Шаб» чи «шаба» якоюсь мірою звучить гордо. Людям, яких так називають, може бути від 16 аж до 35 чи навіть 40 років. Понад те, це ще й політичний термін. Пригадуються назви різних рухів, чи то сучасні ісламісти з «Харакят аш-шабаб аль-муджагіддін» (Рух молодих моджахедів) у Сомалі, чи історичні християнські фалангісти з «Харакят аш-шабаб аль-Лубнанійя» (Рух ліванської молоді). Сьогодні ж словом «шабаб» позначають усе, що пов’язане з молодіжною культурою, переважно у великих містах Арабського світу — від Марокко на Заході до Оману на Сході. Хто ж такі сучасні арабські «шабаб», чим живуть, про що мріють?
Читайте також: Чого прагне покоління міленіалів на Заході
Модернізація і зміни
Щоб зрозуміти, чим живе сучасна молодь, як почувається, про що мріє, чого боїться чи, навпаки, чим захоплюється, які має політичні вподобання і взагалі яка роль молоді в Арабському світі, потрібно згадати кілька історичних явищ другої половини ХХ століття. Часу, коли на Близькому Сході та в Північній Африці відбувалася стрімка модернізація, особливо в країнах Перської Затоки. Ще в 1960–1970-х багато де не було не те що стабільного транспортного сполучення, а навіть телефон/телеграф та асфальтована дорога бачилися атрибутами казкового світу. І ось за якихось два десятиліття маємо сучасні міста, транспортні розв’язки, засоби комунікації, університети, які входять принаймні до 500 найкращих у світі… Свого часу, років 50 тому, сільське населення масово мігрувало до великих міст, і навіть сьогодні, якщо запитати, наприклад, у єгипетського чиновника, скільки реально людей живе в Каїрі, він точно не скаже через величезну кількість внутрішніх мігрантів. Ще в 1950–1960-х чимало арабських мегаполісів обростало величезними нетрями з мешканцями, які приїхали шукати кращої долі. Сьогодні через наплив біженців із тієї самої Сирії таке можна знову побачити в Лівані та Йорданії. Чим тоді жили молоді люди, які вирушали до великих міст?
Перше покоління, зрозуміло, переймалося роботою та побутом, а вже їхні діти, що вступали до університетів, долучалися до різних молодіжних рухів переважно лівого або націоналістичного спрямування. Тоді, у 1960-х, ще вірили в арабську єдність, скеровану на боротьбу з Ізраїлем, хоча після поразки в 1967 році й подій 1970-х позиції націоналістів істотно послабилися. Популярним натомість був марксизм. У тих самих Сирії, Іраку, Лівані, Єгипті та інших країнах молодь переймалася ідеями соціальної справедливості, арабська вулиця орієнтувалася на ліві гасла, і ті, хто почувався в економічному сенсі не найкраще, підтримували все це. Доклався до розвитку лівих рухів і Радянський Союз, до якого їхало багато студентів з арабських країн. Уже потім, у 1980-х, на зміну лівим і націоналістичним настроям прийшов ісламізм. І цю еволюцію добре видно на палестинських рухах. Ще в 1970-х його представляли досить світські люди, якими рухали саме національні мотиви «своєї землі» й «своєї держави», тоді як дещо пізніше їм на зміну прийшли хамасівці з цілком релігійними гаслами. А в 1950–1960-х роках в арабських університетах студенти зачитувалися класиками та сучасниками європейської філософії, ідеї лівацького лібералізму вважалися антиколоніальними й антиімперськими. То був час, коли учень Жана-Поля Сартра Франц Фанон (1925–1961) написав відомі свої «Гнані і голодні», де обґрунтовував екзистенційну необхідність пожертви заради свободи, коли стали популярними вільнодумні розвідки Абд ар-Рахмана аль-Бадауві (1917–2002), коли в Каїрі діяв гурток арабських фрейдистів на чолі з Юсуфом Мурадом (1902–1966). Пізніше, коли омріяна незалежність від Франції та інших колоніальних держав Заходу принесла не всі свободи, про які мріялося, лівацький запал трохи згас. Та й конкретно на монархічному Близькому Сході, де вже у 1980-х роках почали стрімко багатіти нафтові монархії, молоді люди дещо інакше сприймали колоніалізм і капіталізм. Власне, вони швидко стали «своїми». Сини й доньки вчорашніх вихідців із пустелі, які опинилися в умовах швидкого та динамічного розвитку міст, обирали два більш типові для Сходу шляхи: або консервативний релігійний, або ліберальний, маючи антизахідний політичний сентимент і водночас шануючи все західне за його прогресивність. Особливо це стосувалося тих, хто мав нагоду вчитися на Заході: для багатьох «західний спосіб життя» став значущою рисою сучасності як такої.
