Гроші не пахнуть. Цю фразу часто вживають хапкі люди, особливо як виправдання за сумнівні оборудки. З одного боку, вони праві: гроші й мораль — принципово різні площини, перетин яких знайти вкрай важко. З іншого — такі люди та їхні оборудки регулярно потрапляють під шквал суспільної критики, з чого випливає, що є певні однакові для всіх червоні лінії, перетинати які в пошуках прибутку неприпустимо. Це справедливо на індивідуальному рівні. А як щодо міждержавних угод?
Пандемія COVID-19 немов проколола західне колесо автомобіля глобальної економіки: євроатлантичні економічні системи зазнали важкого удару, від якого нелегко оговтатися. Автівка нахилилася, і весь її екіпаж потягнувся в іншу сторону, щоб на всіх парах не випасти з вікна. Азійські країни впораються з пандемією значно ефективніше, їхні економіки перебувають у хорошій формі, що зумовлює переформатування глобальних торговельних потоків у їхньому напрямі. Україна це чітко відчуває. Якщо за останні кілька років основним напрямом нашого експорту була Європа, то зараз ним стала Азія, передусім Китай, вивезення товарів до якого за перше півріччя 2020 року зросло на 92,7%. Можливо, така тенденція мине, але, як кажуть у народі, немає нічого більш постійного за тимчасове. Виникає запитання: чи може Україна отримати від цього ще якусь вигоду, окрім покращення торговельної статистики?
Читайте також: Зменшення відсоткових ставок – сюрпризи реальності
За останні кілька місяців у державному управлінні України відбулася низка змін, які вказують на те, що держава прагне діяти в парадигмі дирижизму та здійснювати політику економічного націоналізму. Ми ще достеменно не знаємо, що зумовлює ці зміни: прагнення вивести країну на траєкторію розвитку, попіаритися за допомогою розумних слів чи якісно прикрити лиходійства нової хвилі корупціонерів в органах влади (уже є чіткі сигнали, що підтверджують кожну з трьох гіпотез, але третю найбільше). Однак якщо вже держава пішла цим шляхом, то у своїй найкращій версії він передбачає налагодження ефективних зовнішньоекономічних відносин, що ґрунтуються на національних інтересах. Якщо міряти інтерес України пропорційно до обсягу зовнішньої торгівлі (передусім експорту) з кожною країною, то Китай нині поза конкуренцією, а зважаючи на перспективи розвитку його економіки — і поготів. Отже, ми повинні розвивати торговельні відносини з КНР, налагоджувати їх так, щоб наша країна отримала від них максимальну вигоду. Як це зробити та які є підводні камені?
Передусім слід зауважити, що Китай вибудовує власну економічну систему за принципом самодостатності, тобто намагається самотужки виробляти все необхідне. Тому подейкують, що в ділових переговорах із зовнішніми партнерами китайські бізнесмени часто повторюють: мовляв ми нічого не купуємо, а тільки продаємо (до речі, тут у китайців можна повчитися, як бізнес уміє витримувати генеральну лінію державної політики). Ось доказ. Є така фінансово-промислова група «Фінанси і кредит», власник якої — Костянтин Жеваго. Головний її актив — компанія Ferrexpo, третій у світі експортер залізорудних котунів. Також до неї належить автовиробник «АвтоКрАЗ», низка виробників комплектуючих до цих вантажівок та інші промислові активи. «Фінанси і кредит» відома дуже сильним маркетинговим підрозділом, який уміє продати продукцію компаній групи в найвіддаленіші куточки планети. Тому щороку група має продажі майже на всіх континентах. У Китаї група присутня вже багато років (торік на цю країну припадало 24% експорту Ferrexpo), має своє представництво (можливо, й не одне), але водночас не може продати жодного автомобіля. Якби був найменший шанс для такої угоди, група Жеваго ним обов’язково скористалася б.
Донедавна КНР мала достатньо людського ресурсу, щоб розбудовувати самодостатню економіку. Держава просто витягувала мільйони селян із бідноти й переводила на роботу у промисловості та сфері послуг у міста, приваблюючи їх значним стрибком у рівні їхнього життя. Тому впродовж десятків років зайнятість у Китаї зростала на кілька мільйонів осіб на рік. Але схоже на те, що ця тенденція вичерпалася: кількість зайнятих досягла піку в 2017 році на рівні 776,4 млн осіб (це близько до середньостатистичного рівня у світі у пропорції до кількості населення 1,4 млрд осіб) і відтоді знижується, утративши за два роки майже 1,7 млн зайнятих. Це означає, що китайська економіка переходить із фази екстенсивного розвитку в фазу інтенсивного.
Читайте також: Економічний курс: гра в імітацію
Це новий, потужний тренд, особливістю якого є, по-перше, неможливість швидко наростити виробництво будь-якої продукції через обмеженість робочої сили, а по-друге, переорієнтація з неефективних, неекологічних, нерентабельних виробництв на продукцію вищих укладів економіки. На цьому етапі з’являтимуться вузькі місця у пропозиції товарів із (більшою, але невеликою) доданою вартістю, тому Китай може почати імпортувати. Доказом цієї тези є показники експорту української металургії до КНР (див. «Китайські гірки»). Років 15–20 тому Китай був традиційним ринком для українських металургів. Однак потім китайці набудували металургійних заводів, відмовилися від нашої продукції та навіть витіснили її з багатьох зовнішніх ринків. Але кілька років тому КНР оголосила курс на ефективнішу металургію, задекларувавши намір закрити найстаріші сталеварні, і тепер нарешті дійшла до реалізації цих планів. Як наслідок, у першому півріччі 2020 року Україна експортувала до Китаю чорних металів (переважно чавуну) на $200 млн. Це суттєва сума з огляду на те, що ще три роки тому за цією товарною групою був майже нуль. Отже, не все так безперспективно, як може здаватися на перший погляд. Просто Україна повинна на регулярній основі моніторити можливості, що виникають на китайському ринку. І намагатися їх правильно використати.
