Багато хто не може взяти до тями: як так виходить, що рівень довіри в Президента – нижче плінтуса, в парламента, міліції, міністерств – також, а от масового протесту якось не виходить. Намагались навіть проводити "День гніву" за єгипетським зразком – але він вийшов незначним навіть у порівнянні з задіяними в акції силами МВС. Чому ж так? Та через відсутність головного компонента: довіри між протестно-налаштованими громадянами. Пересічний українець побачивши запрошення на акцію протесту думає: ага, черговий політик збирає дурників, аби стати відомим і пробратися до Верховної чи якоїсь іншої Ради.
Україна – одна з небагатьох європейських країн, де для студента слово "мітинг" є переважно синонімом слова "заробіток". Так вже в нас склалося: з університетської лави громадянин приймає цю систему координат: політика – для політиків, громадяни до неї залучаються лише як наймана робоча сила. Тому й маємо так небагато охочих "гніватися" безкоштовно, на заклик якогось там політика чи громадського діяча.
Інша річ – протест проти цілком конкретної і зрозумілої громадянину проблеми. Так сталося з "Податковим Майданом": базарні торгівці та таксисти мають свою внутрішньопрофесійну солідарність, в цих середовищах є достатньо довіри для того, щоб вийти на захист своїх професійних інтересів. Кожен в цій ситуації розумів, що робить це не задля якогось-там політика, а саме для себе і своєї родини. Так сталося і з масовими атаками на провладні сайти, спричиненими закриттям Ex.ua: ні перед ким з учасників цих атак не стояло питань типу "який політик стоїть за закликом?" чи "а може організаторам за це заплатили?" Це ж наш улюблений сайт, це нас особисто заділи його закриттям, це наша помста і наша боротьба.
На жаль, дерибан державного чи муніципального бюджету ніхто не сприймає настільки особисто. Податки, збори, як і платня за проїзд в електричці – сприймаються в ролі своєрідної данини ворогам, які чинять з одержаними коштами на свій загарбницький розсуд. Тому важко уявити, скажімо, щоб базарні торгівці з Хмельницького влаштували масовий мітинг через корупційні перевитрати місцевої влади при ремонті доріг, або щоб підлітки масовою атакою завалили сайт уряду через незгоду із надмірними витратами на утримання урядовців.
Таким чином, перед громадськими активістами та демократичними політиками в Україні стоїть чітке і дуже важливе завдання: подолати недовіру в суспільстві. Звісно, на індивідуальному рівні це тривалий час буде складно, тож навряд чи варто очікувати на те, що в недалекому часі в нас тут постане така собі казкова Швейцарія з чемними і відкритими громадянами. Але на рівні політиків це цілком можливо: варто для початку припинити ганебну практику найму громадян на "махання прапорами" під час мітингів. Хай навіть акція збере втричі менше учасників, зате суспільство чітко знатиме: демократичні сили грають по-чесному. Це може бути перший крок до завоювання справжньої довіри громадян, а отже збільшення справжніх, а не "дутих" розмірів вуличних акцій протесту.
Довіра – річ крихка і тендітна, але саме вона є неодмінною складовою революційних змін.