Читайте також: Арабський світ: магічна культура чи втрачена цивілізація
Уся ця передісторія має й конкретний статистичний вимір. На сьогодні майже третина населення всіх арабських країн — люди віком від 15 до 29 років. Для порівняння: у країнах ЄС цей показник ледь дотягує до 20%, тобто якщо серед арабів молодий кожен третій, то серед європейців — кожен п’ятий. Утім, це аж ніяк не рекорд: у Центральній Африці молодь становить більш як половину населення. Але якщо в інших регіонах значна частка молоді асоціюється з потенціалом для економічного зростання, то в Арабському світі просто-таки критична ситуація з працевлаштуванням. За даними Світового банку, у 2016 році середній рівень безробіття в регіоні сягав 30%. У деяких країнах (Лівія, Єгипет, Мавританія) чи не кожен другий не має роботи. Особливо це стосується людей із вищою освітою (ще один парадокс Арабського світу). Серед випускників університетів мало не кожен третій не може працевлаштуватися, натомість людям без вищої освіти знайти роботу простіше. Висновок, хоч як прикро, простий: або не вчися й тоді знайдеш місце на базарі чи на дрібному будівництві, або вчися й потім їдь працювати кудись за кордон. Щоб заробити на мінімальні апартаменти чи будинок, молодій людині в Марокко та Єгипті в середньому треба працювати майже 20 років, а в Тунісі чи Алжирі навіть більше. Простіше, звісно, у багатших Бахрейні та Еміратах (відповідно 5 і 7 років). Такий показник, як Human Developing Index (Індекс людського розвитку), в Арабському світі невпинно знижується, і це навіть попри успіхи окремих країн. Та й у заможніших країнах регіону, як бачимо з останньої політичної кризи у відносинах між Катаром та іншими державами, ситуація нестабільна: гібридні економіко-політичні війни впливають на мігрантів, тим більше що шансів стати громадянином Катару чи Кувейту іноземець практично не має. І тому існують паралельно діаспори з інших арабських країн, які і катарцями, скажімо, не стали, і водночас уже не такі, як люди, що лишилися в Тунісі чи Єгипті. Нестабільність, відчуття невпевненості, викликане цими та іншими обставинами, не кажучи вже про воєнні конфлікти, турбують сьогодні чи не кожного в Арабському світі. Так, опитування, проведене серед молоді ще в 2014 році, засвідчило, що найбільше людей хвилюють економічна ситуація (про це сказала переважна частина респондентів) та корупція (про неї згадує кожен п’ятий араб). Демократія, утім, якої так довго й часто наївно чекає від Сходу Захід, дуже мало цікавить населення: частка занепокоєних відсутністю чи неповноцінністю демократії подекуди не перевищує кількох відсотків.
Читайте також: Говорити від імені ісламу
Студентські союзи
Усі ці проблеми включно з політичними зрозумілі для арабської молоді, й тому ще з 1960-х в Арабському світі існують численні студентські союзи та молодіжні крила різних партій. У 1990-х вони трохи занепали, але наприкінці 2000-х, перед подіями Арабської весни, відкрили в собі нове дихання. Практично всі студентські організації в Тунісі, Єгипті та деяких інших країнах підтримали революційний рух, долучившись до протестувальників Тахріру та інших місць. Цікаво, що серед них багато молодих жінок переважно з вищою освітою або студенток (деякі дослідники називають цифру 50%). А такі молоді лідерки, як Асмаа Махфуз і Навара Нігм, стали героїнями каїрського Майдану. Утім, 2013 року, коли єгипетська революція завершилася військовою диктатурою, багато студентських союзів згорнуло свою діяльність. Навіть у таких приватних закладах, як Американський, Британський та Німецький університети в Каїрі, студентський активізм опинився під загрозою. Деякі молодіжні рухи, зокрема «Харакят Шабаб ас-Садіс мін Абріл» (Молодіжний рух шостого квітня), взагалі були заборонені судовими рішеннями і, попри спротив опозиції та міжнародних організацій (як-от Human Rights Watch), мусять діяти напівлегально. Ахмад Магер, один із лідерів згаданого руху, відсидів три роки й лише в січні 2017-го вийшов на волю.
