Нещодавно Владімір Путін заявив, що наказав 40 тис. військовослужбовців, які ще в березні розгорнулися вздовж кордону з Україною, повернутися до постійних місць дислокації. Так само, як і після попередніх двох подібних «наказів», нині мало що свідчить про готовність до негайної зміни позиції. Можливо, російський президент справді не бажає вторгнення, однак розташування на кордоні численного, добре оснащеного війська в бойовій готовності виявилося ефективним способом залякування українців і надання психологічної підтримки проросійським сепаратистам, що дестабілізували ситуацію на Сході України. З погляду Путіна, такі результати цілком виправдовують тяжку й дорогу військову модернізацію, яку він ініціював майже сім років тому. Жодних ілюзій, ніби Росія стане партнером НАТО й Заходу, не лишилося. Тепер у світі розуміють, що питання про мілітарну потугу Путіна та її потенційне застосування стало серйозним.
Для російського президента це символ віри: наддержава повинна мати змогу застосувати військову силу. На його думку, модернізація військових сил Росії належить до життєво важливих національних інтересів. Проте реформа розпочалася лише під час другого терміну його президентства. Було знайдено кошти на підтримку стратегічних ядерних частин. Однак звичайні російські війська, що базуються ще на радянській моделі загальної мобілізації, були в плачевному стані: перевантажені офіцерами й залежні від мало на що здатних строковиків, із жалюгідними казармами та застарілим устаткуванням.
Першим кроком до модернізації було призначення на початку 2007 року нового міністра оборони. Посаду обійняв 45-річний Анатолій Сєрдюков – колишній продавець меблів і представник давньої петербурзької кліки Путіна. Сєрдюков ішов пробоєм і не боявся стати військовою шишкою. Справжнім каталізатором модернізації стала війна в Грузії 2008-го. Коротка збройна операція підтвердила переконання Путіна, що застосування Росією сили в «близькому зарубіжжі» не передбачає ризику військового втручання Заходу. Однак цей конфлікт продемонстрував недоліки армії РФ. За словами Яна Бжезінського з Атлантичної ради, «нехлюйська операція стала для Кремля моментом «одкровення». Росія домоглася свого, але далося це їй важко, та ще й проти малесенького супротивника.
Відтак Сєрдюков подолав останній опір реформам. Російські збройні сили було скорочено від 1,2 млн до 1 млн осіб; завеликий офіцерський склад поменшав майже наполовину. Пріоритетом стало забезпечення добре вишколеного некомандного складу. Призов так і не скасували, однак завдяки вищій оплаті й покращеним умовам армія мала стати більш фаховою. Внаслідок реформ колишня чотириланкова система управління (військовий округ – армія – дивізія – полк) була замінена на дволанкову (стратегічне командування – менші, але мобільніші бойові групи). На думку Ніколаса Ґвоздєва з Військово-морського коледжу США, «Росія прагнула забезпечити собі можливість брязкати зброєю в регіоні й створювати «факти на місцях».
Читайте також: На чесному слові й одному крилі
Оборонний бюджет РФ поступово збільшувався для фінансування технічного забезпечення й маневрів. Завдяки цьому масштабні навчання стали нормою, а відставні військовослужбовці отримали пенсії та житло. Сєрдюков, окрім того, вирішив покращити рівень підзвітності й завдати удару по корупції, яка, за деякими оцінками, коштувала країні третини бюджету, що його виділяли на устаткування. Найбільшою реформою стала започаткована у 2010-му десятирічна програма модернізації озброєнь вартістю $720 млрд. Її мета – 70% «сучасного» устаткування до 2020 року (такого тоді налічувалося лише 10%). За даними аналітичного центру IHS Jane’s, від 2007-го витрати Росії на оборону зросли майже вдвічі в номінальному обчисленні. Лише цього року вони підскочать на 18,4%.
Реформи з фінансовою підтримкою змінили військову ефективність Росії. Оборонний сектор і далі вдосконалюється, попри звільнення Сєрдюкова півроку тому (хоч як це парадоксально, після корупційного скандалу) та призначення Сєрґєя Шойґу з його менш суворими підходами. Однак спроби створити більш фахові збройні сили й покращити рівень некомандного складу виявилися успішними лише частково. Між спецпідрозділами (на кшталт ГРУ та спецпризначенців, які стоять за анексією Криму, а також елітних повітряно-десантних військ (ПДВ)) й рештою частин є велика прогалина. Призовники, які служать лише рік, не впораються зі складним устаткуванням.
