Одразу з місця в кар’єр — два спостереження. Перше. Головний приз — «Золоту пальму» — отримав справді найкращий фільм, представлений на фестивалі. Друге. Решта нагород (крім однієї, але про це нижче) — кон’юнктура й цілковите некомільфо.
72-й Каннський фестиваль був, напевно, найбільш напруженим, найбільш нерівним і найдивовижнішим за останні багато років. Ще ніколи думки критиків та учасників не розходилися так радикально, ще ніколи не наповнювався фестивальний вулик викриками «прекрасно!» та «жахливо!» водночас. Звісно, завжди є задоволені й незадоволені, захоплення й розчарування, суперечки й тоталізатор. Але цьогорічний кіноогляд у Каннах видався на диво нервовим.
Корейська перемога
Вперше в історії фестивалю «Золота пальма» поїхала до Кореї. І це дивно, тому що корейське кіно в Каннах завжди було представлене масштабно й сильно. Торік, наприклад, усі одностайно передрікали золото стрічці «Спалення» Лі Чан Дона, і неувага до цієї видатної роботи породила багато «фе». Цього року взято реванш, і вибір головного героя церемонії закриття ні в кого не викликав ні саркастичної посмішки, ні гнівного «бу-у-у!». «Паразити» Пона Чжун Хо — кіно практично ідеальне. Той випадок, коли навіть хочеться прискіпатися, а немає до чого.
Героями стрічки є дві родини. Можна сказати, дзеркальні відображення й антиподи водночас. Одна сім’я з найнижчого прошарку, що мріє виборсатися зі злиднів. Їм давно відрізали світло, інтернет і газ за несплату, а на життя вони заробляють тим, що склеюють коробки для піци, але й це роблять криво. За допомогою ланцюжка підлоти сімейство влаштовується одне за одним на роботу в заможну родину. Батько — водієм, мати — домоправителькою, син — учителем англійської для дівчинки, донька — педагогом до бідового восьмирічного сина з якогось сумнівного предмета є назвою «арт-терапія». Що з цього виходить, розповісти неможливо, оскільки сюжет дуже закручений і будь-який натяк на сюжетний віраж стане спойлером. Розпочавшись як авантюрна комедія, «Паразити» перетворюються на жорстку сатиру, зосередившись на гранично чітких узагальненнях.
У якийсь момент дія переноситься в підвал будинку багатіїв, де, як виявляється, тече зовсім інше, приховане життя. І ти розумієш, що паразити — це не тільки спритна сімейка бідняків, яка присмокталася до заможних, а й самі багачі — стовідсоткові паразити, не здатні жити без чужої плоті. Фільм ідеально вибудуваний і за драматургією, і за акторською грою, і композиційно. Режисура Пона Чжун Хо не лишає місця для жодного випадкового акторського руху чи деталі в кадрі. Стрічка навіть не балансує на межі фарсу й трагедії — вона живе одразу в двох стихіях, повертаючись до глядача то однією, то іншою іпостассю.
Уся фестивальна публіка цього року розділилася на два табори: одні палко бажали перемоги «Паразитам», інші — стрічці «Біль та слава» Педро Альмодовара. Решта симпатиків (серед фаворитів були «Одного разу в Голлівуді» Квентіна Тарантіно, «Тихе життя» Терренса Маліка, «Знедолені» Ладжа Лі) перебували в межах статистичної похибки. Альмодовару золото цього разу дуже згодилося б. По-перше, кожен свій фільм він тягнув сюди, на Лазуровий берег, як портфель на роботу, але жодного разу не забрав головного призу, хоча завжди був у фаворитах. Отримував за режисуру, Гран-прі, приз журі, а от «пальма» завжди діставалася комусь іншому.
