Піднесення євразійців

Поміж сотень антизахідних публіцистів і теоретиків, які сьогодні презентують свої ідеї на російському медійному ринку, Алєксандра Дуґіна та його прихильників можна виокремити як групу найпідприємливіших політичних ідеологів й активістів. Гуртку Дуґіна вдалося глибше, ніж його численним конкурентам, проникнути в російські державні органи, ЗМІ, громадянське суспільство та академічні кола.

 

 

На початку 1990-х Дуґін був не більше ніж одним із десятків пострадянських маргінальних конспірологів, проте в останні роки він став поважним коментатором і цитованим аналітиком у сучасній світовій політиці загалом та російській зовнішній політиці зокрема. Злет Дуґіна розпочався в 1998-му, коли він став офіційним радником тодішнього спікера Держдуми Ґєннадія Сєлєзньова. Відтоді присутність і вага Дуґіна в російському політичному та інтелектуальному житті щороку зростали. З часу заснування громадсько-політичного руху «Євразія» в 2001 році до його головної організації «Міжнародний євразійський рух» (МЄР) належала низка високопоставлених державних діячів. Поміж них були колишній міністр культури Алєксандр Соколов, голова Комітету в міжнародних справах Ради Федерації Міхаїл Марґєлов, колишній радник президента Єльцина і посол у Данії Дмітрій Рюріков та ін.

 

Причини близькості до Дуґіна деяких із цих фігур очевидні, а ось мотиви вступу до МЄР інших залишаються загадкою. У 1990-х Дуґін не раз, приховано чи явно, вихваляв міжвоєнний європейський та сучасний російський фашизм. Наприклад, в одній зі своїх перших книжок «Гіперборейська теорія» (написана 1990-го, але видана 1993‑го) він пише: «Там, де є хоча б крапля арійської крові (яка, до речі, може прийти й не через слов’ян, а через тюркські, кавказькі та, природно, європейські народи), є шанс расового пробудження». Найвідвертіше виправдання фашизму можна знайти у програмних статтях Дуґіна «Лівий націоналізм» (1992 рік), де він вихваляє «російський фашизм» як «поєднання природного національного консерватизму та пристрасного бажання істинних змін», та «Фашизм – безмежний і червоний» (1997 рік). Тут він прогнозує, що «цілковито народиться та зміцніє в Росії фашизм правдивий, справжній, радикально революційний і послідовний, фашистський фашизм».

 

Дуґін, щоправда, з очевидних причин дистанціювався від німецького гітлеризму і часто позиціонує себе нині антифашистом. Однак у деяких випадках він не може не визнати важливість Третього Рейху як моделі для власних ідеологічних конструкцій. Наприклад, у статті «Консервативна революція: Третій шлях» (1991 рік) Дуґін пише, що «найповнішим і найтотальнішим утіленням (хоча, треба визнати, не найортодоксальнішим) Третього шляху був німецький націонал-соціалізм». Саме представником ідеології Третього шляху Дуґін бачить себе в теперішній Росії.

 

 

Одним із найвідоміших соратників Дуґіна є політичний коментатор Міхаїл Лєонтьєв. Чи не найзнаніший російський пропагандист антиамериканізму тільки нещодавно став офіційним членом МЄР, хоча брав участь в установчих зборах дуґінського руху «Євразія» ще в 2001 році. Готуючи свої регулярні тиради проти Заходу загалом і США зокрема, Лєонтьєв, вочевидь, черпає нат­хнення у дуґінських маніхейських схемах. Сам Дуґін приваблює обмежене коло політичних активістів і молодих інтелектуалів СНД, але за допомогою таких телевізійних шоу, як «Однако» Лєонтьєва, закодована форма дуґінізму досягає більшої частини російського населення, а також глядачів ОРТ за межами Росії майже щодня.

 

Неофіційні, але тісні зв’язки з Дуґіним має й легендарний телепродюсер та піарник Іван Дємідов. Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х він став відомим, беручи участь у популярних телепроектах «Взгляд» та «Музобоз». Але в новому столітті Дємідов став ведучим націоналістичного телешоу «Русский взгляд» на каналі «Московія» та одним із засновників нового націоналістичного кабельного каналу «Спас», де Дуґін веде власну щотижневу програму «Вєхі». У 2005 році Дємідова призначили головою «Молодої гвардії» – молодіжної організації правлячої партії «Єдина Росія», а в 2008-му – начальником ідеологічного управління її політичного департаменту. За кілька тижнів до цього в інтерв’ю він зізнався, що поява Дуґіна була, «безумовно, вирішальним чинником, якоюсь переламною точкою» в його житті й що він має намір використати власні таланти для втілення ідей Дуґіна. 1 квітня 2009 року Дємідова призначили головою департаменту гуманітарної політики й громадських зв’язків управління внутрішньої політики Адміністрації президента РФ, а в травні – відповідальним секретарем Президентської комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії.

 

 

 

Самому Дуґіну нещодавно також вдалося глибше укорінитись у громадське життя Росії. Торік його призначили професором соціологічного факультету Московського державного університету, де він тепер очолює Центр консервативних досліджень. Нове призначення дає Дуґіну можливість по­да­­льшого проникнення в російський мейнстрим шляхом використання авторитетного титулу «професор МДУ» й престижного місця для проведення своїх прес-конференцій та зустрічей.

 

Те, як активно Дуґін використовує термін «консерватизм», є продовженням його ранньої стратегії камуфлювання своєї доктрини термінологією, що відповідає сучасній російській та міжнародній політкоректності. Перебуваючи на маргінесах російського політичного життя у 1990-ті, Дуґін публічно описував свою ідеологію як програму «консервативної революції», конструкцію, яку він вживав для визначення фашизму, або ж як доктрину «націонал-більшовизму» – російської версії націонал-соціалізму. На це натякають кольори прапору Націонал-більшовицької партії, засновником якої Дуґін став у 1994 році.

 

Почавши входження в істеблішмент, Дуґін змістив акцент на такі терміни, як «євразійство» і «традиціоналізм» для самовизначення, хоча його «неоєвразійська» ідеологія у своїх основних положеннях відрізняється як від класичного євразійства Пєтра Савіцкого та Ніколая Трубєцкого, так і від інтегрального традиціоналізму Рене Ґенона і Фрітьофа Шуона. Нині Дуґін публічно позиціонує себе поборником консерватизму, хоча його залаштункова довготермінова програма залишається люто революційною.

 

Зважаючи на глибокі та різноманітні зв’язки Дуґіна з найвищими політичними та культурними ешелонами Росії, важко уявити, як можна обме­жити його нинішній вплив чи принаймні призупинити його зростання. Водночас нещодавні політичні тексти й дії Дуґіна вказують на те, що порівняно з його відверто фашистською фазою початку – середини 1990-х зараз змінилися радше його термінологія і поведінка, ніж його ідеологія та цілі. Якщо Дуґіну разом із послідовниками вдасться й надалі збільшувати свій вплив у найвищих російських політичних і громадських колах, нова холодна війна буде мінімумом того, чого слід очікувати світу в наступному десятилітті.