Зима 2014-го розділила російське суспільство на дві нерівні частини: «Кримнаш» і розумну. Друга виявилася в рази меншою, і дуже швидко протистояння набуло обрисів затяжної глухої ненависті. На цьому тлі дивовижну одностайність показали діячі культури, які дружними лавами побігли підписувати листи на підтримку політики Путіна в Криму та Україні. Під першим таким листом у березні 2014-го, якраз напередодні «референдуму» на півострові, за півдня набігло 500 підписів. Чимало діячів культури — хто не встиг — мчали потім за поїздом, що показав хвоста, намагаючись присобачити і свій підпис. І дуже засмучувалися, що не встигли. Росія майже вся в єдиному пориві вітала десант «зелених чоловічків» у Криму, але радість митців для нормальної людини виявилась якщо й не вельми несподіваною, то принаймні болючою: ми завжди були й будемо схильні хапати слова та емоції представників культури як ковток повітря. Часто при цьому не помічаючи, що повітря отруєне.
Одним із небагатьох, хто не підписав послання зі схваленням дій Путіна в березні 2014-го, був документаліст Віталій Манскій. Понад те, він іще й ініціював лист кінематографістів на підтримку Майдану та проти війни з Україною. Звичайно, 500 підписів під ним не назбиралося — лише 140, але імена там промайнули не менш вагомі: Ельдар Рязанов, Лія Ахєджакова, Андрєй Смірнов, Алєксандр Ґєльман, Андрєй Прошкін, Ґаррі Бардін… Вгадайте, що відповіли Манскому в Міністерстві культури, коли він подав заявку на держсприяння для майбутнього фільму «Рідні», у якому збирався розповісти історію своїх українсько-російських кревних у світлі останніх подій в Україні? Природно, що в обхід рішення експертної ради в держпідтримці йому відмовили «до стабілізації обстановки на Україні». Що й казати, дбайливі люди сидять у Мінкульті, оберігають своїх режисерів від закордонних напастей.
Читайте також: Лутц Даммбек: «Шик із гетто експортується до Європи»
Попри це, стрічка відбулась і вперше в Росії була показана минулого тижня в межах Міжнародного фестивалю документального кіно «Артдокфест». До речі, й кінофорум цей, президентом якого є той самий нестерпний Манскій, тоді ж таки позбавили державних коштів. І навіть не потрудилися приховати, що роблять це з ідеологічних міркувань. «Манскій наговорив стільки антидержавних речей, що нехай проводить фестиваль за свої гроші», — заявив тоді міністр культури Росії Владімір Мєдінскій. І довго потім дивувався, чому це раптом заговорили про цензуру? Вони ж, невігласи, щиро-щирісінько вірять, що цензура — це тільки коли забороняють, закривають, убивають, четвертують. А залишити без копійки — це просто залишити без копійки.
Манскій народивсь у Львові. Там досі живе його мама, там його друзі, однокласники, там його дитинство. Решта членів цієї великої родини — сестри з їхніми сім’ями, дядьки, тітки, племінники — розсіялись Україною і осіли хто в Одесі, хто в Донецьку, хто в Києві, хто в Севастополі. Як справжній документаліст із гострим чуттям, уже в травні 2014-го Манскій почав свою подорож містами, де живуть його родичі, розуміючи, що на прикладі його родини може вийти грандіозний фільм про трагічний вододіл у двох країнах нараз: Росії та Україні.
Мама, котра метушиться навколо плитки, скоромовкою розповідає історію їхньої сім’ї, побіжно позначаючи мимохідь свої політичні вподобання, яких, утім, за її словами, насправді й не існує. Є тільки стійка нелюбов до Путіна, але хіба це політика? Є чітка впевненість у тому, що на вибори президента йти, попри вік і хвороби, обов’язково. Але хіба це політика? Це просто вміння дивитися далі свого носа. Є сльози від думки про українських солдатів, які гинуть на Донбасі. «Та облиште ви, — кидає літня жінка, — яка ж це політика?!» При цьому вона росіянка, російськомовна. Але щиро не розуміє тих, хто примудрився роками жити в Україні, так і не вивчивши мови.