У вересні Альмодовару виповниться 70, і багато хто розраховував на гуманність і добросердість журі. Тим більше що «Біль та слава» — кіно дуже вишукане, щось середнє між «Амаркордом» і «8 ½», фільм-рефлексія про прожите життя, яке настав час розкласти по поличках. Герой стрічки — режисер, явно списаний із самого Альмодовара, сивоволосий і сивобородий, пом’ятий і артритний Сальвадор — проживає заново своє життя у спогадах. Там молода мама (Пенелопа Крус), коханий чоловік Федеріко, який утік від героя до Аргентини й раптом майже через 40 років з’являється знову, нерозлучні друзі, що стали затятими ворогами…
У головній ролі знявся Антоніо Бандерас, якого — ну зізнайтеся! — уявити собі сивобородим неохайним дідком доволі важко. Мабуть, це найкраща роль Бандераса за всю його кар’єру. Та й узагалі свої найпомітніші ролі він зіграв в Альмодовара, який колись і відкрив його світові як прекрасного драматичного актора. Точніше навіть так: тільки в Альмодовара Бандерас і зіграв пристойні ролі, а поза межами доробку цього режисера розтратив себе на прохідні ролі в прохідних фільмах. Тому «Біль та слава» — це й про нього також, про красунчика Антоніо, якому наступного року виповниться 60, а він і не думав переходити на серйозні вікові ролі. Тож дякуємо Альмодовару, що не дає пропасти Антоніо. І каннському журі під головуванням Алехандро Ґонсалеса Іньярріту також. За те, що нагородили Бандераса як найкращого актора цьогорічного фестивалю. Для Альмодовара це, втім, лише втішний (чи маловтішний) приз, але без золота він не перестане бути одним із найкращих режисерів на планеті.
Це були хороші новини. Але, як кажуть, не все котові масниця, тож переходимо до сумної частини нашого літопису.
Читайте також: 48-ма "Молодість": олень-ведучий та 200 стрічок за 9 днів
Іньярріту та його журі, звісно, не позаздриш. Чомусь поширений стереотип, що президент журі — вершитель каннських доль. І вершитиме він їх лише так, як сам це бачить. «Іньярріту, найімовірніше, дасть Альмодовару головний приз — вони ж обидва іспаномовні». «Іньярріту точно дасть приз Тарантіно — він останнім часом небайдужий до такого кіно»… З добірки конкурсних фільмів було зрозуміло: цього року фестиваль взяв курс на кон’юнктуру. Тому журі доведеться лавірувати, обираючи найкраще із сумнівного, і взагалі крутитися, немов вуж на пательні.
Різноманітні квоти, як ті самі паразити, поступово зжирають здоровий глузд і любов до мистецтва, що лежать в основі будь-якого фестивалю, а особливо Каннського, зважаючи на його безсумнівне лідерство. Так-так, ніхто не заперечує, що мистецтво і політика не живуть одне без одного. Той, хто запевняє інших у необхідності «чистого мистецтва», лукавить і насправді плює і на мистецтво, і на політику. Каннський фестиваль завжди вбачав своє мало не головне завдання у відкритті нових кінематографічних територій та імен. Саме Канни свого часу явили світові феномен іранського кіно, трохи раніше — китайського, а 10 років тому вивели в перший ряд нове румунське кіно. Без цього фестивалю ми, найімовірніше, не знали б багатьох тепер уже звичних і яскравих явищ. Усе це так.
І жінки-режисери, мабуть, теж потрібні в списку конкурсантів «вищої ліги» (хоча навіщо — на це питання поки що ніхто не відповів). Але ставити перераховане вище на чільне місце під час відбору фільмів на головний кіноконкурс світу — це, погодьтеся, перебір. Тому решта призів здебільшого й викликала таке неприйняття в учасників та критиків.
Тріумф кон’юнктури
Другу за значущістю каннську нагороду — Гран-прі — здобула французка сенегальського походження Маті Діоп за фільм «Атлантика». Перед глядачем постає дивовижний незнайомий світ, наповнений неймовірно гарними жінками, місцевою міфологією та соковитими пейзажами. Він такий привабливий, що просто бери й цілком віддавай у National Geographic. Там навіть у прайм-тайм могли б поставити, хоча схожого добра на каналі чимало. Сюжет такий: компанія сенегальських хлопців вирушає через океан у пошуках кращого життя. Але човен тоне, хлопці гинуть, а їхні привиди з білими очима повертаються до рідного містечка. Солідним призом для Маті Діоп журі вбило одразу навіть не двох, а трьох зайців: відзначило жінку-режисера, простягло свої руки до сенегальських пустель і виявило неабияку політкоректність у виборі правильного кольору шкіри для другої за престижністю каннської нагороди. Діоп неймовірно пощастило, що вона змогла поєднати в собі ці три якості.
