У його творчості немає нічого особливого з погляду музики. Але загальне звучання тих двох-трьох акордів та багатозначний хриплуватий баритон як виражальний засіб притягують, ніби якась дурнувата магія. Кейв – людина не діла, а слова, не композиції, а поезії, не рим і ритмів, а верлібру, що добре шкварчить у вухах, і неважливо, про що саме розповідає.
Найближчими «одноплемінниками» цього дивакуватого австралійця є канадці Ніл Янґ та Леонард Коен, американці Лу Рід, Джим Моррісон і Том Вейтс. Перелік можна продовжити, проте їхній секрет криється приблизно в одному: окрім дуже хорошого музиканта Вейтса решта ліпить із себе своєрідних шаманів. У кожного є своя не лише естетична складова, а переважно текстова. Тому важко збагнути, чому Кейв, Вейтс, Моррісон в Україні мають статус культових, а, приміром, Янґ практично невідомий. Адже в нас більшість майже не розуміє текстів, але їм достатньо чогось, щоб сидіти й слухати просто звуки. Мабуть, ключ у тому, що всі ці звуки у вкрай добрій гармонії із тобою, тим більше слухач будує собі власні аналогії: байдуже, йдеться про екзистенційні одкровення чи про побутову трагедію.
Нік Кейв якось видав роман. Такий хороший, що навіть його запеклі фани казали: краще б писав і далі, ніж робив музику. Але відтоді він наваляв уже таку кількість мегабайтів звуку та текстів, що сподіватися на краще не випадає. Мабуть, альбоми приносять більше, ніж висока література. Тож він знову видав диск, який не містить не те що забійної пісні, тут немає навіть попсової. Жодного хіта. Ця платівка певною мірою виражає сутність Кейва, у якого прояви музики в академічному сенсі є рідкістю. «Push the Sky Away» – це відсутність будь-яких сплесків, олдскульне звучання, що не дратує жодну клітину організму, флейта замість істеричної гітари, гітари, що хрюкають, але не скиглять…
І якщо більшість «зелених» представників інді-року роблять «немузику» переважно через невігластво, то в Bad Seeds це цілком ідейний і виправданий підхід. Адже музиканти мають такий досвід, що здатні відрізнити випадковість від навмисності. Тобто банда явно знає, що робить… Питання лише в тому, чому вона НЕ робить того, що вміє? По-перше, це не відлякує жодного прихильника Кейва (втім, також не привабить нових)… По-друге, усі «скромні» викаблучування уже не дуже молодих вуйків не доведуть, що вони більше не смішні та нахабні австралійські пацани. Даруйте, це вже 15-й альбом починаючи з 1984-го, в якому Bad Seeds нібито намагаються показати свою серйозність… Чи ні? Чи просто чесно тягнуть свою лямку по прямій? Але їх досі слухають люди, які не дуже добре розуміють англійську або не вслуховуються в тексти. Тож навіщо? Привабливість Кейва у тому, що він поєднує властивості страшка пігмея-шамана та європейського професора красного письменства. Це як читання релігійних текстів, із яких кожен розуміє у міру свого розвитку і які пасують до людських ситуацій навіть усупереч тому, на що сподівалися автори. Ну подивіться самі: у їхній Австралії зараз тепло і сонячно. А в нас – калюжі, ожеледиця, надмірно лапатий, красивий сніг, розбиті дороги та невеселі перехожі: якщо визирнути у вікно, то будь-який з альбомів Кейва ляже на душу, особливо новий. І навіть якось по барабану, що саме музиканти мали на увазі.