Нещодавно я долучився до протестувальників біля російського посольства в Лондоні з нагоди неминучого від’їзду військового аташе полковника Максіма Єловіка. Британський уряд депортує його за «шкідливу діяльність» і позбавляє дві російські будівлі дипломатичних привілеїв: «торгову» місію на схилі на півночі Лондона (яку здебільшого використовували для електронного збирання розвідданих) і розкішний маєток у сільській місцевості (який здебільшого використовували для розваг, а потім для шантажування потенційних джерел розвідданих). У голові не вкладається, як цим двом осередкам дозволяли так довго промишляти.
Запізніле реагування відбулось у відповідь на низку розвідувальних операцій Росії у Великій Британії, зокрема підпал українського підприємства. Були скарги й від інших країн. Естонія викликала російського посла в Таллінн, щоби повідомити про глушіння GPS-сигналів, унаслідок якого Finnair припинила обслуговувати друге найбільше місто країни — Тарту. Після кібератаки міністерство закордонних справ Німеччини відкликало свого посла з Москви для «консультацій» (судячи з усього, тема консультацій: як ми занедбали політику щодо Росії). Польща повідомила про російську хакерську атаку. Чехи теж обурені, після того як викрили російський онлайн-ресурс, що намагався підкупити європейських політиків.
Однак усі ці реакції лише шкрябають по поверхні й не вирішують проблеми. Російська військова розвідка ГРУ розв’язала війну проти європейських країн, користуючись послугами власних агентів, а також підсобників: гангстерів, праворадикальних екстремістів та іншого наброду. Атаки здійснюють у формі вбивств, підпалів і саботажу, а також інших підпільних операцій, як-от малювання графіті для розпалювання напруженості.
Утім, сукупний оборонний бюджет НАТО в три з половиною рази більший за бюджети Росії та Китаю разом узяті. То як може Росія — країна з економікою завбільшки з італійську — безкарно атакувати весь Захід?
Відповідь проста: Росія не сприймає нас серйозно. Можновладці в Москві не бояться нашої реакції. У бійці важать не габарити пса, а його бійцівський дух. Росія готова вбивати людей, нищити майно й брехати про це. А от ми не готові.
Зазвичай Захід реагує на такі атаки посиленням дипломатичних і фінансових санкцій. Ми вдаємо, що це дієвий метод. Хоч знаємо, що ні. Росія нейтралізує вплив санкцій з допомогою таких країн, як Китай та Індія. Та й без військового аташе в Британії якось обійдеться.
Ми можемо активізувати свої інформаційні операції — підтримувати незалежні медіа й таких мовників, як BBC World Service або Radio Free Europe («Радіо Свобода»). Кілька років тому це ще могло працювати. Але не працює в сьогоднішній, охопленій націоналістичною істерією Росії.
Ми могли б удатися до жорсткішого підходу. Могли б замовляти російським гангстерам убивства високопоставлених представників путінського режиму. Ми могли б профінансувати російських праворадикалів, щоб ті посіяли хаос. Але ми цього не робимо. Одна з причин: такі заходи не конче будуть дієвими. До того ж ми б тоді опустилися до рівня нашого ворога.
Та головна причина — побоювання ескалації. Західній громадській думці не до вподоби будь-які натяки на розпалювання війни й балансування на межі війни. Окрім того, виборцям не подобається зовнішня політика, яка вимагає витрат. Тепер кожний американець, що наважиться відвідати Росію, наражається на ризик авторизованого державою викрадення. Трохи посилити тиск на Кремль — і кожний європейський гість теж стане потенційною жертвою. Заручники заручниками, та ще більше лякає думка про те, що протидія Росії створює ризик ядерної війни.
Цитата, що приписується Владіміру Лєніну, радить: «Прощупуйте багнетами. Наткнетеся на кашу — рухайтесь уперед. Наткнетеся на сталь — відступайте». Путін рухається вперед і не бачить підстав зупинятися. Підтримувати політику стримування було б набагато дешевше й менш ризиковано, ніж тепер відновлювати.