Читайте також: "Книжковий Арсенал" та кінофестиваль "Молодість" і не тільки. Найважливіші культурні події тижня
Приз журі (окрема відзнака) поїхав недалеко, до Парижа, разом із режисером Ладжем Лі за стрічку «Знедолені». Дія відбувається в передмісті французької столиці, де сконцентровані араби. Поліція обходиться з ними доволі брутально, і сенс фільму зводиться до того, що ще незрозуміло, хто з них знедолений — населення чи поліція. У місцевих правоохоронців назріває масштабний конфлікт з арабськими дітьми, і тут навіть є свій Гаврош, хоча й звати його інакше. Відповідно до вимог часу новий Гаврош іде на ворога не з каменем, а з вибухівкою. Фільм, до речі, непоганий, але біда в тому, що таких європейська кіноіндустрія випускає десятки щороку, тож на місці «Знедолених» міг би опинитися будь-який із них.
Але принаймні дякуємо обережному журі, що воно збалансувало цю недолугу відзнаку ще однією: «Знедолені» поділили приз журі з бразильською стрічкою «Бакурау» Жуліано Дорнеля й Клебера Мендонси Фільо. Абсолютно синефільське кіно з елементами містики й неперевершеним Удо Кіром про загублене в горах село, яке прибулі з Європи недонацисти намагаються стерти з лиця землі. У ролі недонацистського лідера блакитноокий Удо Кір. Тут увесь жіночий склад учасників фестивалю робить «уууух!» і дуже переживає, коли його нарешті закопують живцем (перепрошую за спойлер, але неможливо стриматися).
Не оминув загальносвітовий тренд — тема мігрантів — і улюблених членів каннського «пулу», двічі володарів місцевої «Золотої пальми» братів Дарденн. Їхня нова стрічка «Юний Ахмед» — коротка історія хлопчика Ахмеда з бельгійського містечка. Місцевий імам намагається зробити з нього справжнього мусульманина. І йому це вдається. Принаймні Ахмед, засвоївши уроки імама, без найменшого вагання йде з ножем на свою вчительку за те, що в неї, мусульманки, бойфренд єврей. Дарденни, звісно, великі майстри, але невже тепер усе, що вони зроблять, неодмінно удостоюватиметься високих нагород? Невже навіть найгіршій на сьогодні їхній стрічці треба обов’язково давати приз за режисуру тільки тому, що це вірна каннська гвардія й актуальна тема?
Слово класиків
Цьогорічний конкурс був буквально переповнений класиками. Окрім Альмодовара з Дарденнами тут і Джим Джармуш («Мертві не вмирають»), і Кен Лоуч («Вибачте, вас не було вдома»), і Квентін Тарантіно («Одного разу в Голлівуді»), і Терренс Малік («Тихе життя»). І всі «пролетіли», крім Дарденнів. З одного боку, це зрозуміло: якби завжди давали призи тільки за якість, то золото отримували б лише заслужені, на їхнє місце потім приходили б інші маститі, а нові напрями були б вічно за кадром. Із другого — завжди почуваєшся незатишно, коли відверто висока якість виявляється на задвірках відверто середнього. Надзвичайно ніжна, віртуозно зіграна соціально-психологічна драма Лоуча «Вибачте, вас не було вдома» опинилася зовсім за бортом, її не згадали навіть під час роздачі призів. Це найневигадливіший фільм найпростакуватішого класика світового кіно. Тут, по суті, немає сюжету — ми просто стаємо свідками виживання родини, що представляє нижчий за середній клас. Через безвихідь глава сімейства на кабальних умовах погоджується розвозити посилки, а ненаситний капітал в особі керуючого компанії тільки те й робить, що штрафує його, штрафує, штрафує. А тут ще й син-підліток бунтує, маленька донька постійно плаче, дружина скніє соцпрацівником, підтираючи зади лежачим старим. Усім погано й важко — ось і весь сюжет. Але скільки тут високого гуманізму, скільки співчуття до скривджених, скільки майстерності та вміння передати найпростішими способами дуже сильні переживання!
Читайте також: Нова хвиля українського кіно: Острівець можливостей
Щодо довгожданого Маліка, то він якраз явно переборщив із пафосом. «Тихе життя» — реальна історія австрійського селянина, який відмовився служити Вермахту й за це був страчений, — нагадує завивання жерця з давньогрецької трагедії. Малік завжди був схильний до пафосу, але тут він надміру театральний і пихатий.
Приїзд Тарантіно з командою на Лазуровий берег спричинив такий ажіотаж, що на якийсь час паралізував нормальну роботу фестивалю. Натовп ломився на покази, журналісти атакували прес-конференцію, крики прихильників на вулиці заважали дивитися кіно у віддаленому залі. Треба сказати, у цьому є щось ненормальне. Така собі закономірна ненормальність.