При тіснішій співпраці з китайцями виникатимуть спокуси зрадити національний інтерес. Щось схоже відбулося в час Януковича. У 2012 році Державна продовольчо-зернова корпорація України (ДПЗКУ) взяла у китайського Експортно-імпортного банку кредит на $1,5 млрд головною умовою якого було щорічне постачання 4–6 млн тонн зерна в Китай. Гроші ми взяли (хоча не всі: було заявлено $3 млрд із яких вибрали лише половину як перший транш), але впродовж кількох років не виконували своїх зобов’язань. Коли після Революції гідності Генпрокуратура почала розслідувати діяльність старого керівництва ДПЗКУ, то виявилося, що корпорації було завдано збитків на десятки мільйонів гривень і, можливо, Китай підкупив її колишніх високопосадовців. Нове керівництво спробувало здолати корупцію в компанії й у 2016 році навіть показало пристойний результат: 1,1 млрд грн операційного прибутку. Але за наступні два роки цей показник був на два порядки меншим, тобто майже нульовим, а у 2019 році, після звільнення тепер уже колишнього керівництва, ДПЗКУ зафіксувала операційний збиток у розмірі 2,9 млрд грн. Джерела Тижня в компанії кажуть, що туди знову повернулися «схематозники», які лишень шукають можливостей, щоб якомога більше урвати. Беручи до уваги те, що на кінець 2018 року власний капітал ДПЗКУ становив –8,1 млрд грн, повернути китайський кредит стає неможливо. За таких умов компанія впевнено прямує до банкрутства, у разі якого виплачувати $1,5 млрд Експортно-імпортному банку Китаю буде українська держава за кошти платників податків. Ось найгірша реалізація «економічного націоналізму», яку тільки можна придумати. Якщо ми вже вирішили йти шляхом економічного націоналізму й налагоджувати вигідну торгівлю з Китаєм, то спочатку треба розв’язати внутрішні проблеми, щоб мати тверду позицію назовні. Інакше будуть провали.
Читайте також: Кредити вповільненої дії
У стосунках із Китаєм є й неоднозначні моменти. Наприклад, як із продажем компанії «Мотор Січ» китайським Skyrizon Aircraft Holdings Limited і Xinwei Technology Group. Тут є дуже багато чинників. По-перше, проти угоди виступають американці. Окрім того, що вони наші геополітичні союзники, які фінансово, дипломатично й організаційно допомагають Україні протистояти російській агресії на Донбасі, вони також організували постачання комплектуючих на ДП «Антонов», завдяки яким Україна нещодавно вперше склала планер літака Ан-178 без російських деталей. По-друге, до початку війни на Донбасі «Мотор Січ» мала два базові ринки для своїх двигунів — Росію й Китай. Після анексії Криму ринок РФ відпав, залишився єдиний: торік експорт до КНР за товарною групою «Двигуни турбореактивні, турбогвинтові та інші газові турбіни» становив $141 млн або 45% від усього вивозу за цією групою. Без китайського ринку на «Мотор Січ» чекають украй важкі часи, а якщо компанію не продати китайцям, то рано чи пізно вони все одно навчаться виробляти двигуни самостійно й відмовляться від української продукції. По-третє, майже всі патенти й конструкторські розробки, за якими «Мотор Січ» виробляє двигуни, належать конструкторському бюро ДП «Івченко-Прогрес». Про це говорив президент компанії В’ячеслав Богуслаєв.
Тобто навіть у разі продажу «Мотор Січі» китайцям наша держава все одно матиме право вето на їхні потенційні рішення використовувати українські авіадвигуни (хоча всім відомо, як швидко китайці вчаться копіювати). По-четверте, зараз у Європі вважається правилом хорошого тону обмежувати наплив китайських інвестицій, зокрема у стратегічні галузі й інфраструктуру. В Україні таке рішення може бути лакмусовим папірцем, який виміряє справжню глибину нашої готовності до євроінтеграції. І ось на всі ці подекуди протилежні чинники слід зважати, вивести сумарний вектор національного інтересу й відповідно до нього вибудовувати державну політику, забезпечуючи командну гру багатьох органів влади разом із бізнесом і дипломатією. Поки що Україна демонструє лише хаотичні рухи в цьому напрямі, наприклад, зволікання АМКУ із ухваленням рішення про угоду чи замороження акцій «Мотор Січі» Службою безпеки України. Але це хаос, а не системний економічний націоналізм.
Україна має що запропонувати Китаю й повинна на цьому грати. У деяких випадках нам потрібно докладати зусиль і, так би мовити, виконувати домашнє завдання, як у випадку з боротьбою за новий «шовковий шлях» (ту боротьбу ми програли, бо були неготовими). Але в деяких випадках підготовки не потрібно: наприклад, ніщо не заважає нам нарощувати експорт зерна в КНР, робити китайців залежними від нас у цьому сегменті й опісля говорити з ними з позиції сили. Треба тільки навчитися виконувати зобов’язання й не допускати провалів ані всередині, ні назовні. А це нульова стадія дирижизму й економічного націоналізму, яку, на жаль, Україна ще не пройшла..