«Подобається нам це чи ні, але люди хочуть бачити трохи вдячності», — сказав міністр оборони Британії Бен Воллес під час саміту НАТО у Вільнюсі. Володимир Зеленський з відповіддю не забарився: «Не розумію питання. Ми завжди були вдячні і завжди вдячні. Я просто не знаю, як ми ще повинні дякувати. Можемо зранку прокидатися і дякувати міністру. Нехай він напише мені, як потрібно дякувати, і я так і подякую». Жорстко й суто по-людськи справедливо, адже Україна платить за опір Росії неспівмірно більшу ціну, ніж усі наші західні партнери разом узяті. Якщо хтось відчуває дефіцит вдячності, то ми відчуваємо дефіцит безпеки. Перше псує настрій, а за друге нам доводиться розплачуватися кров’ю і життями. Як-то кажуть, feel the difference.
Однак не варто сподіватися, що в міжнародній політиці діють ті самі правила, що й в українській. Зеленський став президентом завдяки ефектним популістським прийомам, які сподобалися виборцям. Політики старших генерацій робили те саме, проте Зеленський вивів технологію на новий рівень і переміг. Але міжнародні відносини — річ набагато складніша. Тут можна виграти батл стендаперів, однак ані на міліметр не наблизитися до мети (і то в найкращому разі).
Читайте також: Жан-Домінік Жуліані: «Якби Франція та Німеччина 2008 року погодилися на вступ України й Грузії до НАТО, то сьогодні не було б війни»
Після початку великої війни склалась унікальна ситуація: прогнози західних аналітиків не справдилися, тамтешній істеблішмент розгубився, а обивателів захлиснула хвиля захоплення Україною. Зеленський вийшов на міжнародну арену як герой класичного екшену, у якому списаний з рахунків андердог кидає виклик лихій долі. Саме тому «шокова дипломатія» в стилі Андрія Мельника працювала якщо не ідеально, то, без сумніву, ефективно. Ми могли апелювати до емоцій вестернів (у цьому, власне, і полягає популізм), булити істеблішмент, висувати жорсткі вимоги — і це давало результат.
Але наївно було сподіватися, що така ситуація триватиме вічно. Ресурс емпатії масової аудиторії перегоряє, наша війна стала звичним інформаційним тлом. Пересічні вестерни все ще співчувають Україні, але скоро ми опинимося сам на сам із західним істеблішментом. Так, навесні 2022 року чимало західних лідерів здавалися нерішучими, а часом відверто слабкими. Проте це було лише миттєве збентеження, від якого вони вже оговталися. І саме час пригадати, що західний істеблішмент — зовсім не те середовище, яке можна задавити харизмою і «взяти на горло».
За плечима в Бена Воллеса чверть століття політичної кар’єри, а до того — з десяток років кар’єри військової. І йдеться не про паперову роботу в офісі. На початку 1990-х Воллес був офіцером Шотландського гвардійського полку в Белфасті й отримав нагороду за знешкодження угруповання бомбістів IRA, причому деталі цього епізоду й досі засекречені. Те, що сьогодні він схожий на вчителя фізики, не повинно вводити в оману. Біографією Ріші Сунака теж варто поцікавитися.
І йдеться не лише про британців. Олаф Шольц чи Емманюель Макрон можуть видаватися хоч якими нерішучими, проте обидва є витвором потужних політичних машин, що забезпечили Німеччині й Франції фактичне лідерство в ЄС. Те, що західні політики й чиновники здаються спанієлями, — лише данина політичному етикету. Насправді ми маємо справу з бульдогами. Якщо хтось думає, що Заходом керує натовп полохливих клерків, які дмухають на холодне й сахаються власної тіні, то це велика помилка.
Читайте також: Тімоті Ґартон Еш: Уся правда про «шольцування»
Звісно, момент слави, коли ми могли шпиняти сильних світу цього, пішов на користь Україні. Ми скористалися ним на 100 %, і для постколоніального суспільства такий досвід цінний. Проте важливо вчасно зрозуміти, коли булінг-дипломатія починає працювати проти нас. Просто тому, що запаморочення від успіхів може коштувати нам занадто дорого.
Тому, коли комусь на Заході хочеться ще більше української вдячності, емоційні стендапи й апеляції до вселенської справедливості варто залишити представникам громадянського суспільства. Воно в нас достатньо потужне й галасливе, щоб донести меседж до наших союзників. Тим часом владі варто було б терміново створити ДП «Укрподякпостач» — хай експортують вдячність у промислових масштабах. Тому що інших партнерів на цій планеті в нас немає.