«До амплуа письменників політики вдаються через прагнення популярності, можливість самовиразитися і в такій формі донести і поширити свої погляди», – вважає Бондар.
Проте, на його думку, є і суто політтехнологічне пояснення.
«Виборці на підсвідомому рівні традиційно більше довіряють людям освіченим, тим, хто вміє писати, а не говорити. А книжка – свідчення такої грамотності, нехай і і формальне. Окрім того, документально-публіцистичні книжки політиків ще й доволі ходовий товар, бізнес – принаймні у світі. Проте це вже, так би мовити, приємний доважок до популярності», – зазначає дослідник політиків-літераторів.
За його словами, книжки авторства перших осіб, лідерів і президентів держав, окрім усього, ще й своєрідна політична традиція.
«Здебільшого це мемуари, підсумок пройденого шляху. У шафі таких видань – спогади Гергарда Шрьодера «Моє життя у політиці», Рональда Рейгана «Життя у листах», Гельмута Коля «Спогади», Жака Ширака «Кожен крок повинен мати мету» та «Епоха президента», Маргарет Тетчер «Мистецтво управляти державою», Фіделя Кастро «Моє життя. Біографія на два голоси», Едуарда Шеварднадзе «Коли впала залізна завіса. Зустрічі та спогади», Еріка Хонеккера «Моабітські записки» та інші», – нагадує дослідник.
За його словами, «політики першого ряду – люди далеко не безталанні, і для багатьох з них літературна творчість часто не просто достатньо серйозне захоплення, а й професійна діяльність».
Детальніше читайте в статті Тиждень.ua «Юрій Бондар: Науковий ступінь політика – часто складник «джентельменського набору» на кшталт годинника чи краватки»