Містечко Біла Підляська неподалік від східного кордону Польщі було відоме хіба що дослідникам феномену провінційності та неперспективності. У міжвоєнному періоді Біла (традиційно вживається коротка назва) – один з осередків Комуністичної Партії Західної України, після війни дістала від комуністів воєвідський статус (серед 49 маленьких воєводств). Тепер же простий повітовий центр на лінії Брест-Варшава. І жила би Біла собі у своєму провінційному болітці, голосувала б за ідейних нащадків комуністів далі, коли б не плани НАТО щодо розширення існуючих військових баз на сході. До Білої, за американсько-польською домовленістю, буде перенесено авіабазу з Франкфурта-над-Майном, що означає створення 5 тисяч нових робочих місць.
Normal
0
false
false
false
MicrosoftInternetExplorer4
/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Обычная таблица”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}
“Дорога України до Євросоюзу лежить через НАТО”, – безапеляційно повторив українським журналістам давно нібито заїжджену тезу директор Фонду польсько-української співпраці Ян Пєкло. І викликав, звісно, обурення та знеохоту. Мовляв, не знає пан Пєкло умов в Україні, антинатівської істерії та зазомбованості нашого електорату. В тім то й справа, що знає, більше того – спостерігав за подібними процесами у Польщі, коли навіть чимало противників попереднього режиму вважали входження до одного блоку після насильницького перебування у іншому серйозною помилкою. А проте, приєднання до Північно-атлантичного альянсу змінило не лише структуру, підхід до реальності навколо у Війську Польському, воно знесло чимало упередженості, боязні перед іншим приєднанням – до Євросоюзу.
Входження певної країни до окресленого блоку країн (чи то військового, чи господарчого), вимагає відповідного підтягування стандартів, законодавства тощо. 1999 рік (вступ до НАТО) став для Польщі реальною репетицією 2004-го (вступу до ЄС). Раніше, за визнанням тележурналіста і продюсера Анджея Ґодлєвського, польські військовики були закритою кастою, не спішили виносити деталі життя армії поза її паркани, причому самі не відповідали жодним критеріям фізичної та інтелектуальної підготовки (до слова, українські вояки, на думку Анджея, були приготовленими до натівських стандартів набагато краще). Після входження країни до НАТО відкритість війська стала взірцевою для інших відомств. Часи відвертої пропаганди Війська Польського у ЗМІ закінчилися.
“Я свого часу поставив собі запитання, чи хочу я, щоб мій син жив так, як у Лондоні, чи Парижі, не покидаючи межі Варшави, – розповідає українцям голова комісії закордонних справ у Сеймі Анджей Галіцький, – і знаючи відповідь на це запитання, можна відповісти і на інші – а як цього досягти?” На сьогодні саме Європа є найбільш безпечним за всю свою історію континентом, з великим економічним потенціалом, і для реально мислячих національних еліт європейських країн не може бути іншої відповіді, ніж інтеграція до спільного культурно-економічного простору.
Разом з тим, якщо хтось переконаний, що військова надбудова у вигляді НАТО не має нічого спільного із гарними тезами про цю культурну спільність, – переконаний Галіцький, – помиляється: НАТО є парасолькою для цих цінностей, і кожна із країн-членів Євросоюзу це розуміє. Поляки у цьому плані слідують постулатам “свого” Папи, Івана-Павла ІІ, котрий напоумлював земляків, як він розуміє європейську солідарність: “Не будьте один проти іншого. Солідарність твориться для спільного блага, а не для когось одного”.
Одним із завдань, котрі стояли перед прихильниками вступу Польщі до НАТО, було подолання суспільного стереотипу, що ґрунтувався на демонізації “блоку”, “пакту”. Почали із відмови в використанні давніх термінів, які – з одного боку – нагадували про колишню участь у вистемі Варшавського договору, а з іншого нові розбивали б упередження про можливе приєднання до НАТО. Говорячи про НАТО, частіше лунав термін “союз” (sojusz; негативної асоціації з СРСР вдалося уникнути, оскільки “нєрушимий” по-польськи звучиь як “звьонзек”). На телебаченні розпочався цикл програм “Сучасні воїни”, котрий розповідав про військові реалії у натівських та позанатівських країнах. Приміром, сюжет із ненатівської Фінляндії показував, що їх військова стратегія не відбігла далеко від застосованих у радянсько-фінській війні 1940 року прийомів; приклад Польщі теж не надихав оптимізмом: місцевий різновид дідівщини (fala) дисонував із підходами в тій же Німеччини чи Данії, де військовослужбовці по 17-й годині розходились додому, а деякі ще й встигали на іншу роботу.