У революційному Тунісі, чи не єдиній країні, де Арабська весна дійшла до хоч якогось конструктивного завершення, студентські союзи мали не так університетський, як загальнонаціональний характер. Нині діють дві основні структури: це лівий Генеральний союз туніських студентів та близький до ісламістів з «Ан-Нагди» («Відродження») Генеральний туніський союз студентів. Позиції лівих досить міцні, передусім вони орієнтуються на світську молодь і ті сили, яких умовно можна назвати «ліберальними демократами» (Шукрі Белаїд та ін.). Таким чином, тут фактично маємо два тренди: або ліберали, або ісламісти, хоча, як зазначає єгипетський аналітик Мохамед Абель Салям, політизація студентського руху призводить до поганих наслідків, оскільки в разі домінування однієї ідеологічної течії (а тим більше провладної) студенти з іншими поглядами вже не почуватимуться в таких союзах комфортно. Старші й досвідченіші політичні гравці, вочевидь, прагнуть бачити в молоді як максимум «комсомольський рух», що в потрібний момент мобілізуватиме молодіжний електорат. Активістка з Тунісу Вафа бен Хассін розповідає: «Ми бачимо, що наша країна має певні вміння, розум, бажання йти вперед, але ніхто всерйоз не сприймає молодь. Понад те, у нас давні вороги, які хочуть справедливості тільки для себе. Історія засвідчує, що і туніські ісламісти, і марксисти, і націоналісти можуть іти тільки в один бік, зворотний. Так, як вони ненавиділи одне одного у 1970-х роках за своїх «студентських часів» (як каже моя мати). І зараз вони роблять те саме — воюють за владу». Конфлікт поколінь у туніському варіанті, як бачимо, виявляється в дуже простій формулі «набридли всі», коли очікувана постреволюційна дійсність так і не може вийти за попередньо встановлені межі. Навіть більше, муляє очі старими обличчями.
Читайте також: Нація поетів
Багато молодих тунісців, як світських, так і релігійних, не відчувають свого представництва у владі взагалі: світські не вірять лібералам, що ті справді спроможні здійснити реформи, а релігійні — ісламістам, які замість релігійних перетворень у суспільстві обмежаться недолугими піар-акціями. На цьому ґрунті знаходить своїх прихильників «ІДІЛ». І навіть попри те що рівень підтримки цієї квазідержави в Арабському світі дуже низький (від 1% в Йорданії до 8% в Алжирі), у лавах організації присутні вихідці з усіх без винятку арабських країн і в абсолютній більшості це дуже молоді люди. Однак і проповідь поміркованих або демократичних ісламістів не втрачає своєї популярності, тим більше що вже нині практично всі основні представники Арабського світу використовують певний тренд ісламу як мобілізаційний чинник: Туреччина й Катар розвивають ісламський соціальний активізм (близький до ідеології руху «Братів-мусульман»), Саудівська Аравія — так званий мадхалізм, найбільш консервативну форму салафітського ісламу, яка, втім, також має свою політичну проекцію, особливо в регіонах бойових дій (Ємен, Лівія, Сирія).
Молодіжна культура по-арабськи
Є в молодіжному житті Арабського світу й свій культурний елемент — це передусім особлива соціальність. Спілкування з рідними чи друзями, гіперкомунікабельність — його визначальна риса, яку навіть у великих сучасних містах успадкували з минулих часів. Дозвілля, яке європейці можуть скеровувати на саморозвиток, пошук додаткового заробітку чи ще якусь активність, арабська молодь проводить у товаристві друзів. Соціальні мережі, які долучилися й до подій Арабської весни, там дуже популярні. Більшість молодих людей не уявляють свого життя без Facebook чи Twitter. Тут знайомляться, спілкуються, дискутують. Часто саме соціальні мережі лишаються єдиним засобом спілкування між особами різної статі, коли патріархальна родина й виховання, наприклад, не дають дівчині змоги познайомитися з хлопцем десь на вулиці. І саме тому багато консервативних релігійних авторитетів-шейхів уже пишуть праці про те, наскільки «небезпечне» для молоді таке заняття, як дардаша (так називають онлайн-чатинг), оскільки це «шкодить релігії». Водночас у цифрову добу арабські суспільства відкривають те, про що раніше не могло йтися. Приміром, останні кілька років дедалі більше говорять про так званий тахаруш — термін, яким позначають «непристойну поведінку» від публічної нецензурної лексики до сексуальних домагань. У Єгипті молоді жінки навіть проводили акцію на кшталт української «Я не боюся сказати». І з кожним роком елітам цих країн дедалі важче замовчувати внутрішні проблеми. Мовчання, яке супроводжує багато проблемних для Близького Сходу тем, сьогодні переривається голосами як із самих арабських країн, так і тих арабів, які виїхали на Захід. Та й загалом сучасна арабська молодіжна культура й усі ті здобутки і втрати, що з нею пов’язані, стають предметом «культурного дослідження», візуалізуються на картинах, у фільмах. Інше питання, що наразі це виключно «гламурні» серіали з країн Затоки чи Лівану, де, як у тих московських мильних операх про «богатого миллионера и простушку из провинции», події відбуваються в люксових інтер’єрах, серед такої показної розкоші, яка мільйонам арабів і не снилася. Оман, Катар, Туніс та інші країни, де сформувалася відносно ліберальна міська культура, нині інвестують у різні арт-проекти, тож найближчим часом те, чим живе Арабський світ, дістане й своє особливе мистецьке втілення. Імовірно, молодіжний досвід у цьому регіоні в силу різних обставин, передусім через військові, політичні та економічні кризи, буде дедалі різноманітнішим — від лібералізму одних до релігійного фундаменталізму інших. Чи знайдеться ефективний середній шлях між цими крайнощами, який допоможе молоді й не лише їй зробити якісний крок уперед, покаже час.