Низький рівень народжуваності й поганий стан здоров’я населення призводять до демографічних проблем: у Росії замало юнаків, придатних до військової служби. Міністерство оборони часто згадує про мільйон військовослужбовців, однак реальніша цифра – близько 700 тис. Окрім того, щороку залучати до збройних сил 60 тис. професійних солдатів нелегко. Ґвоздєв звертає увагу на дорогу рекламу, котра обіцяє добру платню та «чудове життя», однак реалізувати поставлену мету (армія, що на 40% складається із професійних військовослужбовців) буде тяжко. Коли йдеться про план оновлення устаткування, то погляд Міністерства оборони на те, що є сучасним, досить розмитий, як вважає Кейр Джайлс із Центру дослідження конфліктів. Здебільшого бачення зводиться до нових зразків старих моделей. Кращі літаки, гелікоптери, танки, ракети й кораблі таки з’являються, однак дуже поступово.
Читайте також: Мераб Кікабідзе: «Не можна виграти війну в цілого народу»
Однією із причин проблеми є те, що оборонна галузь лишається квазірадянською й неефективною, а до того ж потерпає від корупції. Здебільшого йдеться про оновлене устаткування пізнього періоду СРСР. Поки років через 10 не з’являться малопомітні винищувачі T-50, причому в незначних кількостях, основою повітряних сил зоставатимуться оновлені Су-27 і МіГ-29, які здійснили свій перший політ у 1970-ті. Флот оснащується новими корветами та фрегатами, однак будувати більші судна можливості немає: звідси й замовлення двох військових кораблів Mistral із Франції. Радянським танкам на зміну мають прийти бойові машини, створені на платформі «Армата», однак до цього ще треба дожити.
Сєрдюкову подобалося купувати іноземне устаткування – частково для того, щоб стимулювати сонний внутрішній ВПК. Однак, коли 2012 року віце-прем’єр-міністрові Дмітрієві Роґозіну було доручено зайнятися оборонною та космічною промисловістю, Росія, здається, відмовилася від такої практики. Путін розглядає оборонну сферу насамперед із націоналістичної позиції, а також у сенсі перспективи розвитку російських високих технологій. Однак країна має втрачене покоління здібних інженерів. Більшості нинішніх спеціалістів – 60 із гаком. Попри залучення до цієї індустрії молодих талантів, для масштабних програм бракує людей, які розуміються на цифрових технологіях, що лежать в основі сучасних озброєнь.
Наскільки істотні ці проблеми? Для Кремля НАТО – американський альянс, орієнтований на повалення Росії, тому Путін рішуче настроєний завадити його дальшій експансії. Однак, на думку Стівена Бленка з Американської ради із зовнішньої політики, якщо не брати до уваги кон’юнктурних вилазок у країни Балтії (зокрема, у вигляді кібератак або інших асиметричних методів війни ХХІ століття), то ймовірність безпосереднього виклику НАТО з боку Росії невелика. Однак із теперішньою армією Путін може швидко спрямовувати основні сили на периферії країни й зосереджувати їх там, де вважає себе «головним охоронцем безпеки в зоні пріоритетних інтересів Росії», стверджує Юджин Румер із Фонду Карнеґі у Вашингтоні.
Читайте також: Росія боїться рекрутів з Північного Кавказу
За словами Дмітрія Ґорєнбєрґа з аналітичного центру CNA, стратегічні ядерні сили, що поглинають третину оборонного бюджету, досі вважаються «козирем» РФ і мають важливе значення для забезпечення росіян можливістю діяти незалежно, адже стримують втручання Заходу. Крім того, ядерні озброєння, зокрема численні тактичні, які зберігає за собою Росія, необхідні для убезпечення від Китаю, який стрімко прогресує. Москва не вважає Пекін антагоністом, однак активне нарощування китайцями військового потенціалу та їхній апетит до природних ресурсів непокоїть Кремль. Російська доктрина передбачає, що демонстративні ядерні ракети мають компенсувати не найкращий стан решти озброєння.
Судячи з якості нового устаткування, російське вище командування найбільше непокоїть Південний військовий округ (один із чотирьох у державі). На Кавказі є загроза нестабільності й джихадистського тероризму. Відтепер до цього округу належить Крим, що міститься неподалік Грузії і сепаратистських регіонів: Південної Осетії та Абхазії. Тбілісі, за словами директора московського Центру Карнеґі Дмітрія Трєніна, «може знову створити проблеми, які доведеться вирішувати».
Важливе питання полягає в тому, чи зможе Росія собі дозволити надалі збільшувати фінансування збройних сил. Сьогодні її оборонний бюджет сягає 20% державних видатків. Послаблення економіки, падіння цін на енергоресурси та старіння населення поставлять Росію перед непростим вибором. Однак, поки Путін править Кремлем, оборона залишатиметься на першому місці. Зміцнення військового потенціалу Росії свідчить про те, що вона знову стає серйозною силою; і її лідер переконаний: для простих росіян це досі має велике значення.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com