Серед цієї рідні стільки тітоньок, що відразу й не запам’ятаєш. Манскій фільмує їх із дивовижною ніжністю, примудряючись знайти в кожній той теплий куточок, у якому так затишно ховатися від життєвих і політичних завірюх. Одна тітонька на схилку літ захопилася танцем живота й вечорами ходить на репетиції. Друга розповідає, як усе життя була закохана в Нікіту Міхалкова й тримала його портрет на найпомітнішому місці у квартирі. А після подій зими 2013–2014-го і його висловлювань щодо українського питання та «Кримнашу» зняла те фото й поклала в стосик газет для здачі в макулатуру. Третя годинами сидить приклеєна до комп’ютера: через Skype намагається зі свого Криму налагодити взаємини із сестрою, що живе у Львові. «Ми назавжди посварилися чи все-таки спілкуватимемося?!» — репетує вона, мало не встромляючи голову в монітор. «Так, ми спілкуватимемося, ми сестри, але я не можу чути, що в нас тут фашисти й хунта, тобі голову заморочили! Поки ти дивишся російське телебачення, ти так і житимеш як зомбі!» — кричить їй сестра у відповідь. «Стривай, то я не зрозуміла, ми все-таки посварилися чи як?!» — «Я з тобою не сварилась, але ти путінський зомбі!» Примиряться вони коли-небудь? Можливо. Але обидві розуміють, що роки мчать, пожираючи залишки тієї пори прекрасних стосунків, коли ніхто й не чув ані про «бандерівців-фашистів», ані про зомбоящики. І можна не встигнути на цьому світі сказати близькій людині ще раз, що любиш і все прощаєш. І від такого усвідомлення ще більш боляче.
Як точно й тонко, без власного закадрового тексту, без власних ремарок і додаткових прийомів фіксує режисер бездонну різницю двох культур. Ось Львів. Кав’ярня. У вікні маленька новорічна ялинка. За столиком дві дівчини, що розбалакують про манікюр, університет, хлопців, яких забрали в армію. А за вікном жалобний кортеж. Ховають бійців АТО. Таке поєднання тендітної краси, жаги до життя, молодості й смерті за крок від цього життя здається неможливим. Але воно, як це часто буває в реальності, не тільки можливе, а й часом обов’язкове. На війні не існує життя без смерті. Коли точиться війна, будь-яка смерть — запорука чийогось життя. І як змінюється інтонація фільму, коли в кадрі Донецьк! Нічого особливого — просто камера вихоплює обличчя охоронців «ґосподіна» Захарченка. Звірячі, з печаттю понурої похмільної впертості. Це обличчя людей, які вирішили раз і назавжди записати себе в герої, бо ні на що інше вже не здатні.
У кримчан, на відміну від «ополченців», вираз світлий і втішений. До того світлий, що ти, начхавши на здоровий глузд і власні переконання, ладен мало не радіти за них. Але через хвилину ці люди роззявляють рот — і твої гуманні потуги зводяться нанівець. Як вони відразу навчилися говорити штампами росТВ?! Фантастична здатність на ходу запам’ятати набір кліше пропагандистської машини й вибудувати на ньому всю, буквально всю свою аргументацію! «Як добре, що ми нарешті в Росії, а то Україна вступить до НАТО, і що нам тоді робити?», «Тепер у нас і зарплати, і пенсії нормальні будуть, житимемо добре, як усі росіяни. Росія своїх не кидає!», «Спасибі Путіну, що повернув нас на батьківщину!» та інша маячня, що складається з уривків пропагандистських промов російських телеканалів.
Але найсмішніше навіть не в цьому. Найкумедніше в усьому тому кримському хаосі інше — акуратна обережність кримчан: Крим-бо наш, але хто його знає, як там далі повернеться. Тому відставний севастопольський моряк із сім’єю про всяк випадок зустрічає два нові роки: російський та український. Послухавши врочисте urbi et orbi Путіна, пострілявши з балкона петардами й випивши келих шампанського, він колишній моряк повертається до сімейного новорічного столу, щоб тепер слухати новорічне звернення Порошенка (в України з Росією година різниці), випити ще ігристого й хором із дружиною та донькою заспівати український гімн.
Читайте також: Docudays: Холодний душ для ведмедика
Останній кадр фільму — Великий Москворєцький міст, заставлений портретами Боріса Нємцова й завалений квітами. І закадровий голос Манского: «Після цього я поїхав із Росії». Манскій — справжній кіномитець і знає ціну диявольським постановкам. 86% населення РФ не вбачили зв’язку між «кримнашем», війною на Донбасі, «листами» інтелігенції на підтримку Путіна й пострілами на Великому Москворєцькому мосту 27 лютого 2015 року, не зрозуміли, що це справа рук одного «режисера».
Дуже особистий, дуже сумний і дуже обнадійливий фільм зняв опальний російський кінематографіст, нині емігрант. Особистий — бо величезні проблеми величезної країни, навіть двох країн, так чітко віддзеркалилися в історії однієї родини, витягнувши на світ божий цілий клубок проблем, непорозумінь та образ. Сумний — тому що, попри запевнення: «Ми однієї крові, і політикам не вдасться нас посварити», прірва між двома частинами сім’ї зростає і зростатиме ще, як і між 86% жителів Росії та рештою 14%. І, нарешті, обнадійливий — бо все-таки, як ми бачимо, голос здорового глузду звучить і в Росії, хоча все тихіше й тихіше.