятки, які свідомо обирають долю символів. Навмання, навіть не підозрюючи, скільки років власного життя піде на протистояння із неприйнятною владою.
«Алесь – правозахисник не білоруського, а регіонального і навіть міжнародного масштабу, – каже в розмові з Тижнем Саша Кулаєва, керівник відділу Східної Європи та Центральної Азії міжнародного секретаріатуFIDH. – Його діяльність не обмежувалася керівництвом білоруським центром «Вясна». За плечима Бєляцького понад 20 років активної праці, складні та небезпечні місії в різних куточках світу: на Кубі та в Казахстані, в Тунісі та Киргизстані. Він став першим представником країн колишнього радянського простору, кого п’ять років тому було обрано віце-президентом FIDH».
…Повз стенд із фото Алеся Бєляцького у Парижі проходять тисячі осіб. Хтось зупиняється, цікавиться, замислюється, а хтось і не помічає. Подібною є ситуація із правозахисними темами у світовій політиці. Одні боронять універсальне право на людську гідність, іншим байдуже до всього, крім власних інтересів. Сила на силу, із перемінним успіхом. Поки що без перспективи ефективного «третього шляху», який шукали, та не знайшли покоління радянських дисидентів.
Небезпечні паралелі
Коли в січні 2011-го, відразу після виборів, Лукашенка заарештував сім із дев’яти кандидатів у президенти, відстань між українським та білоруським режимами ще була суттєвою. Нині ж, попри те, що ситуація в Білорусі дедалі погіршується, політична дистанція скорочується. Якщо у FIDH – найдавнішій у світі міжнародній правозахисній мережі, констатують, що «працювати в Білорусі дедалі важче, бо країна впевнено просувається до туркменського варіанта». Зокрема, щодо України зроблено невтішний висновок: «Останнім часом ситуація різко погіршилася». Протягом тривалого часу в річних звітах Міжнародної федерації правозахисних організацій не було розділу про Україну. Віднедавна він став регулярним, а розвиток роботи з Україною, на рівні правління, потрапив до пріоритетів мережі на наступні роки.
FIDH було засновано 1922 року, але працювати в країнах колишнього Союзу мережа почала лише 20 років тому. «За СРСР не було можливості діяти з середини, а ми працюємо виключно за принципом федеративності, – пояснює Саша Кулаєва. – Міжнародна федерація не має центрального офісу та філіалів. Ми залучаємо організації, що вже діють у різних країнах. Нині маємо 164 членські структури зі 100 держав світу. Оскільки наші ресурси не завжди такі великі, як би нам хотілося, а Україна тривалий час вирізнялася від інших республік кращою ситуацією, потужнішим громадянським суспільством, ми зосередилися на роботі в Білорусі та Середній Азії. Проте нині ситуація в Україні стає тривожною. З’явилися політично мотивовані судові процеси, спостерігаються численні порушення різноманітних прав: на вільні вибори, на свободу висловлювання, на правозахисну діяльність тощо».
Нині FIDH готується до участі в роботі Універсального періодичного огляду (УПО), який є механізмом нагляду ООН за дотриманням прав людини в усіх країнах світу. 5 листопада в Женеві відбудеться розгляд української ситуації. «За регламентом спочатку свій звіт до Ради з прав людини ООН представить держава, – пояснює Саша Кулаєва. – Кілька українських коаліцій громадських організацій також готують свої альтернативні звіти. Ми вирішили активно взяти участь у засіданні, підтримати наших українських колег. Процедура передбачає, що правозахисні структури мають право бути присутніми на розгляді державного звіту. Вони можуть ставити запитання та коментувати відповіді урядовців. Пізніше для громадських оцінок призначають спеціальний день. Залежно від рекомендацій, які висловить Рада з прав людини ООН, уряд у відповідні терміни мусить з ними погодитися. Або не погодитися».
Міжнародна репутація… Авторитарні керівники та кандидати в диктатори не надто нею переймаються. «Колись, повернувшись із Білорусі, президент FIDH, туніська правозахисниця Суер Белхассен була вражена подібностями між режимами Лукашенки та Бен-Алі, який тоді ще був при владі», – згадує керівник відділу Східної Європи та Центральної Азії міжнародного секретаріатуFIDH.
А сьогодні в Україні та поза її межами дедалі частіше лунають порівняння між Лукашенкой та Януковичем. Можна, звісно, тішити себе думкою, що після 23 років репресій режим туніського диктатора Бен-Алі не втримався й упав. А отже, й інші узурпатори невічні. Але часом тривають сфабриковані судові процеси, невинних позбавляють свободи, а народи – майбутнього.
Чи є в розпорядженні міжнародної спільноти механізми, які б дали змогу активно протистояти авторитарним режимам? На рівні санкцій, бойкотів чи інших, гнучкіших та конфіденційних, але дієвих інструментів впливу? Посилаючись на білоруський досвід, у Міжнародній федерації правозахисних організацій до концепту санкцій ставляться неоднозначно. «Ми не закликаємо взагалі відмовлятися від санкцій, але за те, щоб вони застосовувалися правдиво, – пояснює пані Кулаєва. – Білоруські керівники, наприклад, користуючись різними лазівками, далі подорожують Європою. Лукашенка відвідав Австрію у справах організації хокейних змагань та чудово почувався… В нинішньому форматі санкції дратують, а результатів не дають. Навпаки: після того, як з’явився список нев’їзних до Євросоюзу осіб, білоруська влада не офіційно, але чітко дала зрозуміти про формування свого, дзеркального списку невиїзних із Білорусі. Людей знімають з літаків та потягів та усно попереджають, що виїзд їм заборонений. Проте офіційних письмових документів немає».
Залишається одне: силі протиставляти силу. Брутальному тискові – силу переконань, солідарності та спільних принципів. І спільних дій.