Тарантіно — це взагалі окрема тема, але якщо кількома словами… «Одного разу в Голлівуді» — це зізнання в любові до фабрики мрій, її «золотого віку». Це світ м’язистих чоловіків, сміливих собак, спритних продюсерів обов’язково із сигарою в роті. Це територія солодких снів, у яких кіно змінює життя людства. В основу сценарію лягла історія звірячого вбивства вагітної на дев’ятому місяці дружини Романа Поланського Шерон Тейт. Казус Тарантіно — загадка. Його мальовничий, яскравий світ — це райдужна плівка мазуту на річковій діні. Гарно, але під нею анічогісінько. Тільки темна вода. Починаючи з «Кримінального чтива» Тарантіно створює прекрасний світ, у якому немає місця іншому настрою, аніж веселощі, і замислу серйознішому, ніж утілення в життя яскравої, безумної фантазії. Далі мовчання. Його кіно наполягає на самодостатності картинки і стьобу. 25 років тому з перемогою в Каннах «Кримінального чтива» в кіно розпочалася епоха постмодернізму, що відкидає ідею катарсису.
У новому фільмі Тарантіно є ще один момент. Не забуваймо, що по землі ходить живий Роман Поланський, а в основі сюжету стрічки трагедія з його дружиною та дитиною, що так і не народилася. Довкола центральної сюжетної точки стьоб, стьоб і ще раз стьоб. На запитання журналіста на прес-конференції «Чи не було у вас якихось сумнівів, коли ви бралися за таку трагічну історію, як убивство вагітної Тейт, і чи поставили ви до відома Поланського?» Тарантіно коротко й жваво відповів: «Ні». І всі зааплодували. Радісно. Вдячно. Бог усім суддя.
Український дебют і феміністичний скандал
Вперше до офіційної програми Каннського фестивалю потрапила стрічка українського виробництва. Для другого за значущістю конкурсу «Особливий погляд» відібрали фільм Нарімана Алієва «Додому». Знятий він частково кримськотатарською, частково українською мовами. Сумне роуд-муві з труною в пікапі. У ній хлопець Назим, який загинув в АТО. Батько й молодший брат везуть його ховати до Криму. Дорогою юний герой дещо дізнається про свою сім’ю, приглядається нарешті до батька, з яким у нього все життя непрості стосунки, потроху поринає в традиції предків і взагалі починає задумуватися, чого раніше не робив. Батько, своєю чергою, пильніше придивляється до сина, до якого досі ставився як до своєї власності, і поступово усвідомлює: якщо любиш, дай свободу. У стрічці є дуже сильні моменти, які дають надію на те, що молодий режисер ще покаже себе.Надзвичайно трагічний епізод у лікарні, коли батько змушений вантажити тіло власної дитини в пікап. Звісно, запрошення в каннську програму — це великий аванс. І його треба відпрацьовувати, не сподіваючись більше на актуальність обраної теми.
Окрім кіно як такого. Напередодні фестивалю, як заведено, спалахнув скандал: ультрарадикальне крило якоїсь феміністської організації поставило вимогу відкликати в Алена Делона обіцяну «Золоту пальму» за внесок у кінематограф. Мовляв, Делон винний у всіх гріхах, ну хіба що не п’є одеколон. Та й то невідомо. Расист, сексист, садист і ще мільйон разів якийсь «-ист». Директор Каннського фестивалю Тьєррі Фремо швидко відповів панянкам, що присуджують вони не Нобелівську премію миру, а «лише» почесний приз за внесок у світове кіно. А тут ще дровенят до багаття підклав син Алена Делона Ентоні, що розповів, як батько колись бив матір. Словом, усі думали, що Делон не приїде по «пальму» — побоїться. Але він приїхав і був абсолютно спокійний. Вручаючи нагороду Делону, Фремо назвав його «живою легендою і планетарною іконою». А актор натурально розплакався, після чого всі бабусі в залі, які зібралися на вручення, дружно зашморгали носами. Делон зайвої скромності виявляти не став і заявив: «Ну що тут вдієш? Хтось мене любить, хтось ні, але мій внесок незаперечний». Хвала і слава йому, котику.
Як і всьому Каннському фестивалю, який вкотре всіх розсварив, пішов на повідку в злісних вимог політичного моменту, розплескав на всьому Лазуровому березі кон’юнктуру, але від цього не перетворився на гарбуз, а все одно лишився найбажанішим, найпрестижнішим і найрозумнішим фестивалем планети. Як Делон — «планетарною іконою».