Хоч протестний електорат, в тому числі з Білої Підляської, і голосує за ліво-центристську партію СЛД (кузня кадрів Александра Кваснєвського, Єжи Бузека та інших польських лівих), це не заважало посткомуністам – а саме так називають СЛД у Польщі – пропагувати вступ країни до НАТО. Попередник Анджея Галіцького на посаді в Сеймі, посткомуніст Єжи Яскерня наголошував: “Ми маємо бути свідомими, що так чи інакше на нашій землі військові бази НАТО постануть. Питання лише в тому, щоб найкраще цей факт використати.” Тому окрім Білої такі бази виникнуть в Мінську Мазовецькому (буде перенесено авіабазу Рамштайн), та в Лігниці (найбільшій локалізації радянських військ за комуни), куди переведуть танкові з’єднання. Якщо згадати ще донедавнє прагнення поляків розмістити у себе американську систему ПРО, спливає думка про Польщу як про “троянського коня” США у Європі, – хоч лякатись цієї думки не варто: насправді це і є суттю польської геополітичної гри.
На відміну від України, де можливе видання книжок до 80-ліття СБУ (зі включенням “славних” сторінок діяльності організації під назвою ЧК-ОДПУ-МДБ-КДБ), у Польщі чи не основною вимогою у реформуванні збройних сил було повернення духу честі польського мундира, знаного полякам до 1939 року. Тому освічений, імпозантний офіцер мав би змінити образ з часів комуни, за словами військового журналіста Бартоша Скіби, “неотесаної малоосвіченої людини без кодексу честі.” Натівський стандарт всебічної військової, фізичної, гуманітарної підготовки цілковито вписувався у вимріяний образ галантного захисника вітчизни, чим керівництво польського військового відомства швидко скористалося. Одним із “младореформаторів” став нинішній міністр закордонних справ, а на початку кар’єри міністр оборони Радослав Сікорський. Нині його активності Військо Польське може тільки завдячувати.
Політики в Україні, маю на увазі основних претендентів на президентське крісло, наввипередки заявляють про власну незаангажованість у “натівських” справах, підкреслюючи, що вони – або ж “за ЄС без НАТО”, або “до НАТО тільки через референдум”. Дана позиція означає дві речі. По-перше, що наші з вами Янукович, Тимошенко, Яценюк переконані в тому, що Україні ніхто і нічого не загрожує. Якщо дійсно так, то вони або безвідповідальні, або не знають реального становища не лише у геополітиці, а й в українському війську. По-друге, таким чином заперечується факт, що європейські країни, стати побратимами яких ми так прагнемо, не мають нічого спільного з НАТО. Насправді: більшість країн Євросоюзу є членами НАТО, і навіть антинатівська до певного часу і проросійська Франція таки вступила, чи то пак повернулася до Альянсу у березні 2009 року.
Уявляючи, що не Європа зі своїм НАТО має приєднатися до України, а навпаки, нинішнім і потенційним керівникам держави вартувало б замислитись, що орієнтація на НАТО не лише пришвидшила б нашу євроінтеграцію, вона зміцнила б образ України як надійного партнера (причому усім відомо, що на жаль, нині такий образ це лише мрія). Польща та її партнерка по втягуванні України в європейську орбіту Швеція усвідомлюють факт, що наші провідники реально на сьогодні не готові провести усі необхідні для євроінтеграції зміни. Більше того, вони навіть готові приїздити час від часу до Києва і нагадувати нашим таким проєвропейським політикам давнє галицьке прислів’я: “менше sagen, більше machen.” Вони навіть вимислили для України нову забавку під назвою Східне партнерство, щоб Київ хоч трошки почув свою відповідальність перед меншими сусідами за спільний поступ до Європи, а разом з тим почав подавати конкретні приклади безпосередньої дво- та багатосторонньої співпраці. Наразі наші політики просять Захід “почекати до виборів”. Чи ж варто?