Едвард Лукас старший віцепрезидент Центру аналізу європейської політики (CEPA, Варшава й Вашингтон)

Подяки і танки: проблеми України із вдячністю

18 Липня 2023, 17:21

Значення двох фактів про війну в Україні годі переоцінити. Перший: українці воюють і помирають не тільки за свою свободу. Імперіалістський, деструктивний світогляд Кремля становить загрозу для всієї Європи і для всього світу. Єдине доцільне рішення: швидка й катастрофічна військова поразка Росії.

Другий: українці калічаться й гинуть, а їхня країна зазнає руйнувань, через те, що Захід не поспішає допомагати. Про що б не йшлося: чи то про танки, чи то про ракети великої дальності, чи то про системи ППО, чи то про F-16 — знову й знову країни вагаються й зволікають, перш ніж нарешті наважуються діяти. Тимчасом українці платять сльозами і кров’ю.

Жодний із цих фактів не набув належного й широкого розголосу. Бо інакше б західні політики й коментатори відчували б удячність і сором. Натомість деякі нетерпляче нарікають, що контрнаступ українців просувається занадто повільно (по суті підганяють: «Ну швидше вже, нам набридло чекати»). Насправді ж ЗСУ відстають від графіку хіба на пару тижнів, дещо потерпаючи від браку спорядження (і чия ж це провина?). Тимчасом запаси Росії вичерпуються, а серед командування панує безлад. Це вже непоганий результат.

Читайте також: Кінець булінг-дипломатії

Ще більше спантеличують заклики до України про виявлення вдячності. Радник із національної безпеки США Джейк Салліван дорікнув представниці України на саміті НАТО у Вільнюсі: «Гадаю, американський народ заслуговує на певний рівень удячності». Міністр оборони Британії Бен Воллес зробив ремарку в тому ж дусі: «Подобається нам це чи ні, та людям хочеться відчувати трохи вдячності».

Насправді ж Україна неодноразово й щиро дякувала своїм західним союзникам. Докір — абсолютно обурливий. Однак сенс у ньому є, і ось який. Україні та її друзям треба переконати не тільки своїх прихильників у США та Європі, а й скептиків та критиків. Тобто, наприклад, республіканців, які асоціюють Україну тільки з адміністрацією Байдена, або в принципі не сприймають багатосторонньої безпеки. Лівих демократів, які вважають, що війну спричинили войовничі імперіалісти. Великі прошарки французького політикуму як лівого, так і правого спрямування. Німців, яких бентежать геополітичні реалії. Виборців деінде, які переймаються своєю економічною ситуацією і воліють, щоб гроші платників податків витрачалися на внутрішньому рівні. Нам такі люди можуть не подобатися, але в демократичних країнах їхні голоси мають значення. «Ми маємо знайти потрібні слова для тих, хто не згоден», — сказав мені високопоставлений політик із НАТО.

Україна має рацію, завзято просуваючи свої інтереси. Колишні співробітники Білого дому Клінтона досі пам’ятають інтенсивне, настирливе лобіювання таких політиків, як поляк Лех Валенса і чех Вацлав Гавел у ході дискусій про розширення НАТО у 1990-х роках. Вони використовували всі можливі практичні, моральні й політичні важелі впливу. Пристрасті влягаються, а синці з часом сходять, і лишається підписана угода: це і є дипломатія.

Читайте також: Контрнаступ і пастка надмірних очікувань

Та важить передусім не завзяття, з яким вибивалося бажане, а результат. Боротьба України скрізь викликає співчуття. Та навряд хтось скаржитиметься на її політичну ефективність. Скажімо, українські посольства і посли могли б працювати більш динамічно й інноваційно. Ще одне важливе питання: військова підготовка. Перемога залежить не тільки від якості й кількості зброї, а й від вправності чоловіків і жінок, які тримають її в руках. Такі союзники, як Воллес, мали рацію, наголошуючи на цьому ще з початку війни. І це вже приносить плоди.

Однак усе це дрібниці, як порівняти з політичною відповідальністю західних можновладців та впливових діячів. Ми можемо докласти значно більше зусиль для того, щоб покарати Росію і допомогти Україні донести світу, що наша мета — перемога. Українці воюють і за нас. Ціною зволікань є життя і кінцівки українців. Не втомлюйтесь нагадувати про це всім і кожному.